Прикордонне із Придністров’ям (Молдовою) село Болган. Південь Вінниччини, Тульчинський район, Студенянська громада. У селі мешкає близько тисячі осіб.
Спочатку ми дізналися, що у Болгані є величезний захаращений старовинний цвинтар із кам’яними хрестами. Всі епітафії, які збереглися, написані кирилицею, церковнослов’янською мовою. За всіма традиційними ознаками – цвинтар український. Хрести датуються 19 століттям.
У 1924-1940 роках Болган входив у склад створеної російськими окупантами із українських районів Молдавської автономії. Це лівий берег Дністра, де ніколи не було земель князівства Молдова.
1940 році Болган повернули Україні, а от сусідні (у бік Дністра) села включили у склад Молдавії. За словами історика Геннадій Єфіменко у більшовті сел до Дністра більшість складали молдавани, хоча перепис робили сталінські чиновники, задачею яких було створити такий собі лднр на кордоні із Румунією – Придністров’я – жодних інших причин створення автономії з подальшею її передачею МРСР не було. Єфіменко впевнений, не зрозуміло чому, що дані сталінських переписів правдиві.
Від Болгана до Дністра 16 кілометрів. Дорога проходить через, села Придністров’я із українськими назвами Северинівка та Кам’янка. Згідно із совєцькими переписами 1926 та 1939 рр. у цих селах, та і в Болгані, більшість населення складали молдавани. Постає питання – чи варто вірити переписам окупаційної влади, якій вигідно було сфальсифікувати статистику, щоб мати формальну причину передати українські землі МРСР?
Чи не є оці хрести матеріальним підтвердженням того, що села були українськими.
Цей цвинтар весь заріс лісом. За останні тридцять років в нього заходили так рідко, що забули за каплицю, яка стоїть у гущавині. На наше прохання зробити світлини хрестів відгукнулися п’ятеро сміливців. Але фото ми так і не отримали, адже із людьми сталися дивні речі… Щось там стогнало, душило залізними пальцями, якісь змії були – ну геть як у гоголівському “Вії”. І частина мешканців Болгана відмовилась брати участь у розчистці цвинтаря. Люди наляканію. Але інша частина не відмовляється і вже самостійно почала чистити. Нам за кілька тижнів надійшло кілька листів і повідомлень, що кладовище у Болгані прокляте, що там поховано відьму, чи то чаклуна…
У Болган ми приїхали у жовтні 2024 року. Нашій експедиції передувала толока – місцеві мешканці прибирали цвинтар та прорізали просіку у гущавині, якою можна потрапити у його центр, до стін каплиці. Ні мешканці, ні ми, під час дослідження, нечистої сили і чаклунів не помітили.
А ще у Болгані є неймовірний водяний млин. Місцеві мешканці кажуть – Червоний млин, хоча червоного кольору там не залишилися – фарба вигоріла і тепер він переважно пісочного кольору. Звели його на початку ХХ століття (1902 р.) і він чудово зберігся. Поряд тече річка Кам’янка (саме вона дала назву місту, яке нині у Молдові-Придністров’ї). Зважаючи на стан річок України, ця невелика річка на диво повноводна. Частину її відвели у канал, який крутив колесо млина. Нині колеса немає, а річка тече чудовими рукавами в оточені соковитої зелені.
Основна будівля млина має чотири поверхи. Ліворуч прибудовано довгу одноповерхову комору із господарською частиною. Приміщення збережені, дерев’яні перекриття міцні – ходити можна сміливо.
Неймовірний, невідомий куточок України. Тут ніколи не буває туристів, але тут повно всього цікавого, від неймовірних гір, до забудованих кам’яними хатами, із кам’яними огорожами, вулиць. Це не лише у Болгані, а й у інших селах. А у Болгані, водоспади на річці Кам’янка, як і численні її русла із кладками – готовий, казковий парк. А ще тут неймовірна кухня – студенянська мамалига, болганська вертута – страви із переліку нематеріальної спадщини Вінниччини, а ще подільська бринза. Смачні страви, якими частували учасників форуму “Туристичними шляхами Поділля” у Студенянській громаді, в селі Болган. І відбувалося це прямо у млині.
Текст та фото Романа Маленкова.
