Перш ніж перейти власне до Вознесенського собору, – трішки інформації про сам Флорівський монастир, – адже він є головним храмом цієї давньої обителі.
Флорівський монастир – найстаріший жіночий монастир Києва. Загальновизнано, що він з’явився десь у XVI столітті, але коли саме – невідомо. У переписі київських храмів і монастирів 1543 року він не згадується. Однак не виключено, що якийсь невеличкий монастир був на тому місці й раніше. Уперше ж обитель згадується в грамоті короля Сигізмунда II Августа від 1566 р. У тексті цього документа король підтверджує право протопопа (протоієрея, по сучасному) Якова Гулькевича на володіння Фролівським монастирем.
На початку всі споруди монастиря були дерев’яними.
У 1642 році онук Якова Гулькевича чернець Печерського монастиря Іоанн Гулькевич передав свої спадкові права на обитель ігумені Агафії Гуменицькій.
Першою мурованою спорудою монастиря став будинок настоятельки, пізніше перебудований під Трапезну церква у стилі українського бароко. Вона, до речі, вже позначена на плані Києва 1695 року.
Під час чергової Подільської пожежі 1718 року (дерев’яний Київ, нагадаємо, горів з регулярністю приміських електричок) церква сильно постраждала, але була відновлена. А от інші дерев’яні споруди монастиря вигоріли вщент.
На початку XVI століття до Фролівського монастиря перевели чорниць ліквідованого Вознесенського монастиря. Офіційна версія – на його місці мала постати арсенали Києво-Печерської фортеці. Зараз вони відомі як «Митецький Арсенал». Насправді будівництво споруд арсеналу стало лише приводом, аби «зачистити» пам’ять про гетьмана Мазепу.
Нагадаємо, у 1683 році ігуменею Вознесенського монастиря стала Марії-Магдалини Мазепа – матір на той час ще майбутнього майбутнього гетьмана. З її іменем пов’язаний розквіт цієї обителі. Царю Петру той «мазепинський» монастир був як більмо в оці. Піл приводом розширення фортеці муровані храми монастиря розібрали, ну а «бездомних» черниць переселили на Поділ.
До Флорівського монастиря тоді відійшли і численні маєтності знишеного Петром І Вознесенського. Тоді він став одним із найбагатших монастирів Києва. Від 1732 року він став називатись Свято-Вознесенським Флорівським монастирем. Сталося це після закінчення будівництва Свято-Вознесенського собору – головного храму обителі.
Собор постав у знаменитому стилі українського (козацького) бароко. Цікаво, що пізніше в церковних колах цей стиль назвали «архаїстичною формою, яка відповідає народній будівельній традиції».
Кілька раз він реставрувався після пожеж. Найбільше, після знаменитої Великої подільської пожежі 1811 р. Вогонь, який практично випалив весь Поділ пошкодив дах, бані і знищив всі розписи.
Реставраційними роботами керував головний архітектор Києва Андрій Меленський. Про нього ми чимало згадували у наших публікаціях.
Тоді були відновлені первісні грушоподібні, характерні для українського бароко, бані собору. У такому вигляді храм дійшов до середини ХХ ст.
Радянські «реставратори», ліквідуючи пошкодження, які храм зазнав під час Другої світової війни, «націоналістичні» грушоподібні бані замінили на шоломоподібні у суздальсько-московському стилі. На шедеврі українського (козацького) бароко вони виглядали (і виглядають), як сідло на корові, зате «ідєологічєскі вєрно» і без «націоналізму»… Сподіваємося з часом це псевдомосковське неподобство буде демонтоване і собору повернуть первісний вигляд.
У цілому Вознесенський храм Флорівського монастиря чи не найкрасивіший із храмів, що уціліли на Подолі. Він, зауважимо, ще й практично «брат-близнюк» Святодухівського собору в Ромнах, на Сумщині.
На жаль мало хто може побачити його розкішні розписи – черниці упц мп не раді гостям і храм майже завжди зачинено для сторонніх. Нас теж пускати не дуже хотіли – щоб зайти довелося скористатися адмінресурсом. Але завдяки цьому «зловживанню» ви можете помилуватися на стінопис та інтер’єри поки що недоступні середньостатистичним громадянам.
