Шевченкове — село Івано-Франківського району, Івано-Франківської області. У селі збереглась унікальна пам’ятка давнини — церква святого Пантелеймона, що вважається найстарішою в Західній Україні.
Село розташоване на правому березі річки Лімниці біля місця її впадіння у Дністер, на високому пагорбі, що в народі носить назву Виноградна гора.
Давня назва місцевості – Святий Станіслав. Імям цього святого (католицький єпископ Станіслав Щепановський канонізований у XIII ст.) титулювався монастир, що стояв на вершині Виноградної гори.
Археологи виявили в Шевченковому два місця, де стояли житла русичів – це урочища Городище, де знаходиться церква святого Пантелеймона, та Над Криницею. Також є рокопані вали та рови навколо храму датовані XIII ст.
Історія села Святий Станіслав значною мірою повязана із руським храмом на Виноградній горі. В середині XIV ст. його переосвячено у костел. Деякий час він служив за тимчасову катедру католицького архиєпископа. Згодом на землі біля храму утворився невеликий хутір, часто на цій землі за певну оплату галицькі міщани випасали худобу. Близько 1575 року костел і хутірець були зруйновані татарами і чверть століття стояли пусткою.
В 1596 році король Речі Посполитої Сигізмунд III передав зруйнований храм римо-католицьким ченцям, які відбували церкву і заснували Галицький монастир святого Хреста ордену францисканців. А у 1611 році галицький староста Станіслав Влодек подарував францисканцям близько 170 моргів поля на землях біля Виноградної гори. Для його обробітку монахи поселили кілька селянських сімей. Згодом тут виникло село, жителі якого працювали на монастирській землі.
Під час походу на Галич турків 1676 р, монастир та населений пункт частково зруйнував Ібрагім Шайтан-Паша. Відновлювався монастир на кошти пізніше похованих в ньому світських осіб та церковних діячів – шляхтичів Ієроніма Чарнковського та Михайла Понятовського, галицького війта Куличковського, галицького віце-нотаріуса Балтазара Петлінського та інших.
Починаючи з XVII століття найбільша земельна власність у селі належала монахам францисканцям. Правда, вже на початку XVII галицькі міщани судились за право на цю землю з ченцями. Про це повідомляють числені судові справи, що тягнулися упродовж XVII-XVIII століть.
У 1777 р. Святий Станіслав уже складався з десяти хат, у яких мешкало 47 осіб. Із цього часу село постійно згадують переписи населення Стрийського циркулу: за 1780 р., 16 червня 1786 р., 31 травня 1787 р. Він значиться в переліку поселень Стрийського циркулу від 28 липня 1788 р., переписі населення 1808 р. та ін. Зокрема, 1780 р. Святий Станіслав нараховував 10 хат з населенням 56 осіб, а 1808 р. – 17 хат, у яких проживало 19 родин загальною кількістю 93 особи.
У Йосифінській метриці 1788 році вказується, що на той час селу належало 9 нив (119 моргів) поля.
Великої шкоди місцевості завдала пожежа 1802 року під час якої згоріли костел, монастир і багато цінних документів.
1915 року село Святий Станіслав і костел відвідав майбутній імператор Австро-Угорщини Карл I.
Під час Першої Світової війни населений пункт був наполовину зруйнований.
У 1918-1939 рр. село входило до міської гміни Галич Станіславського повіту.
У 1920-1930-х рр. в селі діяли польські товаритсва:
– Союз стрілецький ( заснований в 1936 році)
- Стража пожарна добровольна (заснована 1928 року)
У 1930 році був встановлений памятний хрест на честь поселення поляків-колоністів в селі.
На 01.01.1939 в селі проживало 540 мешканців, з них 290 українців-грекокатоликів, 230 українців-римокатоликів і 20 поляків.
16 липня 1940 р. с. Святого Станіслава радянські окупанти переймували на с. Шевченкове.
Населений пункт був окупований нацистами 2 липня 1941 року. Джерело Вікіпедія.
Церква святого Пантелеймона
Церква святого Пантелеймона — церква романського стилю в Україні, в селі Шевченкове, Івано-Франківської області. Єдиний і найстаріший із храмів Галицько-Волинського князівства, що зберігся до сьогодні. Пам’ятка архітектури національного значення. Монументальна хрестобанна церква зі зразками вишуканого білокам’яного різьблення і численними малюнками та графіті на стінах. Розташована поблизу сучасного Галича. Належить Українській греко-католицькій церкві. Збудована 1194 року волинським князем Романом Мстиславичем як православна церква і названа на честь свого діда Пантелеймона. У XIV столітті перетворена на римо-католицький храм Святого Станіслава. З 1595 року належала Ордену францисканців. Реставрувалася у 1926 і 1998 роках. Наприкінці ХХ століття передана греко-католикам. Входить до складу Національного заповідника «Давній Галич».
У 1194 році на під’їзді до Давнього Галича, на Виноградній горі, князь Роман Мстиславич побудував величний храм. Тепер ця місцевість лежить в межах села Шевченкове (колишній Станіслав) знаходиться за 7 кілометрів на захід від Галича у місті впадіння річки Лімниці до Дністра. Храм був освячений ім’ям Святого Пантелеймона, на честь діда Романа Мстиславича київського князя Ізяслава, християнське ім’я якого Пантелеймон.
У другій половині ХІІІ століття Галич втратив столичний статус і храм почав занепадати. Приблизно через століття церква перейшла до католиків, які перетворили її на катедральну церкву Святого Станіслава. Цю назву пам’ятка зберігала до 1912 року. Двічі на рік — 8 травня (день св. Станіслава) і 9 серпня (день св. Пантелеймона) — тут відбувалися богослужіння.
1575 року храм зруйнували татари і він стояв пусткою 20 років.
1595 році церкву передали францисканцям, які у 1598—1611 роках перебудували її на барокову базиліку, а також розбудували біля неї монастирський комплекс і оборонні вали. В цей же час на осі головного входу до храму було зведено дзвіницю.
1676 року храм постраждав під час походу на Галич турків. Великої шкоди пам’ятці завдала пожежа 1802 року та гарматний обстріл в часи Першої світової війни.
Під час реставрації 1926 року церкві майже повернули її попередній вигляд, за винятком сигнатурки. Невідреставрованим залишився й головний портал. В інтер’єрі храму зі стін зняли штукатурку і відслонили тесаний камінь. Власне тоді на нижній верстві тиньку було виявлено сліди фрескового живопису, а на кам’яних блоках — графіті.
Будівля храму охоронялась як пам’ятка архітектури Української РСР (№ 248). В 2018 році церква визнана об’єктом культурної спадщини національного значення, який внесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України (№ 090023-Н).
Візит до храму у 1991 році кардинала УГКЦ Івана Мирослава Любачівського дав поштовх до відродження святині.
У 1998 році церкву було знову реставровано і вона отримала сучасний вигляд — максимально наближений до вигляду традиційних білокамінних храмів княжої доби. Того ж року її було переосвячено в греко-католицький храм.
У 1909 році Й. Пеленський, обстежуючи церкву Пантелеймона, знайшов на її фасадах численні написи ХІІІ-XVII ст. Один із них містить дату, що відповідає 1194 р. і свідчить про побудову церкви раніше цієї дати. Цей напис міститься на південному фасаді церкви, біля третього пілястра на висоті 1,50 м від землі. Текст напису складається з 8 рядків, видряпаних на кам’яному блоці гострим предметом. Після його розшифровки, дослідник зробив висновок, що засновником храму був Галицько-Волинський володар Роман Мстиславич, який на честь свого діда, київського князя Ізяслава, християнське ім’я якого Пантелеймон, збудував цю церкву.
Стратиграфічні спостереження на окремих ділянках території церкви показують, що церква св. Пантелеймона була споруджена на малоосвоєній або неосвоєній у раніші часи території. Дотепер не визначений статус храму — була це монастирська церква (про що може свідчити характерну для цистерської архітектури побудову храму), чи двірська княжа церква нової заміської резиденції Галицьких князів.
Д-р Олександр Головко припускає, що в храмі міг бути похований князь Роман Мстиславич, який мав неподалік свою резиденцію.
Татарсько-візантійське оздоблення інтер’єру — килими й іконостас.
У споруді церкви Святого Пантелеймона переплелися риси давньоруської і романської архітектур. Вона являє собою чотиристовпний хрестовобанний храм, в якому на підпружних арках, що спираються на стовпи, здіймається кругла баня з купольним завершенням.
Найбагатшим за формою і декором є західний портал. Він значно виступає за площину фасадної стіни і своїми формами нагадує проспективні портали в романській архітектурі Західної Європи. Портал оздоблюють дві пари колон з капітелями. Фусти колон, які ближчі до входу, оздоблені посередині вузлами. На краях плінтусів, що під базами, вирізьблені так звані «жаби». Ці колони автентичні, вони єдині не були зруйновані артилерійським обстрілом 1915 року.
Південний портал більш стриманий щодо скульптурного декору, але його архітектурне вирішення таке, як і західного. Формі уступів відповідає форма архівольту.
Апсиди декоровані тонкими півколонками, на які спирається аркатурний пояс. Різьблені капітелі центральної апсиди мають розмаїтий малюнок. Ці капітелі й аркатурний фриз автентичні.
Храм святого Пантелеймона до і після Першої світової війни, коли він дуже постраждав від артилерійських обстрілів. Тоді він був костелом. Фото звідси
Караїмське кладовище у Галичі XVII-XVIIIст. – унікальна пам’ятка історії галицьких караїмів
Караїми – невеликий тюркомовний народ, представники якого сповідують караїмізм. Історія галицької караїмської громади бере свій початок, за однією з версій, з сер. ХІІІ ст. Оселились караїми у Галичі біля Ринкової площі. Ця вулиця має дуже зручне розташування, адже тягнеться вздовж правого берега Дністра і виходить на головну ринкову площу міста – Майдан Різдва. З цього можемо робити висновок, що караїми були досить впливовими у міському середовищі галичан.
ХІІІ-ХV ст. – темний період в історії галицької караїмської громади. Про неї починають згадувати в документах пізнього Середньовіччя. У 1578 р. король Стефан Баторій надав караїмам привілеї. В люстрації королівщини за 1747 р. згадується у Галичі вулиця Караїмська, на якій проживало тоді 19 караїмських родин, також відомо, що один з них, Нухін, займався гончарством. Приблизно у Галичі проживало не більше 2-3-х сотень караїмів. На сьогодні галицька караїмська громада має лише одного представника.
У центральній частині вулиці Караїмська була, навіть, кенаса (храм караїмів), а неподалік і Народний дім. Однак, на жаль, ці споруди до наших днів не збереглися.
Проте, на даний час у Галичі діє Музей караїмської історії та культури Національного заповідника «Давній Галич», є вулиця Караїмська, та одне з небагатьох в Україні історико-культурних пам’яток цього етносу, що збереглося до сьогоднішніх днів – караїмське кладовище.
У сусідніх Львові, Луцьку, Кукизові та інших населених пунктах Західної України, де були караїмські громади, від кладовищ не залишилось ані сліду.
Дослідженню караїмського кладовища досить довгий період приділялося мало уваги. Вперше детально вивчили і дослідили цвинтар у 1997-2000 рр. І. Юрченко та Н. Юрченко при підтримці А. Кефелі та О. Береговського. Результатом їхньої плідної праці є каталог «Караїмське кладовище біля Галича» (2000 р). У ньому детально окреслено фіксацію караїмського кладовища, подано галерею надмогильних пам’ятників, здійснено переклад текстів пам’ятників з давньоєврейської українською мовою, подано метричні дані караїмської громади Галича з приватного архіву Я.Л. Єшвович з 1830-1997 рр.
Караїмське кладовище м. Галича розташоване на правобережжі ріки Дністер, неподалік впадіння притоки р. Лукви. З півночі межу цвинтаря утворює стрімкий берег стариці Дністра, з півдня – зруйноване єврейське кладовище. Зі сходу та заходу до нього прилягають присадибні ділянки з житловими та господарськими будівлями. Час його закладення невідомий, але найстаріші пам’ятники датуються сер. XVIII ст.
Загальна площа караїмського кладовища – 0,4 га. Сучасні його розміри: довжина – 77 м, ширина в західній частині – 47 м, у східній – бл. 27 м. Станом на 2000 р. на кладовищі налічувалось 219 поховань. Понад 50 старих кам’яних надгробків. Пам’ятники розташовані рядами, які тягнуться зі сходу на захід. Лицева сторона пам’ятників орієнтована на північ.
Зустрічаються чотири типи надмогильних пам’ятників: кам’яна стела, кам’яна стела на горизонтальному бетонному підмурку, бетонна стела на горизонтальному бетонному підмурку, горизонтальна бетонна плита.
З історії відомо, що неподалік караїмського кладовища була Дністрова пристань для кораблів. За даними Й. Пеленського – дослідника Галича – тут жили караїми та євреї, бо, як купці, вони завжди осідали біля пристані. У документі конвенту францисканців у Галичі за 1629 р. вказано, що конвент підвищує чинш – річну плату – за «окописько караїмське». Й. Пеленський знайшов копію документу у 1910 р. в приходстві церкви св. Петра в Залукві. З цього випливає, що караїмське кладовище було розташоване на полі, котре належало францисканцям і караїми сплачували за нього по 8 грошів на рік. Історики стверджують, що ця сума в ті часи була досить низькою, а цей чинш було накладено досить давно і це вказує на давність обох кладовищ єврейського та караїмського. За твердженнями Й. Пеленського, це було одне надвоє розмежоване поле. Він вважав, що караїмське кладовище було закладене на кількасот років швидше, ніж прийшли францисканці до Галича. Францисканці цю землю отримали разом із кладовищами або самовільно їх прилучили до свого лану.
Автор праці про галицьке кладовище – єврейський літератор Рубін Фан стверджує, що найдавніші надгробки датуються XVII ст.
На епітафіях викарбувані караїмські символи – корона Тори, поламані дерева, глечики, дві долоні – благословення газана, шестикутна зірка Давида, олені, семисвічники, леви. Деякі обрамлені рослинним орнаментом.
Багато пам’ятників на караїмському кладовищі було знищено в роки Першої світової війни. Під час Другої світової війни у східній частині кладовища був розташований артилерійський пункт, оскільки дане місце було зручною позицією для контролю за переправою та мостом через Дністер. Цей факт та наявність ями, яка могла бути утворена вибухом, пояснюють, на думку дослідників кладовища, відсутність у даній частині поховань.
При захороненні покійника обирали місце біля могил його рідні, тому поряд знаходяться різночасові поховання. Через це визначити найдавнішу частину кладовища дослідникам не вдалося.
Караїмське кладовище у нашому місті є важливим джерелом для істориків, мистецтвознавців, філологів. Воно дає можливість охочим вивчати різні аспекти життя караїмської громади Галича, родинну історію та генеалогію, каменерізне мистецтво, літературну творчість.
Протягом останніх років силами співробітників Національного заповідника «Давній Галич» на караїмському кладовищі проведено низку охоронних робіт – кладовище занесено до Державного реєстру пам’яток, здійснено інвентаризацію надгробків. Тривають роботи з консервації кладовища, укріплення північної та східної його частин, які руйнуються внаслідок природних та антропогенних впливів, благоустрій території.
З метою привернути увагу до проблеми збереження культурної спадщини галицьких караїмів було детально досліджено і впорядковано каталог «Караїмське кладовище біля Галича». Встановлено вказівники для проїзду до нього, знак перед входом на територію. Кожного року люди, котрі проживають поблизу, приносять уламки стел, які відкопують на своїх подвір’ях внаслідок ремонтних робіт.
Караїмське кладовище є цінною реліквією історії караїмської громади. Воно несе в собі вагу міжнародного значення, оскільки галицькі караїми мають родичів у Криму, Польщі, Литві та Ізраїлі, які часто приїжджають відвідати могили своїх предків і не байдужі до свого минулого. Слідкувати за станом караїмського кладовища потрібно завжди, щоб зберегти його для прийдешніх поколінь хоча б у такому стані, яким його сьогодні бачимо ми.
На завершення, хочу наголосити, що Караїмське кладовище м.Галича є цінною реліквією історії караїмської громади. Це кладовище міжнародного значення, оскільки галицькі караїми мають родичів у Криму, Польщі, Литві та Ізраїлі, які часто приїжджають відвідати могили своїх предків і не байдужі до свого минулого. І вони приємно здивовані, що в Галичі дбають про збереження історії караїмів, досліджують і популяризують їхню культурну спадщину. Днями у Галичі побували представники литовської караїмської громади, побували на кладовищі і вкотре пересвідчилися в тому, що можна бути спокійними за належне збереження минулого галицьких караїмів. Деякі представники зі сфери журналістики не завжди розуміють про що розповідають стели галицького караїмського кладовища, не бажають вникнути і усвідомити долю народу, який проживав далеко від родинного гнізда (Чуфут-Кале, Крим) і зберіг релігію, мову, культуру, традиції, свято дбав про збереження і розвиток. В Галицькому краї зустрів людей, які й досі не байдужі до історії караїмів. Кладовище караїмів у Галичі є своєрідним музеєм-некрополем, це книга з каменю просто неба, яку потрібно читати, вивчати і шанобливо відноситись до світлої памяті галицьких караїмів.
Надія Васильчук. Молодший науковий співробітник Музею караїмської історії та культури Національного заповідника «Давній Галич». Джерело
