Ці руїни у Василівці Вовчанського району зараз зовсім не нагадують класицистичний палац, що красувався тут в 19-початку 20 ст. Якби не рідкісні архівні світлини, можна було в лише здогадуватись, як виглядала садиба дворян Бекарюкових. Руїни палацу стоять практично в полі, як сирота, відриті вітрам та дощам. Стан цих руїн може свідчити про те, що надії про будь яке відновлення вже нема. Проте історія повинна зберегти пам’ять про власників, тим більше, що це не такі вже й пересічні Плюшкіни чи Собакевичи, а останньому власнику маєтку у Василівці з роду, навіть сучасні школярі завдячують саме 45-хвилинній тривалості уроків та перерві між ними.
Село засноване в 1640 році. Бекарюкови, рід яких походить від дворянина з Костромського повіту Олексія Урюпина, з середини 16 ст. У Харківській губернії вони згадуються з 1786 року, дехто підпоручик Іван Іванович Бекарюков, а в документах 1807 року власником спиртзаводу у Василівці є В. І. Бекарюков. Далі відомостей про цей рід вже більшає. Його представники періодично займали посади предводителів вовчанського дворянства, та володіють Василівкою, Іванівкою та Захарівкою (цікаво, що в роду Бекарюкових було багато Василів, Іванів та Захарів). І це харківська гілка, була ще й білгородсько-воронезька, про неї розповідати не буду, а ось про харківську розповім.
Відомо, що в середині 19 ст. в маєтку було три брати Бекарюкових – Захар Іванович, Василь Іванович та Дмитро Іванович. Їх батько, Івано Іванович був генерал-майором та начальником губернського ополчення у 1812 році. Перші двоє братів з матір’ю поховані були у Іванівці, біля Преображенської церкви (ні церква, ні кладовище не збереглись). Захар Іванович обіймав посаду голови Харківського губернського земства, та висадив на Білгородщині унікальній сосновий бір, а Василь Іванович – предводителя вовчанського дворянства. А ось третій брат Дмитро Дмитрович, що був військовиком, гвардії поручиком, осів у Василівці, у батьківській садибі.
Мав Дмитро Іванович Бекарюков п’ятеро дітей, які всі отримали прекрасну освіту, були пов’язані тим чи іншим чином з наукою та, скажімо так, з «інтелигентними» професіями. Серед них був лише один син, Дмитро Дмитрович Бекарюков, якій і вважається останнім власником маєтку у Василівці з роду.
Наталія Бекарюкова відома тим, що будучи лікарем, спочатку в земстві, потім, з 1902 року в Петербурзі, багато зробила у боротьбі з тифом та холерою, вела просвітницьку діяльність, публікуючи книги, наукові праці та статті. Її чоловіком був відомий педагог та історик Олексій Гізетті, а сином – Олександр Гізетті, літературний критик, автод низки книг, який ще в молоді роки проникнувся революційними ідеями та щиро підтримав події 1917 року, але в 30-х роках як і багато інших з дворянського походження, був звинувачений в замаху на Сталіна, та висланий у табори.
Марія Бекарюкова стала педагогом, як і її чоловік, Федір Ольденбург, що викладав у Тверській жіночій вчительській гімназії.
Син Ганни Бекарюкової, Іван Гревс, заснував екскурсійний метод у викладанні історії.
Олена Бекарюкова вийшла заміж за О.С. Лаппо-Данилевського, відомого історика, в майбутньому академіка Петербургської академії наук. Їх сини теж відомі: Іван Олександрович Лаппо-Данилевський – математик, член-корреспондент АН СССР, Олександр Олександрович Лаппо-Данилевський – художник.
Ось ми й дійшли до Дмитра Дмитровича Бекарюкова. Народився у Василівці, у родовому маєтку, 1861 року. Ще на 2 курсі медфакультету Харківського університету за протестні настрої та студентські заворушення був виключений та перебував під поліцейським наглядом. Після цього вступив до Казанського університету та по завершенні працював у Харкові земським лікарем. За революційні погляди, що сопроводжувались агітацією марксизму, був висланий у 1890 році до Акмолинська. За три роки повертається та знову працює лікарем в Катеринославській губернії та Твері. Злет почався після того, як 1898 року Дмитро Дмитрович переїздить у Москву. Там він з часом займає керівне положення у шкільно-санітарній справі, вважається найкращим спеціалістом з питань шкільної гігієни, з 1907 року – головує у Московській організації шкільних лікарів. Після встановлення радянської влади, у 20-х роках приймав участь у розробці гігієнічних норм навантаження для школярів, був членом головної шкільно-санітарної ради та вченої ради по фізичній культурі, а 1926 року навіть отримав звання Героя Праці. І це колишній поміщик. Незважаючи дворянське походження, Дмитро Дмитрович, займав авторитетне положення в радянській Росії. Але хто знає, що було б далі, якби 1934 року вчений не пішов з життя. Йшов 1934 рік…
Що стосується садиби, від якої залишились руїни. Сестри розлетілись, повиходивши заміж. Дмитро Дмитрович, мешкаючи та працюючи у Москві, теж маєтком не займався, тому на початку ХХ ст. продає його Є.Деларю, останньому власнику. 1912 року маєток відвідав Григорій Лукомський та зробив його опис, визначивши побудову садиби початком ХІХ ст.
«Дом и службы расположены на вершине холма над деревней, таким образом, что, подъезжая к имению, не только не видно сада, но даже трудно себе представить, где мог бы он расположиться.
Позади дома скат, на нем и раскинулся старый чудесный сад с аллеями лип. Проехав деревню, довольно унылую, уже издали можно увидеть всю усадьбу: посредине дом невысокий, но с портиком и импозантной архитектуры, а перед ним по обе стороны вперед вытянулись служебные флигеля, тоже украшенные столбами и даже колоннами.
Здесь фасад украшен лоджией, очень удобной для приема помещиком крестьян, перед портиком очень милые и курьезные фонари на тумбах, выдвинутых сильно вперед. С лестницы видны все службы: хозяйство, так сказать, на виду бдительного ока помещика. Прекрасна и типична картина, открывающаяся из лоджии. Между фустов колонн белеют столбы и фронтоны амбаров, сараев, домика управляющего. Сбоку дома помещены красивые, стройные портики из четырех дорических колонн – это боковые входы в дом. Фасад, открывающийся со стороны неожиданно тенистого сада, поражает своим великолепием.
Трудно предположить, подходя к дому со стороны входа, что противоположная его сторона будет обработана столь красиво. Хотя все размеры дома очень невелики, но пропорции взяты удачно, и ротонда, тактично помещенная, отнюдь не кажется «затиснутою» крыльями. Особенно хороши в доме печи – высокие, типичные для 20-х годов XIX столетия, т. е. для времени, когда построен был и дом».
Зараз ви бачите, що залишилось від садиби… А ще десь з 40-45 років тому в ній розташовувався сільський клуб. За переказами, в 70-ті роки в маєтку знайшли клад, ось і почали потихеньку розтягувати садибу. «Люди» й час зробили свою справу.
Текст Ігоря Дорожка, фото Максима Назаренка.
