Заклікув Zaklików я б назвав еталонним польським містечком, в якому є площа Ринок, є кілька костьолів, ліси, навколо, болота, гарні чистесенькі ставки, із місцями для риболовлі, пікніків, із острівцями, альтанками, із кількома гарними готельчиками та кількома симпатичними рестораціями. Такі містечка спокійні й тихі в будні дні, оживають на уікенди і свята, коли сюди їдуть туристи та курортники із великих міст. Для Заклікува таким містом є Люблін – саме для мешканців столиці воєводства працюють готелі. Та і в ресторани йдуть їсти переважно туристи – місцеві у них бувають хіба на весілля чи похорони. А от життя місцевих втрачає сонний стоячий темп у неділю, коли весь Заклікув зранечку вдягає парадне вбрання і йде до церкви. Відстоявши службу народ розходиться по домівках досвятковувати, бува розговляючись після посту.
Піст – штука серйозна. Кожен католик повинен його дотримуватись, та й гостей пригощати пісним. Наші місцеві приятелі, наприклад, частували у п’ятницю, коли у них завжли піст, капустою із смаженою рибою, причому, із місцевих ставків. Смачно. Тут є ще і рибний ресторан, де радять купувати місцеву прісноводну – коропа, карася, лина – дуже смачно, і капуста теж.
Біля ставків кілька готелів, один із яких, “Жабій млин”, розбудований із справжнього водяного млина, де нижні вікна на рівні води – круть, ось як треба юзати старовину – і красиво, і колоритно, і прибутково.
Площа Ринок забудована двоповерхівками міжвоєнного періоду, в одній з яких живе знайома старша жіночка. Їй за вісімдесят, мачуха нашого старшого товариша, яка потрапила сюди десь із Лемківщини. Ми якось провідали її із дружнім візитом, і були приємно вражені гарною українською мовою, чистим розумом та ноутбуком, із включеним ютубом, де у запису йшла якась передача із Карпачовим. Тут трохи є українців – переважно переселені в часи “Вісли”. Вони добряче асимілювались, розмовлять переважно польською і про предків вже не дуже добре пам’ятають. Забули. Хоча не всі. Ось, наприклад, організатор тутешнього клубу з боротьби дзюдо, який має власний тренувальний зал і будиночок на острові, розмовляє українською, їздить до рідні в Україну, десь на Тернопільщину, і, навіть, слідкує за нашою політичною ситуацією. А дехто навпаки перетворився на “корінного” поляка і нікому не признається в українському корінні.
Здається, що до України звідси далеко-далеко й ніколи українці не жили в цьому чужому краю. Кого не спитай із тутешніх мешканців – будь-хто скаже, що українців, чи то пак – русинів, не жило тут ніколи. Але запитай їх, чого ото старий дерев’яний костьол оббитий з голови до ніг металевими табличками із надгробків, і ззовні, і всередині – ніхто чіткої відповіді не дасть. Традиція, мовляв, така, а звідки вона – хтозна. Але ми дізналися звідки…
В давні часи, напевне до Хмельниччини, в Заклікуві мирно жили поляки з русинами. Напевне вони і не ділились етнічно, хіба за конфесією – католики та православні. Чи вони й молились в одному храмі, чи русини мали свою окрему церкву – з’ясувати вже неможливо, але покійників ховали на одному цвинтарі, аж доки ксьондз не заборонив цього. Не місце схизматам на римо-католицькому кладовищі – нехай ховають деінде. Православні не мали власної землі – не на городі ж ховати покійників, тому почали просити землю у пана. Той дав. У лісі. Отам і з’явилося православне кладовище. Але на знак протесту, проти дискримінації, русини почали прибивати надгробні таблиці на цвинтарному дерев’яному костьолі. Ксьондз кипів, але ніхто із селян-католиків, чи то не хотів, чи то не наважувався, відривати ці таблички.
Пройшли віки – русини-українці давно зникли із Заклікува – поїхали, покатоличились, асимілювались, але традиція табличок на костьолі не перервалася. Звичайно, то вже ніякі не православні – на табличках імена, дати життя і смерті поляків-католиків мешканців Заклікува. Їхні родичі, чи друзі, хто там чіпляє ті таблички, не знають і не пам’ятають, хто і коли почав. Давно забули тих предків, що першими прибили таблички на стіни костьолу. То ж і наші предки були, напевне із бойків – та і в мене вони із бойків, бо в прадіда було прізвище Бойко, а його прадід, або прапрадід, прийшов у Білу Церкву десь із Заходу, із Бойківщини. А може із Заклікува? Може і вони прибивали надгробні таблички своїх покійників, на дерев’яний костьол?
Заклікув розташований на західному краю поширення русинів. Сучасні українські історики припускають, що сюди доходили українські етнічні землі у 17 столітті, тому в багатьох селах були кутки русинів-українців. Давно зникли. Лише тінь залишилась – оті таблички на костьолі.
Роман Маленков, фрагмент із книги. Фото Романа Маленкова
