Крилос — село Галицького району Івано-Франківської області, на території якого в середні віки існувала столиця Галицько-Волинської держави — Галич.
Перша літописна згадка про Богородичну катедральну церкву в Галичі під 1187 роком, пов’язана зі смертю та похованням князя Ярослава Володимировича (Осмомисла), який у житті «к церковному чину сам приходя и строя добре крилос», пов’язана з гіпотезою про походження сучасної назви села від назви єпископського осідку «Крилоса». Отже, письмові свідчення фіксують існування в ХІІ ст. при Успенському соборі «крилосу» (т. зв. капітули).
Головна столична церква була також місцем інтронізації Галицьких князів. У 1215 р. тут відбулась коронація угорського королевича Коломана на Галицького короля.
Галицький Успенський собор був не тільки композиційним і сакральним центром княжого города, поряд з яким розташовувались княжий та єпископський (згодом — митрополичий) двори, а й виконував роль укріпленої цитаделі (лат. «ecclesia incastellata», «градъ на церкви»), про що свідчать описи подій 1219 та 1254 років.
До Крилоса приєднано села Підгороддя (тепер це лівобережна частина села) і Четверки. Джерело Вікіпедія.
Галицький дитинець
Галицький дитинець — ядро давньоруського Галича, столиці Галицького, потім Галицько-Волинського князівства.
Городище давнього Галича локалізовано на території села Крилос Галицького району Івано-Франківської області[1]. Воно розташовується на мисовидному відрозі високого корінного берега річки Лукви, правої притоки Дністра. З півдня мис захищався урвищем берега і омивався водами річки, а зі сходу був обмежений важкопрохідним крутим яром Мозолевого потоку, правої притоки Лукви. Висота мису над рівнем річки близько 70 м. На цій неприступній горі, з вершини якої добре спостерігають околиці, стояла фортеця, яка займала в XII—XIII століттях близько 50 га площі.
Захищений природними перешкодами мис був додатково укріплений штучними спорудами. З південного, напільного боку його захищали три потужні лінії валів і ровів. На відстані близько 1300 м від стрілки мису була споруджена оборонна лінія з потрійних валів та ровів, що з’єднують обривистий берег Лукви з яром Мозолевого потоку та відрізаючий з напільного боку мис біля самої основи. Довжина цієї лінії близько 600 метрів. У центральній частині валів є розрив, захищений з зовнішнього боку земляними насипами, які, ймовірно, є залишками головних воріт міста.
На відстані близько 500 метрів на північ мис перерізала друга, дугоподібна вигнута лінія укріплень, що складалася з двох потужних валів і глибокого рову між ними. Максимальна висота валу від рівня внутрішнього майданчика городища — 10, а від дна рову — 15 метрів. Загальна довжина лінії 624 м. Обидва вали, особливо зовнішній, в наш час значно розкопані. У східній частині оборонної лінії існує розрив, що носить назву Воротище, через яке сьогодні проходить головна вулиця села.
На самій стрілці мису, на відстані близько 300 м від другої лінії оборони, знаходився невеличкий майданчик трикутної форми, розміром приблизно 150 на 200 м. Розкопками встановлено, що вона була укріплена по периметру двома валами, насипаними не раніше кінця XI століття. Майданчик має місцеву назву Золотий Тік, і ряд дослідників вважають, що саме тут розташовувався княжий двір[2], поруч з яким знаходилася церква Спаса. Знайдені археологами предмети свідчать про належність більшості жителів Золотого Току до привілейованих верств населення. Також на території Золотого Току виявлено кілька майстерень, які обслуговували княжий двір. По сусідству з Золотим Током на середньому майданчику розташовувався зведений князем Ярославом Осмомислом у 1157 році Успенський собор, один із найбільших на Русі.
Вітольд Ауліх вважав, що всі три укріплені майданчики, які належать до городища Галич, були фортецею або дитинцем і слугували притулком для жителів торгово-ремісничого посаду «Підмістечка», який знаходився біля підніжжя Крилоської гори, а також для населення інших поселень, що оточували фортецю, — ремісничих слобідок, боярських та монастирських садиб. Згідно з іншими припущеннями, нижній майданчик укріпленої території давнього Галича був обхідним містом.
Природну неприступність городища посилювали штучні укріплення. Так, в різних місцях на схилі мису насипалися вали, а на них зводилися дерев’яні конструкції, від яких залишився шар горілого дерева. Прохідність Мозолевого потоку ускладнювалася ще й підняттям рівня води за допомогою цілої системи дамб.
Найбільш стародавні житлові споруди на території Галицького дитинця простежуються археологами з VIII століття. Поселення на цьому місці в наступні століття швидко розрослося у зв’язку з розташуванням на торговому шляху між Києвом і Польщею, а також з початком тут відгалуження торгового шляху до Угорщини через «Руські ворота». Система укріплень Галича формується на рубежі XII і XIII століть. На початку XIII століття місто пережило кілька облог у ході міжусобних воєн. Галич був розорений і частково зруйнований в результаті Батиєвої навали, але деякий час продовжував бути центром Галицької єпархії. Остаточний занепад стародавнього Галича датують серединою XIV століття у зв’язку з військовим вторгненням польських і литовських феодалів. Поступово адміністративний центр перемістився на нове місце за 7 кілометрів нижче за течією Лукви біля її впадіння в Дністер, де раніше, ймовірно існувала пристань старої столиці. Це місце стало ядром нового міста, що зберегло назву Галич. На високому березі Дністра був споруджений Галицький замок (Старостинський замок).
Церква Успіння Пресвятої Богородиці
У Напрестольному Євангелії, яке подарував храмові єпископ Йосиф Шумлянський 1679 р., є запис про страшний турецько-татарський напад на Галичину 1676 р. Власне тоді церкву було пограбовано, багато жителів Крилоса вбито і захоплено у полон. Постраждала сама будівля та укріплення, зведені навколо неї. 1699 р. розпочали реставраційні роботи з відновлення святині. Вона була відбудована з білого каменю в стилі ренесанс 1702 р. Владика Йосиф Шумлянський не тільки реставрував церкву, й збудував навколо неї оборонні укріплення, звів цегляні стіни, кутові вежі та в’їзну браму.
Велику мистецьку цінність становить західний портал, фланкований двома пілястрами та завершений фронтоном, тимпан якого оздоблений різьбленою в камені композицією «Успіння Богородиці». Північний портал оздоблений різьбленими з каменю кронштейнами і завершений трикутним фронтоном, у тимпані якого розміщено емблему реставратора церкви – єпископський герб з літерами І.Ш.Є.Л.Г.К. – А-В, які розшифровуються – Йосип Шумлянський, єпископ Галицький, Львівський, Каменець-Подільський – 1702 рік.
Цікаво, що під час відбудови храму Й. Шумлянський віднайшов надмогильну плиту над гробівцем свого славного предка, фундатора Успенської церкви. Її встановлено 1991 р., неподалік центрального входу до святині. На білокамінній плиті викарбовано: «Тут лежит Марко Шумлянський на великих й малих шумлянах дедичний пан, церквисти кафедральной галицкой фундатор, жил лет пе (85) преставился за короля полского» Зигмунта Августа, року Божий АФЛЕ».
На білокам’яних блоках-квадрах, з яких змуровано стіни церкви, є численні графіті – написи видряпані на камені. Більшість з них стосується до ХІІ-ХІІІ ст. Це свідчить про те, що саме ці блоки – залишки катедрального Успенського собору. На час закінчення будівництва у кінці ХVІ ст. церква була чотиристовпною, тринавною, однобанною спорудою розміром 25,8х13,4 м з трьома півкруглими апсидами та прямокутним у плані притвором із заходу.
Як відомо з письмових джерел, баня церкви зазнала значних пошкоджень ще у першій половині ХVІІІ ст. (можливо, через землетрус). У роки Першої світової війни під час артилерійського обстрілу традиційне завершення однобанного чотиристовпного храму обвалилося і дах замінили на чотирисхилий, покритий бляхою, завершений сигнатуркою. У такому вигляді церква простояла до 2001 року, коли розпочали її реставрацію, після якої святиня стала такою, як 1914 року. Цікаво, що у процесі реставрації церкви було розкопано фундаменти стовпів, які підпирали її баню. Це дало багатий археологічний матеріал. Були знайдені численні фраґменти стінових конструкцій Успенського собору ХІІ ст., елементи кам’яного декору храму, фраґменти фрескового розпису, які нині доповнюють уяву дослідників про зовнішній вигляд і внутрішнє декорування катедрального собору.
Відреставрована Успенська церква сяє на сонці позолоченими хрестами. Чудовою її окрасою є іконостас, який виконав визначний майстер українського живопису початку ХХ ст. Антон Манастирський, а також – Крилоська Чудотворна Ікона Божої Матері. Ориґінальною пам’яткою давньогалицької кам’яної пластики ХІІ ст. є вирізьблене у північній стіні притвору церкви зображення казкової істоти – крилатого змія-грифона.
Джерело: сайт Національного заповідника “Давній Галич”
Фото Романа Маленкова
