З дитинства пам’ятаю назву села Печеніжин – тут народився Олекса Довбуш, і я прочитав про це у книзі Гната Хоткевича. Легендарний опришок романтизував образ Печеніжина, принаймні для мене. Але наживо це селище виявилося не настільки романтичним. Я думав, що він має бути розкиданий по високим горам, але територія тут виявилася досить плоскою а висоти коливаються в межах 400 метрів над рівнем моря.
Про історію Печеніжина ви можете прочитати у Вікіпедії, а із пам’яток ми виявили у селищі лише дерев’яну церкву святого Дмитра, зведену у 1871 році і страшно понівечену різнокольоровою бляхою вже у наш час. А ще тут є пам’ятник Олексі Довбушу.
Ось що пише про Дмитрівську церкву сайт “Дерев’яні церкви Західної України”:
Згідно історичних даних, вперше письмова згадка про місцеву церкву датована 1579 роком. У середині XVIII ст. в Печеніжині згадуються дві дерев’яні церкви. Одна з них згоріла під час Другої світової війни.
Попередниця сучасної дерев’яної церкви була зведена на початку XVIII ст. Наступна постала у 1871 році. Будувалася три роки. Освячена під титулом Св. арх. Михайла, але у ХХ ст. переосвячена на Св. Дмитра. Тепер пам’ятка архітектури місцевого значення в користуванні православної громади.
Церква стоїть на північний схід від центру селища, 240 метрів на північ від центральної вулиці, недалеко берега річки, на ділянці з пологим ухилом. Розбудована, хрещата в плані, завершена трьома верхами. З заходу до бабинця прибудували великий рівноширокий присінок, з півдня до нави – також рівноширокий зашклений ганок.
З півночі до вівтаря прилягає ризниця. Бічні рамена нави розбудовані. Маківки і верхи перекриті новою бляхою. Дзвіниця дерев’яна триярусна, розташовується з південного заходу від церкви. Навколо першого ярусу має вузьке опасання на дерев’яних стовпах.
ЛІТЕРАТУРА: “Церкви Прикарпатського краю”. Р. Процак, Івано-Франківськ, 2006.
Інформація Василя Слободяна.
Фото Романа Маленкова
