Храм у Плішивці багато хто відносить до найгарніших в Україні, і це дійсно так. Прекрасна будівля, яку за стилем відносять до українського модерну. Шедевр.
Часто кажуть, що Покровська церква у Плішивці, то копія у цеглі дерев’яного Новомосковського собору. Ніяка не копія. Вони схожі й зовсім різні, храм у Плішивці, який мався бути копією, вийшов абсолютно оригінальним. Неймовірним. Ось що пише про нього Андрій Власенко на сайт «Сад українського модерну»:
Як на нас, про плішивецький Покровський собор, що велично здіймається над широкою долиною Псла, багато говорити не варто. Адже при зустрічі з ним у особливо вразливих естетів просто відбирає мову. Проте зробимо над собою зусилля і згадаємо бодай про найважливіше…
Храм постав завдяки трьом достойникам, що на самісінькому початку ХХ ст. зійшлися докупи у такій собі Москві.
Перший (фундатор) — архієпископ Парфеній (Левицький): уродженець Плішивця і син плішивецького священика, відомий українофіл.
Другий (натхненник) — Дмитро Яворницький: історик, дослідник козаччини і видатний діяч української культури.
Третій (виконавець) — Іван Кузнєцов: старанний і досить амбітний російський архітектор.
Обставини їхнього знайомства були цілком тривіальними, результат — непересічний. Кузнєцов розробляв проект подвір’я одного підмосковного монастиря, Левицький, як вікарій Московський, наглядав за його роботою, а Яворницький працював у Московському університеті. Тож коли плішивецькі селяни звернулися до краянина з проханням про допомогу у зведенні нового храму (старий дерев’яний буцімто занепав), той одразу погодився і запросив до роботи вже добре «апробованого» зодчого. Одначе, коли три перші проекти з різних причин були відкинуті, превелебний удався до Яворницького. А вже той наполегливо порадив взяти за прототип нової церкви перлину української народної архітектури — дерев’яний Троїцький собор у наддніпрянському Новомосковську . Тим паче, що після ремонту 1880-х років останній втратив початкові пропорції, і історику дуже хотілося відновити їх хоча б у пізнішій репліці.
Та не так сталося, як гадалося. Кузнєцов, можливо, мимоволі сполучив в образі свого храму (до речі, першого і найкращого у біографії зодчого) потугу давнього українства і новомодні модернові мотиви. В результаті ретроспекція поступилася новизні, і цьому не завадили навіть елементи псевдоросійського декору…
Освятив собор у 1906 році сам владика Парфеній. Освятив добре: попри небезпечну для ворогів стратегічну і духовну висоту, святиню не здолали ані більшовицька вибухівка, ані фашистські гармати, ані українське безладдя.
Многії і благії тобі літа, дивовижний і неповторний храме!
Текст Андрія Власенка, фото Романа Маленкова.
Колишня земська школа
