Чи чули ви слово рахмани? Його точно не кожний чув. Що за рахмани такі?
Згідно із давніми українськими легендами, рахмани – праведні християни, які живуть у якійсь далекій чарівній країні із назвою Вирій (ага, це саме туди летять птахи взимку) і моляться за усіх людей – і грішних, і праведних. Спілкуються із янголами, не мають одягу, посуду, ножів, золота – ну ви зрозуміли. Не мають власного обчислення часу, але святкують Великдень, про який дізнаються завдяки яєчному шкарлупинню, яке стікає за течією річки… Стоп! А як воно потрапляє у Вирій. Ну зрозуміло, що у повір’ях про рахманів все змішалося, починаючи від язичниських обрядів, до Великодня і християнських монахів. Але є і менш плутані розповіді про них, поширені від Чернігівщини і до румунської провінції Банат. До речі у Румунії рахманів часто називають блаженими.
Вигляд на Дністер від печерного монастиря
Ще у 19 століття в багатьох регіонах України існувала традиція на Великдень пускати шкаралупи від фарбованих яєць – крашанок, у річку, ну чи в озеро, ставок. Багато де, наприклад на Подесінні, вже й не пам’ятали із чим пов’язаний цей ритуал, але от у Наддністрянщині ще й нині знають, що то для рахманів, які коли побачать шкаралупу, знають, що настав Великдень. А щоб вони її точно не прогавили – шкаралупу потрібно фарбувати. Невже і ця традиція пов’язана із рахманами?
Нам не відомо, чи досліджує легенди і міфи про рахманів хтось із нинішніх науковців, а от видатний український фольклорист, один із перших академіків Української академії наук, Микола Сумцов, зібрав і записав про них немало народних оповідей. Він же свого часу написав статтю про рахманів для енциклопедії Брокгауза і Ефрона (1899 р.).
«Рахмани, Рахманський Великдень. — У ряді малоросійських народних сказань про рай і блаженних людей чільне місце посідає оповідь про рахманів і про Рахманський Великдень, яка зустрічається вже в Несторовому літописі із зазначенням джерела — хроніки Георгія Амартола. Фантастична оповідь про блаженне життя брахманів, або індійських брамінів, звернених у християнських легендах у зразкових християн, докладно передається в «Ходінні Зосими до Рахманів», виданому Тихонравовим за двома списками, XIV і XVII ст., буквально подібних («Памят. отреч. литер.», т. IÎ, стр. 78—92). Преподобний Зосима 40 днів не їв і просив Бога показати йому країну блаженних. Бажання його було виконане. Спочатку верблюд переніс його через пустелю, потім вітер приніс його до річки, за якою жили блаженні. Перебравшись через річку за допомогою величезних дерев, що нахилили з одного берега на інший свої верхівки, Зосима вступив у землю рахманів і пробув серед них сім днів. Рахмани вдень і вночі перебувають у молитві, харчуються плодами землі та п’ють солодку воду, що витікає з-під кореня одного дерева. Не мають ні винограду, ні залізного посуду, ні ножів залізних, ні будинків, ні вогню, ні золота та срібла, не мають і одягу. Приживши з дружиною двох дітей, рахмани розлучаються і живуть цнотливо. Вони сплять у печерах на землі, вистеленій деревним листям. Ангели повідомляють рахманів про праведних і грішних людей на землі, скільки кому призначено років життя, і рахмани моляться за людей, бо, як сказали вони Зосимі, ми від вашого роду єси. У піст рахмани замість деревних плодів харчуються манною, що спадає з неба, і по ним судять про зміну часу. Рахмани живуть від 100 до 860 і навіть до 1800 років. Вони знають час своєї смерті і вмирають без хвороби та страху. Оповіді про рахманів в Південній Росії проникли в глиб народу, причому особливо прищепилося в південноруському грунті переказ про рахманське світле свято Великодня. У Літинському повіті кажуть, що рахмани християни. Вони не мають власного обчислення часу і тому святкують Великдень тоді, коли допливе до них шкаралупа яйця. Внаслідок цього існує в народі звичай викидати у Велику Суботу в річку шкаралупи яєць, які допливають до рахманів через три з половиною або чотири тижні. Спотворенням повір’я є додаткова риса, що рахмани живуть під землею. У Галичині існує повір’я, що шкаралупи, допливши до рахманської країни, перетворюються на яйця і кожне яйце йде на дванадцять рахманів, які харчуються від нього протягом року. Кидаючи шкаралупу на воду, зберігають мовчання або примовляють: «Плиньте в рахманський край». На Рахманський Великдень, що був у середу на четвертому тижні після Великодня, не працюють. Існує легенда, що в галицькому селищі Гарасимові мужик, який одного разу в цей день виїхав у поле орати, провалився під землю разом з погоничем, плугом і волами, і якщо в день Рахманського Великодня прикласти вухо до землі, то можна чути крики погонича про допомогу. Баба, яка мила білизну в цей день, померла другого дня. На Україні на Рахманський Великдень ламають березові гілки, приписуючи їм цілюще значення (правлять кістку)».
Печерний монастир. Місцеві мешканці кажуть, що у ньому жили рахмани. Останні два фото із газети “День”
А от що про Рахманський Великдень пише Вікіпедія:
На Рахманський Великдень шкаралупа від великодніх писанок пускалася на воду річок. Рахманський Великдень має в основі легенду про «переселення рахманів» (пращурів, кращих від людей) за Синє море, до яких шкаралупа з Великодніх крашанок має плисти за водою 25 діб. В багатьох областях України характерною ознакою Великоднів є таріль з імітацією могили-кургану, яку обкладали червоними крашанками за кількістю померлих у родині. Ті крашанки свідчать про індоєвропейську давнину Великодня, бо тільки тоді, за Ригведою, існував образ яйцеподібного червоного Мартандри, «Мертвого яйця» — небіжчика, який після свого воскресіння ставав «Прозвісником життя» — Вівасватом і втілювався у весняно-денне «Сонце» — Сур’ю, добре знаного й Велесовою Книгою.
Етнограф Олекса Воропай у книзі «Звичаї нашого народу» (Мюнхен, 1966) подає, що ще на початку XX ст. Рахманський великдень відзначали на Київщині, Полтавщині, Херсонщині, Поділлі. Про особливості обряду Рахманського великодня на Гуцульщині йдеться у працях етнографів Софрона Витвицького «Історичний нарис про гуцулів» (Львів, 1863) та Володимира Шухевича «Гуцульщина», IV том (Львів, 1904).
Рахмани радіють шкаралупам крашанок. Гравюра Марчела Олінеску
«Рахманський великдень гуцули відзначають з пошаною». «Четвертої середи по святах великодніх обходять гуцули Рахманський великдень. Того дня не йдуть вправді до церкви, але вдома на знак свята здержуються від усякої роботи». «Той цілий день гуцули постять. Після заходу сонця, коли на небосхилі з’явилася вечірня зоря, сходит ся до хати уся гуцулова родина. Господиня дає батькові одне варене яйце і кладе на столі лише одну паску, збережену спеціально до цього дня від Великодня. (Власне святили три паски: одну споживали на Великдень, другу на Провідну неділю, а третю на Рахманський великдень). Тримаючи подане яйце в руці, господар дому стає посеред хати і мовить: „Ходіть, діти, будем ся всі сим яйцем ділити нині“. На ці слова хтось із домашніх відказує: „Та як же ми всі одним яйцем зможем ся ділити?“. Тоді отець урочисто рече: „Ой коли могли ся в сей Великдень дванайцять Рахманів одним яйцем поділити, то бізівно (певно) і для нас одного стане“. Те повідавши, поважно оббиває з яйця шкаралупу і складає її на столі, а саме яйце ділить на стільки частин, скільки є у хаті душ та ще на одну більше. Наділивши всіх, дає найменшій дитині і той шматочок, що залишився.
Після розподілу яйця господар збирає шкаралупу і разом з дітьми йде на берег річки, де кидає її на воду при цьому промовляючи: „Яйце не зайде до рахманина, але шкаралупа зайде, тай зайде бізівно“. Потім усі повертаються до хати і споживають паску та пісну вечерю» (С. Витвицький).
За словником Бориса Грінченка «рахман» означає «житель міфічної місцевості, праведний християнин». Таке саме трактування цього слова знаходимо у праці Володимира Шухевича: «Гуцули повістують, що рахмани це черці (монахи), справедливі руснаки (справжні русини-українці), вони такої віри як ми. Вони жиють далеко на сході в монастири (деякі гуцули додають до того „в Сочеві“), де ведуть богомільне житє; ми за них жиємо (ми завдячуємо їм наше життя), бо они відкуповуют наші гріхи, говіючи через цілий рік, скором’ят ся тілько тим, що у Великдень діляться їх 12 одним яйцем… рахмани се наші кревні (кровні); тому старші люде заховуют до Рахманського великодня піст у понедівник, середу і п’ятницю, ніхто з них і молоком не скоромив би си».
Наприкінці теми С. Витвицький зазначає: «Ким був той Рахманин, сказати важко, але це слово у гуцулів означає ідеал пишності і злагідного життя».
Берег Дністра у Оксанівці
Майже все це саме нам розповіли мешканці села Оксанівка, яке у Ямпільській громаді, над Дністром. Щоправда, вони знають значно більше, наприклад, про кладовище рахманів, яке було колись біля села, і яке змило рікою. Тоді побачили рахманські кістки, і вони були величезними. А ще розповідали, що у давні часи рахмани приходили жити в Оксанівку, одружувались, заводили із жінкою двох дітей, а потім ішли жити звичайним рахманським життям (ну отак, як у Сумцова написано) у печери. А поряд із Оксанівкою був їхній монастир – майже вирій (то вже ми додали).
Оксанівський печерний монастир – це комплекс рукотворних печер на стрімкому схилі над Дністром. Кажуть, що його заснували ченці з Афону. Вчені вказують, що монастир мав оборонний характер – ну дійсно, захопити таке житло практично неможливо, адже печери розташовані на значній висоті над урізом води, та і зверху до них можна дістатись хіба на мотузці. Напевне таким чином монахи туди і діставались. Після Каппадокії і Метеор нам такий монастир не видається чимось неймовірним, але неймовірним є те, що його дослідження вчені розпочали лише у 21 столітті. І довели, що це унікальний культово-оборонний комплекс. У 2020 році його включили в Державний Реєстр пам’яток. У печерах було знайдено петрогліфи та граффіті, щоправда, для того, щоб провести дослідження, археологам довелося перетворитись на скелелазів, адже доступу до більшості печер майже немає. Зображень на стінах сотні – це хрестоподібні фігури, ромби, зображення звірів, риб, птахів.
Дністер та старовинна кам’яна криниця
Ямпільська громада туристично облаштувала підхід до кількох монастирських печер – це казкова стежка, абсолютно безпечна, хоч і прокладена на карколомному схилі. Також при стежці облаштовано оглядові майданчики, із яких відкриваються казкові краєвиди долини Дністра.
Село Оксанівка дуже затишне і колоритне. Воно притулилося під височезним і крутим берегом Дністра біля річкового вигину. До села немає асфальтованої дороги, тому потрібно зважати на це, якщо їдете у дощ, чи у сніг – назад, на гору, можете і не виїхати по слизоті. А взагалі село має значний туристичний потенціал і місцеві мешканці потроху почали його використовувати.
Прекрасна природа, м’який мікроклімат – високий дністровський берег захищає від холодних північних вітрів, легенди про брахманів і сільський колорит півдня Поділля – це Оксанівка. Тут вже навіть є садиба із чаном – ми її якось апробували в експедиції і рекомендуємо. А ще у Оксанівці є пам’ятник річковій мідії – єдиний в Україні. Цей молюск врятував мешканців регіону від голоду у 1946-1947 роках.
До 1946 року село називалося Флеминда, на честь першопоселенця – рибалки на ймення Фламунд. Зрозуміло, що бідний рибалка був із Молдови, з-за Дністра, але більшість населення села становили українці. Відразу після Другої Світової війни село перейменували в Оксанівку, на честь місцевої комуністки Оксани Дудніцької. Може скоро знову буде Флеминда.
Текст та фото Романа Маленкова.
У Оксанівці є старовинне кладовище. Дивіться його фото у нашій галереї.
