“Зайшов раз чоловік під гору Довбушенку, дивиться, а там плита в однім місці відтає. Підважив. Дивиться – а то є печера. Зайшов він – а там повно усякого багатства. Так роздивився він, є, шо брати на дев’ятеро коней. Набрав він грошей скільки зміг. Прийшов наступного дня з кіньми й з людьми, шукає тої комори – ого. Пропало. І сліду не було”… Це одна із легенд про скарби Довбуша. У Карпатах таких сотні. Довбушеві скелі, Довбушеві печери, Довбушеві камені, Довбушеві скарби… Як пояснити назву Рахів? Місце, де Довбуш рахував гроші. А чому зветься Ділове (село, де розташований один із географічних центрів Європи)? Та тому що Довбуш тут ділив гроші. А хто ж такий той Довбуш? Ну, розбійник, український Робін Гуд… Житель Західної України додасть, що Довбуш – то ватажок карпатських опришків. Але і в Східній, і в Західній Україні мало хто з неісториків зможе детально розповісти про те, хто такий Довбуш, коли він жив і чим займався.
Так хто такий Довбуш?..
Опришки
Період повстань в Україні (XVI-XVII ст.) відбився в Українських Карпатах у вигляді опришківства. Опришками називали гірських розбійників, що грабували панів та багатіїв і, ніби то, роздавали награбоване бідним. Що грабували панів – то чиста правда, але наскільки щедро вони ділились награбованим – достеменно невідомо. Більшість істориків стверджують, що в опришки йшли не з ідейних міркувань, а з метою швидкої наживи. В Карпатах складалась така ситуація, що енергійні, пасіонарно заряджені чоловіки йшли працювати пастухами на полонини. Там вони були вільними і незалежними від панів, тому їх не дуже хвилювало панське свавілля. Більшість тих, хто залишався у селах (у долинах), були дуже сильно прив’язані до своїх сімей та господарств, тому не наважувались повставати супроти панських утисків. От і йшли у опришки переважно нічим не обтяжені відчайдухи, або люди, яким не було вороття до звичайного життя через скоєні злочини.
Загони опришків не були чисельними – півтора-два десятка чоловік – ось і весь загін. Але вони прекрасно знали місцевість і були практично невловимими. Напади були раптовими Опришки забирали все найцінніше, часто вбивали власників, підпалювали будинки й зникали у невідомому напрямку. Прикарпатські пани жили у постійному страху перед грабіжниками з гір. За панський страх опришків сильно поважав простий люд. Про них складались легенди, народ наділяв їх нелюдськими якостями. Радянська система називала опришків повстанцями проти влади Речі Посполитої. Але опришківський рух лише спорадично був справді повстанським.
Передвісниками опришківства були повстання Мухи (в XV ст.) та Андрія Барула. Але дійсний початок руху опришків стався у часи Хмельниччини – це був результат гетьманського заклику до всенародної боротьби з панами. Найбільший загін зібрався під керівництвом Семена Височана з Отинії, кажуть, що він налічував 15 тисяч чоловік. Менші загони створились по всьому Покуттю та Гуцульщині. Хмельниччина блискавкою пронеслась Західною Україною і згасла, але Підгір’я розхвилювала вона надовго.
Новий поштовх опришківського руху стався в період другого приходу Хмельницького у Галичину. Опришки тоді почали не лише нищити поміщицькі двори, але і здобувати села та містечка. Найвідомішими ватажками другої половини XVII століття були Дрозденко (в 1665 році діяв у Наддністрянщині) та Нестор (в 1683 році спійманий у Ділятині). Майже десять років (з 1703 до 1712) справжнім жахом для панів був Іван Пискливий. В 1704 році з’явився в Карпатах ватажок Пинта. Народні перекази донесли до нас історію про його сміливий напад на велике місто Косів. Але жоден з ватажків не може порівнятись із сином убогого комірника з Печеніжина – Олексою Довбушем.
Довбуш.
Точно відомі три дати з життя славнозвісного карпатського опришка: 1700 – рік народження Довбуша, 1738 – перша історично задокументована згадка про діяльність загону Довбуша, 24 серпня 1745 – день вбивства Довбуша.
Народився Олекса 1700 року в селі Печеніжин, що недалеко від Коломиї. Він був старшим сином селянина Василя Довбуша, настільки бідного, що він не мав навіть власної хати, а змушений був знімати комірку у заможного ґазди Гаврила Твердюка. Єдиним майном сім’ї Довбушів були вівці.
Дитинство Олекси пройшло у злиднях. Майже щороку він піднімався на полонини пасти вівці. Очевидно, що Довбуш з дитинства був свідком панської сваволі, шахрайства, насильства й знущання з боку орендарів. Молодий Олекса без сумніву не лише чув від селян та гірських пастухів про опришків, а міг і зустрічати їх на полонинах, де вони часто зупинялись, щоб відпочити та отримати інформацію про життя у долах.
З польських судових матеріалів відомо, що Олекса мав брата Івана та був одружений. В письмових джерелах вперше фігурує Довбуш у 1738 році – вже тоді він ватажок загону. Але малоймовірно, що Олекса раніше не був опришком – вибрати ватажком могли лише надійного і досвідченого вояка. Тому вірогідно, що Довбуш довгий час був простим опришком. Легенди наділяють Олексу неабиякою силою. Цілком вірогідно, що він і справді вирізнявся неабиякими фізичними даними, адже сила завжди поважалася у ватагах опришків.
Отже, в 1738 році почав орудувати у Карпатах загін, яким керували брати Довбуші – Олекса та Іван. Перекази вказують на те, що Іван був антиподом Олекси, вирізнявся буйним нестриманим норовом, був жорстоким та безжальним. Історичним фактом є сварка Олекси та Івана у печеніжинській корчмі навесні 1739 року. Сварка переросла в бійку, під час якої Іван вбив одного з опришків та сильно поранив Олексу в ногу. Олекса після цього до смерті шкутильгав. Після бійки Іван залишив загін Олекси. На Бойківщині він зібрав власний загін. Не факт, що Олекса та Іван назавжди залишились ворогами. Можливо саме за підтримки загону Івана у 1744 році Олекса ходив у далекі походи під Турку та Дрогобич. Перед смертю Іван заповів церкві у селі Бенява свій опришківський ніж. З одного боку того різака був вирізьблений список загиблих від руки Івана Довбуша.
Загін Олекси Довбуша був досить чисельним, складався з відбірних, перевірених у боях, фізично сильних та витривалих вояків (в минулому представників найубогіших верств населення: наймитів, чабанів, слуг, розорених селян-втікачів). Серед відомих членів його загону були Василь Паліїв, Павло Орфенюк, брати Джамиджуки, Андрій Лаврів, Василь Баюрак, Іван Бойчук. Поміж інших ватаг загін Довбуша вирізнявся тим, що спрямовував свої напади проти найбільш ненависних народові поміщиків та орендарів. Грошима, відібраними у панів, Олекса часто ділився із селянами. В 1738-39 роках загін Довбуша розгорнув діяльність у Яблунівському старостві. Згодом напади поширились на всю територію Покуття, а також на Закарпаття, Буковину та Бойківщину.
Загін Довбуша діяв блискавично і без шансів для панів. Панські маєтки горіли один за одним. Шляхта наймала охорону, скликала загони міліції, але нічого не допомагало. Орендарі часто платили відкупне Довбушеві, обіцяючи м’яке ставлення до простого народу. Олекса став справжнім захисником народних інтересів. Часто здійснював він напади на прохання жителів того чи іншого села. Страждали від його ватаги і торгові каравани. Але Довбуш ніколи даремно не проливав крові. Його терор виражав народну помсту. Відомим є випадок, коли Олекса напав на маєток Андрія Карпінського. Саме в цей час дружина Карпінського народила сина – майбутнього класика польської літератури, Франциска Карпінського. Олекса переконався у гарному відношенні Карпінських до своїх селян і не став нищити маєтку панів.
Великого страху нагнав Довбуш на шляхту. І полетіли слізні прошення прикарпатських панів до влади, до коронного гетьмана Потоцького із закликами спрямувати у гори проти Довбушевої ватаги коронні війська. У 1740 році значний загін смоляків* на чолі із ротмістром Пшелуським, разом із каральним спецпідрозділом – “волоською ротою” – виступив проти опришків.
Але загін Довбуша завдяки прекрасному знанню місцевості гарно ухилявся від переслідувачів, при цьому знаючи про всі пересування та дії карателів і безнастанно атакуючи панські маєтки. В 1741 році, під натиском шляхетського війська, Довбуш змушений був відступити на Верховину й на деякий час, зупинившись на Буковецькій полонині, припинити напади. Саме тоді Довбуш став регулярно відвідувати Закарпаття, яке на той час було Австро-Угорською територією. Тут він вербував новачків у свій загін. Особливо багато майбутніх опришків завербував Олекса у Ясінях, де навіть мав “конспіративну квартиру”. Довбуш припинив напади на Австро-Угорську територію, адже не хотів рвати стосунки із місцевою владою. Олекса не завдавав шкоди угорцям, а ті не займали його опришків.
Найнебезпечнішими періодами для ватаги стали довгі карпатські зими. Зимою дуже важко тікати від переслідувачів, адже будь-яке пересування легко вислідити по снігу. Ватага розбрідалася по зимівниках. Щовесни Олексі доводилося знову збирати ватагу. Сам він зимував у горах, у спеціальних таємних схованках (інколи у печерах) із заготовленими раніше харчами. Щороку склад довбушевого загону змінювався. У Довбуша були спеціальні агітатори, які взимку вербували новобранців. Щовесни призначалося місце збору, куди приходили і старі члени загону і новачки. Одним із таких місць була гора Стіг, що була на кордоні Австро-Угорщини, Румунії та Польщі. Саме на цій горі ватага Довбуша зазнала першої значної поразки. Ватагу, яка тільки-но повернулася із зимівників і складалася переважно з новачків, оточили смоляки. Велику кількість опришків знищили або схопили. Олексі, з кількома побратимами, якимось дивом вдалося вирватись із оточення.
Довбуш знову назбирав загін. Ватага з новою силою розпочала боротьбу із шляхтою. Опришки блискавично спускались з гір, атакували панські маєтки і знову зникали у лісових хащах. Виступи опришків у той час набули масового характеру. У 1742 році сам коронний гетьман Йосиф Потоцький визнав, що знищити загін Довбуша дуже важко. Саме тоді він із кількатисячним загоном регулярної армії вирушив у Станіслав (сучасний Івано-Франківськ, тоді центр Прикарпаття). Та скоріше за все це була якась політична акція, тому що є малоймовірним факт виступу кількатисячного регулярного загону проти кількох десятків опришків.
Дуже часто “на п’яти” Довбушу наступали смоляки Пшелуського. Але відомим є випадок, коли Олекса впіймав у засідку смоляків. Цей маневр був достойним великих полководців. Опришки вдали що втікають, і заманили Пшелуського у міжгірну улоговину. В чагарнику на схилах із зарядженою зброєю принишкли “снайпери”. Вони лише чекали знаку від ватажка, щоб відкрити вогонь по смоляках, які були в цей час прекрасними мішенями. Але наказу стріляти Довбуш так і не віддав. “Не жалійте браття, що не дав знаку стріляти. Подивився я на тих смоляків – аж то наші люде. Говорут по-нашому, гет усе… Мені чути було, бо я близько сидів. То оден каже, шо жінку лишив дома і діти малі, журити… А другий-то, кае, служба наша проклята, шо каби мож, зара би кинув. Лиш пан силов видав у жомнєрку… Та й видів я, шо то наші люде, а пішли в лєцький зліб, аби жінок своїх та дітей прогодувати. А як ми їх виб’ємо – хто тоді діти бінні прогодує? Та жаль ми серце потис й не дав-сми знаку стрілєти…” (Фраза дійсно сказана Довбушем; записана в польських судових протоколах).
Один з найвідоміших походів Олекси був на територію сучасної Тернопільщини, у Борщів. Там він наскочив на маєток полковника Костянтина Злотницького – значного польського магната, що вирізнявся особливою жорстокістю у ставленні до селян. Олекса довго катував Злотницького перед тим як вбити. Жодної копійки не взяли опришки з маєтку кривавого полковника. Історично задокументовано фразу, сказану Олексою Злотницькому 4 травня 1744 року: “…не по гроші твої я прийшов-сми суда, а по твою душу – щоби ти людей бирше не мучив. І не проси, і не трать слів дурно – все одно вмреш у лютих муках”.
Панічний жах посіяв Довбуш цим нападом серед шляхти. Пани зрозуміли, що це не звичайний опришок, що від нього не відкупишся грішми, що за гріхи прийдеться платити життям. І з новою силою почалося полювання на Довбуша. Повсюдно по селах та шляхах стояли патрулі. Та марно…Зрозуміли пани, що власними силами здолати Довбуша буде вкрай важко, тому почали шукати допомоги у місцевого населення, обіцяючи значну винагороду та звільнення від феодальних повинностей. І зрадники знайшлися. Ними стали троє багатих газд: Микола Дідушко – дуже багатий хазяїн із Довгопілля, Іван Мочернюк із Микуличина та Степан Дзвінчук із Космача. Ці троє зобов’язалися найняти загін головорізів із місцевого населення, які мали знищити Довбуша.
Довбуш довідався про змову. Тяжко стало ватажкові на душі. “Я ж за них…”. Кажуть, що вирішив тоді Олекса закінчити опришкувати і виїхати у Молдавію, але спершу покарати зрадників. Спочатку було вбито Дідушка, потім Мочернюка. Дзвінчук був найменш багатим із цієї трійки. Легенда каже, що дружина Дзвінчука була коханкою Довбуша, але то байка, адже судові документи вказують на те, що Олекса був одруженим і на те, що у 1741-1745 роках його дружина знаходилась у загоні. Отже, Дзвінчук був багатим селянином із Космача, але не настільки багатим, щоб мати охорону. Тому Довбуш, коли йшов на розправу із Дзвінчуком, взяв з собою лише двох людей.
Дзвінчук раніше довідався про смерть Мочернюка і Дідушка, тому знав, що скоро його черга. Уявіть собі, який панічний страх охопив Дзвінчука, коли той почув собачий гавкіт та побачив у дворі опришків. Першим ішов сам Довбуш.
“- Відчиняй!
– Штефан на косовиці у пана, – відказувала мати Дзвінчука.
– Ой, брешеш, стара! Він тут. Я видів, єк він ід’хаті йшов.
– Змилуйтеси, люди божі! Ой людонькове – рєту-йте!..
Олекса глянув кругом, побачив заворітницю, що лежала серед двору. Взяв її і почав підважувати двері. Дерев’яний засув почав виривати скоби, і двері відхилилися.
Олекса кинув дрюк і, дуфаючи на свою силочку, натиснув могутнім плечем. В цей момент у щілинку, прямо в упор, вистрілив Дзвінчук” (з повісті Гната Ходкевича “Довбуш”).
Через випадковість та дурницю закінчилося життя Ричарда “Левове Серце”, Фрідріха Барбаросси, Петра Сагайдачного. Так само скінчилося життя великого опришка. Кажуть, що рана Довбуша не була смертельною, а вмер він від втрати крові. Мертвого Олексу пани довго возили по селах, щоб переконати народ у смерті героя, потім тіло виставили в Коломийській ратуші. За наказом гетьмана Потоцького тіло ватажка порубали на 12 шматків і розвішали на палях в одинадцяти селах і містах Покуття, аби люди страшилися.
Виступ Олекси Довбуша став найбільш яскравою сторінкою в історії боротьби західноукраїнських селян проти соціального і національного гноблення. Народ не забув свого заступника. Сотні легенд та міфів про Довбуша ще й сьогодні гуляють Карпатами.
“Біля села Зелена є гора Довбушєнка. Прийдіть, запитайте найменше дитя – і воно вам розкаже, як зимував тут Довбуш, мав триста кіз, бив їх та й їв з товариством, лій заливав у бербениці й ховав у печері. І кажуть, що той лій, одяг, зброя та золото – усьо гет стоїт і донині в коморах, але то усьо заклєте. Єк Олекса вмер то ті комори позамикалисі гет, плити засунулися і так стоїт і донині. То багато йшло шукати, але то пусте”…
Автор Роман Маленков, ілюстрації Г.В.Якутовича
