Якось у Коломиї я чув анекдот, про те, як радянські етнографи шукали в Карпатах гуцулів.
Приїхали вони у Коломию й питають:
– Ви гуцули?
– Ні, ми не гуцули. Гуцули далі, у Косові.
Їдуть у Косів, там питають.
– Ви гуцули?
– Ні, гуцули далі, у Жєб’є.
Їдуть у Жєб’є – там питають.
– Ні, – кажуть, – ми не гуцули. Гуцули далі, у Ворохті.
Приїхали етнографи у Ворохту.
– Ну ви ж гуцули?
– Та ні, ми не гуцули.
– Так де ж ті гуцули?
– А ви їх вже проїхали.
Що воно за Жєб’є, подумалось тоді. Виявилося, що то нинішня Верховина – до 1962 року вона назиивалася Жаб’є. Це місто називають столицею Гуцульщини, хоча те саме я чув про Косів і Рахів.
Гуцульська коляда
Історію Верховини подаю текстом із Вікіпедії:
Перша писемна згадка про селище датується 1424 роком: 17 серпня Жаб’є згадане у грамоті великого князя Лева-Свидригайла[3]. Франко колись сказав: «Ось Жаб’є – гуцульська столиця. Нема. Мовляють села понад Жаб’є. І більшого лиха шукати дарма.», так, саме до 1962 року Верховина називалася Жаб’єм, існують різні версії походження назви чи то від болота, на якому оселилися перші жителі чи то від імені першого жителя, який ймовірно походив з Франції, та називався Жаб’єном, точної інформації ніхто не знає. Та, всежтаки 1962 року відбулося перейменування, цікавим є факт, що Верховину хотіли назвати Франківськом, на честь прізвища Івана Франка. Назва Верховина дісталася через безліч верхів, якими вона оточена, коли дивитися з висоти, то вона справді нагадує чашу, тобто знаходиться в умовній ямі, оточеною верхами та горами.
У давнину ділилося на дві частини: Жаб’є-Ільці та Жаб’є-Слупійка, мало багато присілків: Красний Луг, Кривополе, Волова, Ходак, Віпче, Замагура. У різні часи до ґміни Жаб’я належали села Бистрець, Дземброня, Топільче, Зелене, Явірник, Буркут.
Ділиться також на присілки: Слупійка, Безвідне, Центр, Віпче, Ровенька, Пушкар, Жаб’євський потік, Багни та Грабовець. Це справді дуже цікаво, адже вважається що залежно від присілка виділяється певна ментальність та психологія жителя. Наприклад жителей Жаб’євського потоку характеризують чудовими акторськими здібностями, навіть цей «закуток» (так гуцульським діалектом називають присілок) також іменують як «гуцульський Голівуд», бо фільми «Анничка» 1968 р., «Тіні забутих предків» 1964 р., «Олекса Довбуш» 1959 р., «Тіні незабутих предків» 2013 р. та багато інших фільмів знімались та знімаються саме тут, а місцеві жителі грали та продовжують грати ролі у них.
Або, для прикладу жителі Віпча, характеризуються надмірною активністю, адже це один з найвисокогірніших присілків, також, надзвичайною любов’ю до танців та співів, саме жителі цього присілку мають найкращий музичний слух, з своїми танцями та музикою вони об’їхали цілу Європу, та навіть США.
У 1772 році в результаті першого поділу Польщі між Російською імперією, Прусією та Австрією землі теперішнього Верховинського району увійшли до Австрії.
Майнове розшарування, національне пригноблення, посилена експлуатація населення гірських сіл викликали масове незадоволення селян. Своєрідною формою боротьби та виявом стихійного протесту селянства проти чинного ладу був опришківський рух. Багато жителів села Жаб’є діяли в загонах Олекси Довбуша, І. Пискливого, Пинті, Бойчука, Баюрака. Масовим явищем серед горян стали скликання віча — нової форми визвольного руху кінця XIX століття. В першій половині XIX ст. у Жабйому і сусідніх селах діяли опришки на чолі з М. Штолюком.
Під час Першої світової війни в околицях села Жаб’є та інших сіл точилися бої між австрійцями та росіянами. Багато гуцулів воювали у складі австрійської армії, особливо у легіоні Українських січових стрільців.
У квітні 1920 року відбулося селянське повстання (отримало назву «Гуцульське повстання»), яке було придушене польською владою. Учасникам Гуцульського повстання 1920 року споруджено пам’ятний знак.
З 1921 до 1939 року Верховина входила до складу Польщі. 1 квітня 1928 р. вилучено присілки (хутори) Дземброня, Бистрець, Зелене і Явірник із гміни (громади) Жаб’є та з них утворено самоврядну адміністративну гміну Дземброня. 17 вересня 1939 р. на підставі пакту Молотова — Ріббентропа, радянські війська вступили на територію Галичини.
Церква Успіння Пресвятої Богородиці
Найкраще, що є у Верховині – це гуцульська коляда. На неї треба їхати 7 січня. Спочатку у Верховину, а потім у Криворівню – головний центр коляди. У Верховині свято коляди відбувається біля церкви Успіння Пресвятої Богородиці. Зведена церква у XVIII сторіччі — це одна з найдавніших будівель у селищі і є яскравим зразком гуцульської народної архітектури. Відомо, що 1944 року, в літній, спекотний день згоріла церква у Верховині, яка була побудована 1880 року. Радянська влада всіма силами утверджувала безбожництво, тому на місці спаленої церкви збудували райком компартії, люди ходили молитися в сусідні села Ільці та Криворівню.
З усіх боків вона оточена невисоким парканом з дерева та каменю. Зроблені з дерева і повторюють архітектуру храму різьблені ворота, які вінчає висока склепінчаста арка і три купола з хрестами. Будівля храму має прямокутну форму, увінчана чотирма куполами, які завершуються ажурними сріблястими хрестами. Пофарбована в жовтий колір. В усій Україні вона є одним з найбільших дерев’яних архітектурних споруд. Джерело: Вікіпедія
Гуцульська коляда – це щось особливе і на неї збирається так багато людей, що я б назвав її етнічно-культурним фестивалем. Далі дам текст Укрінформу:
Обряд колядування на Верховинщині розпочинається на другий день Різдвяних свят (8 січня), коли усі сходяться до церкви. Після Служби Божої на подвір’я виходять чоловіки у святкових традиційних строях. Більшість із них тримає в руках “бартку” (топірець, до якого ремінцем прив’язаний дзвіночок) з довгою дерев’яною ручкою та смушкові шапки з “трєсунками” (прикрасами з бісеру та леліток). Дехто несе трембіти, роги, скрипки.
Чоловіки гуртуються у гурти (“табори”, “партиї”), в яких до десяти колядників. Попереду кожної колядницької “партиї” іде її керівник – “береза”. В руках він тримає дерев’яний хрест. “Береза” – найважливіша особа між усіма колядниками, який бездоганно знає усі коляди, “плєси” (ритуальні танці) та вміє достойно вести коляду згідно з давніми звичаєвими вимогами.
Колядницькі “партиї” колядують від Різдвяних свят до Йордана (Водохреще). На Водохреще (19 січня) всі сходяться до церкви на “Розплєс” (закінчення різдвяних свят, проводи коляди), колядницькі партиї почергово співають по одній коляді, а “Вибірця” (касир) віддає заколядовані гроші на потребу церкви.
Перед Різдвяними святами “Береза” збирає свою колядницьку “партию”, щоб повторити всі коляди, віншування, досвідчені учасники проводять майстер-класи з гуцульського плєсу (танці, що супроводжують дійство) для молодих колядників, які вперше будуть брати участь в обрядовому дійстві.
У такій формі гуцульська коляда та плєси побутують тільки в селах Верховинського району, а в інших районах не зустрічаються.
Фото Романа Маленкова
