Ось що про Лубни пише Вікіпедія (2021 р.)
Лубни (давніша назва Лубно, Лубні)— місто в Лубенському районі Полтавській області України, адміністративний центр Лубенської міської громади і Лубенського району.
За чисельністю населення — четверте місто в області після Полтави, Кременчука і Горішніх Плавнів. Станом на 1 березня 2012 року у місті Лубни проживало 47 845 осіб.
На сьогодні місто є важливим економічним та культурним центром області та всієї країни.
Історичне населене місце[4]. Колишня резиденція князів Вишневецьких, столиця «Вишневеччини» впродовж 1639–1648 років. У місті було проголошено «Лубенську республіку», яка існувала з 1905 року до 1907 року.
Лубни — це найдавніше з відомих міст на Полтавщині.
Місто засноване Великим князем Київським Володимиром I Святославичем в 988 році на честь прийняття християнства, як одна з фортець Посульської оборонної лінії для захисту південних кордонів Київської Русі від степових нападників. Спочатку це була невелика дерев’яна (луб’яна) фортеця над Сулою (в районі урочища «Верхній Вал»).
У серпні 1107 року під Лубнами великий князь київський Святополк II разом із Володимиром II Мономахом та іншими князями завдали важкої поразки половцям, якими командували Боняк і Шарукан.
Колишнє єпархіальне училище
У 1239 році Лубни зруйнувала монголо-татарська навала, але завдяки багатій природі — лісам, болотам, рікам (Сула, Вільшанка, Луб’янка, Кам’яний потік та ін.) населення не було цілковито винищене і місто надалі існувало.
Замок тут 1589 збудував черкаський староста князь Олександр Вишневецький (певний час Лубни намагалися називати на його честь , — Олександрів). З часом місто розвивалося — вже у 1591 році воно мало Магдебурзьке право, свою печатку й герб. Місто було під управлінням магнатів Вишневецьких. Тут був збудований один із найкращих в Європі замків Яреми Вишневецького.
У 1596 році в урочищі Солониця під Лубнами відбулася остання битва селян та козаків під проводом Северина Наливайка з поляками, так званий Солоницький бій.
У 30-ті роки 17 століття Лубни стають центром могутніх селянсько-козацьких повстань Карпа Скидана, Павла Бута, Кизима, Якова Остряниці.
З 1638 року — Лубни — сотенний центр Лубенської міської сотні в складі Переяславського полку, згідно з реєстром її очолював Григорій Ворона.
У 1648–1781 рр. Лубни — центр Лубенського полку.
У роки Національно-визвольної війни 1648 — 1654 під проводом Богдана Хмельницького відзначився Лубенський козацький полк.
Головною святинею краю були нетлінні мощі Костянтинопольського патріарха Афанасія ІІІ Пателарія, похованого у Мгарському монастирі в 1654 році.
З 1709 році в місті діяли одна з перших в Україні польова аптека і ботанічні сади для розведення і використання лікарських рослин засновані за вказівкою царя Петра І.
До Полтавської битви 1709 року місто було найбільшим на теренах сучасної Полтавської обл.
У 1734 у полковому місті підписано Лубенський договір, який закріпляв відновлення Запорізької Держави у межах 1709 року на умовах виходу запорожців з-під протекторату Османської імперії. Це був один із найбільших успіхів дипломатії Гетьманщини у післяполтавську добу.
У 1751–1773 рр. лубенським полковим суддею був український правник і державний діяч Василь Стефанович.
З 1781 року Лубни — місто Київського намісництва, пізніше — центр Лубенського повіту Полтавської губернії.
За даними на 1859 рік у місті мешкало 3995 осіб (2096 чоловічої статі та 1899 — жіночої), налічувалось 358 дворових господарств, існували 6 православних церков, лікарня, духовне, повітове та приходське училища, поштова станція, 2 заводи, казенна запасна аптека, відбувалось 4 ярмарків на рік.
У 1885 році у с. Круглик під Лубнами Катерина Миколаївна Скаржинська відкрила перший приватний музей в історії України на теренах українських земель.
У місті було засновано знамениту Лубенську чоловічу гімназію, багато випускників та учнів якої відомі далеко за межами України.
Більше читайте у Вікіпедії.
Головною пам’яткою Лубнів вважається колишнє єпархіальне училище, зведене у стилі цегляного модерну. Це розкішна будівля, схожа на будівлю університету у Кропивницькому.
У 1902 році ХІІ єпархіальний з’їзд духовенства вирішив відкрити в Лубнах єпархіальне училище.
З 1907 воно було відкрито. Училище відкривались, головним чином, для безкоштовної освіти дочок православного духовенства. Але за певну плату в ньому навчалися й представниці інших верств населення. Навчальний курс (6 класів, і додатковий 7-й клас – для підготовки вчительок парафіяльних шкіл) наближувався до курсу жіночої гімназії. Але чи не найголовніше завдання цього училища – підготовка освічених дружин священнослужителів. Викладалися: Закон Божий, російська мова, математика, географія, загальна та російська історія, педагогіка, чистописання, церковні співи, рукоділля і домашнє господарство, музика (навчали грі на роялі та скрипці)
Проект будівлі був створений О. М. Бекетовим. У цьому будинку у 1920 році був розміщений учительський інститут.
Для підготовки учителів-предметників найбільш масової тоді семирічної загальноосвітньої школи були створені учительські інститути із скороченим терміном навчання (2,5-3 роки), які давали незакінчену вищу освіту.
З 1932 р. по 1941 р. – Лубенський державний педагогічний інститут
Нині тут працює загальноосвітня школа № 10. Текст із Вікіпедії.
Для України найбільш цінною пам’яткою Лубен є колишня земська лікарня, збудована у 1913-1915 рр. Ось що пиише про неї Андрій Власенко, на сайті “Сад українського модерну”.
Земську лікарню в Лубнах ми з легким серцем назвали б кращим дорадянським творінням Дяченка, якби було із чим порівнювати — адже до нас дійшла переважна меншість його ранніх робіт. А так лишається тільки уявляти, якого багатства і краси позбавлена нинішня Україна через безпам’ятство і звиродніння значної частини нації. Саме нації, а не окремих чиновників і партократів. Наприклад, прекрасний будинок Климова у Круглику під Лубнами, про який Чепелик писав як про існуючий, наімовірніше, зник вже за незалежності, точніше, був розібраний «добрими пейзанами», які не зробили на згадку про нього жодної світлини. До речі, ті ж пейзани у тому ж Круглику вже багато років уперто завалюють сміттям могилу добродійки Катерини Скаржинської (почитайте про неї хоча б у Вікіпедії), яка за власні кошти відкривала для їх предків школи, театри і музеї (зокрема, її колекція склала основу Полтавського краєзнавчого і художнього музеїв) і взагалі віддавала бідним останню копійку…
Але досить ламентацій. Давайте краще естетично полікуємося у дивовижній Дяченківській лікарні, в якій тепер працює звичайна поліклініка.
Надамо слово тому ж Віктору Чепелику, безмежно залюбленому у творчість Дяченка.
«То був дім, що відзначався особливою красою і міцністю потинькованого муру, білизна якого добре контрастувала до сіро-зелено-блакитного черепичного даху, прикрашеного добре намальованою і пластично виліпленою водонапірною баштою, яка добре виділяла головний вхід з трапеційним порталом і різьбленими дверима. Над ними жвавою лінією закучерявився фронтон барокового малюнку. На причілку сяяв ще один пишний фронтон, а над вікнами красувались майолікові вставки з квітами і птахами. На головному порталі було вирізане знамените Шевченкове гасло: «В своїй хаті — своя правда, і сила, і воля!». Будинок цей згорів під час Другої світової війни, у 1950-ті його було відбудовано з багатьма втратами — без башти, без більшого фронтону, без кольорового даху, без того страшного тоталітаристам вислову Тараса Шевченка. Змінили також його призначення — перетворили на школу».
Та світ не без чудес. Трапилося диво і в Лубнах, вже за незалежної України. Втім, як і завжди, для чуда потрібне знаряддя в руці Божій. Майже первозданний вигляд пам’ятці повернула лубенський архітектор Ірина Казакова — ініціатор, координатор і автор проекту відбудови та реставрації Дяченківського шедевру. Роботи велися у важкі і геть «безгрішні» 1990-ті рр. способом народної толоки, відтак відкриття у 1998 році оновленої лікарні стало воістину вселубенським святом.
Хай живе УАМ!
Андрій Власенко, “Сад українського модерну”.
Є у Лубнах й інші цікаві об’єкти, наприклад церква Різдва Богородиці збудована у 1899 р., житлові та адміністративні будівлі кінця 19, початку 20 ст., паровий млин.
Фото Максима Назаренка.
