Назви цих двох сіл навіюють асоціації зі святом. Колись тут любили і вміли святкувати, і яким же було наше здивування, коли під час перших наших відвідин, ми відразу потрапили на фестиваль. Я на відразу зрозумів із чим було пов’язане це свято – чи то із якимись давніми традиціями, чи то із сучасними трендами, але в’їжджаючи у Святкову Велику ми мусіли заїхати на великий паркінг, й пірнути у народне гуляння.
Зразу ми трохи злякалися, адже бригада поліцейських, яка завертала нас на паркінг, нагадувала якусь спецгрупу на завданні. Що вони від нас хочуть? – подумалось тоді. Але поліцейські ввічливо пояснили, що у селі фестиваль, і центр зараз відкритий лише для пішоходів. Прикольно.
Церква і фестиваль у Святковій Великій
Тут були ятки із усіляким місцевим їдлом: ковбасами, сирами, хлібом, соліннями, овочами, зеленню, олією. Над деякими столами висів напис «Karchma» й за ними продавали міцні настоянки, наливки і вина, а також закуску – хліб, яблука, помідори, перець і щось у каструлях. На деяких ятках продавали великі шматки хліба, намазані смальцем, поверх якого лежали кружальця квашених огірків – такі бутерброди користувалися неабиякою популярністю. Були тут і столи із сувенірами та всякими дерев’яними цяцьками, типу іграшкових луків, арбалетів, сокир і ножів, кухлів, ложок, тарілок – нічого оригінального, таке і в Україні на будь якій ятці в туристичних місцях. Дехто продавав різні мистецькі вироби – фігури із корчів, картини.
На сільському майдані стояла сцена – велика фура із відкритою стінкою та рекламою Trans Tir. На ній безупинно виступали різні музиканти і співаки у вишиванках і солом’яних брилях. Співали переважно польською мовою, але інколи звучала й українська – лемківська. Також українську знали деякі продавці на ятках.
– Мало тут українців, – казали вони, – усіх вивезли, депортували. Повернулися одиниці.
Над сценою (на фурі), над яткою із написом «Stoisko organizatorow parady» ми помітили напис «Krempnianska parada historyczna». Нарешті стало зрозумілим, що воно за фестиваль. Я раніше чув про нього – він проводився в селі Крампна, але цього року його вирішили провести у сусідній Святковій Великій. А може й не лише цього року – розпитати не встиг, чи забув.
Ми пішли у церкву Архангела Михаїла – вона тут особлива – ззовні розфарбована у блакитний (чи бірюзовий – на яскравому сонці не розібрав), зелений та червоний кольори, а взагалі – чудовий приклад західно-лемківського храму, із високою масивною дзвіницею та фігурними українськобароковими банями. В храмі теж було багато людей і співав хор – чи то церковний, чи просто фольклорний колектив. Всередині церква теж розфарбована, на стінах та стелі чудові розписи, прекрасний іконостас – все у відмінному стані, аж заздрість бере, адже у нас так доглянуті лише об’єкти ЮНЕСКО, та й то не всі.
Церкву збудували у 1757 році. То вже був не період бароко, але майстри, які працювали за підтримки місцевого мецената Петра Пашкевича, не зважили на це, тому барокові у церкві не лише бані, а й внутрішнє оздоблення, й іконостаси. На жаль найдавніші іконостаси не збереглися – вони пропали у 50-ті роки минулого століття, після депортації українців. Найімовірніше їх украли.
Церква у Святковій Малій
В сусідній Святковій Малій теж стоїть прекрасна дерев’яна лемківська церква, і теж Архангела Михаїла. Її збудували у 1762 році на місці значно давнішої. Малосвятківська церква не фарбована, але у ній збереглися справжні українські святині – ікони, мальовані у 1670-ті роки. На одній із них напис «Смиренний Яків іконописець Ліський, року 1673 місяця липня». Нині у малосвятківській церкві костьол.
Обидва села – Святкові Мала й Велика, тісно пов’язані між собою. Є ще й третє село – Свіржова Руська – теж поряд, але туди ми не їздили.
Щодо назви села Святкова, то вчені кажуть, що вона не обов’язково походить від слова «свято», а можливо від прізвища засновника – переселенця Святка. Перша згадка про Святкові датується 1510 роком. Припускають, що засновані села були вихідцями із Закарпаття, ну і зайве казати, що це були українські села. У 1939 році у Святковій Великій мешкало 830 осіб, із них 820 українців, 5 поляків і 5 євреїв. Того ж року у Малій Святковій було 320 жителів – всі українці. Після депортації у селах українців не залишилося, але вже у 70-80 роки, та трохи й нині, люди почали повертатися. Зараз у Великій Святковій лемківська родина, яка має рідню в Україні, тримає лижний спуск із витягом (то ж гори все таки), а під ними ресторан.
До ковіду нам пощастило побувати у Святковій Великій і взимку. Їхали якраз заради дегустації справжніх лемківських страв у ресторані. І не пожалкували. Усіх страв я не запам’ятав. Особисто я замовляв капУшняк – як наш густий капусняк, але з білими грибами і квасолею, хАлушки – галушки із сиром, замішаним у тісто, щось типу лінивих вареників, можуть бути і солоними і солодкими, голубці майже традиційні, але із пшоном у фарші, замість рису. Було ще жовте смачне масло, яке ми мазали на оладки-коржі, трав’яні чаї та алкогольні настоянки. Й усе смачне. Українське. О, згадав – були ще вареники, вони їх називають пірОги руські, але я не покуштував.
Цікаво, що власники ресторану українці-лемки, а от кухарі й офіціанти – усі поляки, тому нам не просто було допитатись про походження страв. Лише одна старша жіночка, наполовину лемкиня, змогла розповісти про оті капушняк, халушки та піроги.
Текст та фото Романа Маленкова
