Зіньків. Дорога до Храму та чи найкрасивіша із бачених дерев’яних церков України

Село (колись містечко) Зіньків, що на Хмельниччині уславлене на всю Україну своєю знаменитою ковбасою. Але її залишимо для гастрономічних блогерів. Тим більше, що автор до цієї смачної благодаті так і не долучилися (тут сумно витремо скупу чоловічу сльозу з неголеної щоки). Купівля знаменитого делікатесу, що продається чи не у кожному будинку на головній вулиці містечка, була залишена на потім. А потім, як виявилося, все продалося. Прикро… Треба було починати з ковбаси. Тим більше, що знайомитися з цікавинками Зінькова затиснувши у жмені кусень ковбаси набагато приємніше ніж без.

Сьогодні Зіньків має досить низький статус села. Колись же це було не просто поважне містечко (перша згадка від 1494 р.), а своєрідна столиця Поділля. Тут знаходилася головна резиденція некоронованих королів цього краю магнатів Сенявських, – давнього руського (українського) але окатоличеного роду. Володінням цих «крулеків» (тобто корольків) міг позаздрити середньостатистичний монарх Західної Європи, особливо з міні-державок роздрібненної тоді Німеччини. Що являли собою ці «держави» добре видно по казці «Попелюшка», де принц у пошуках прекрасної незнайомки наказав приміряти кришталевий черевичок усім дівкам королівства. Аби така дурниця прийшла в голову комусь із Сенявських, то примірка затягнулася б на роки. Варто нагадати, що магнатам належали такі поважні міста як Микулинці, Копиченці, Меджибіж, Стара Синява, Сатанів тощо. Не кажучи про чисельні села.

Зі спадщини магнатів в Зінькові залишилися лише жалюгідні рештки колись величного замку (хазяйновиті подоляни розібрали твердиню на каміння ще наприкінці ХІХ ст.) та костел Святої Трійці, під замковою горою. Храм сьогодні лише бліда тінь себе колишнього. За комуністів його від душі поруйнували з усією пролетарською люттю. Відбудувати ж у старому вигляді не було ні майстрів, ні коштів. Бюджету невеличкої римо-католицької громади далеко до можливостей фундатора храму Адама Миколая Сенявського – одного з найбагатших магнатів Речі Посполитої.

Зіньків досить цікаве містечко, розповідати можна довго, але найбільше з його «родзинок» запала в душу його дерев’яна «Козацька» церква.

Автору цих рядків поталанило повитріщатися на кілька десятків різноманітних дерев’яних храмів. На жаль, більша частина з баченого виявилася вщент зраґулізованими. Хто багато мандрував – в курсі – пластикова вагонка, «блєщучов блєха» та інші позбавлені щонайменшої естетики та смаку красівості. Все це неподобство виправдовується безапеляційним постулатом, який так полюбляють в УГКЦ: «Храм – не музей! Церква наша, що хочемо те й робимо, а вам, мудрагелям, до того зась!».

Якщо церкву оминула сумна доля «бляхізації», враження, зазвичай, псує оточуючий її пейзаж. Віруючі чомусь свято переконані, що давньому дерев’яному храму найбільше пасує викладений цементною бруківкою розпечений на сонці плац, розтикані, де лише це можливо, дешевенькі гіпсові янголики, прикрашені линяли пластиковими китайськими гірляндами Богородиці (обов’язково під альтанкою з банею, що виблискує напиленням нітриду титану). Все це сяйво, блєск та лєпота ріже очі та крає мозок.

Шо в Зінькові все буде зовсім не так стало зрозуміло ще на підходах до Храму (чомусь тут це слово хочеться писати виключно з великої літери) Святого Архангела Михаїла, що постав ще 1769 року. Власне, саме в Зінькові, за увесь час мандрів, я вперше побачив та відчув, що таке справжня Дорога до Храму. Звивисту дорогу обабіч огороджують «фоси» – так в Зінькові називають складені з каменю невисокі паркани та підпорні мури. Правда придорожно-храмові «фоси» вимуровано з тесаних блоків а не простого ламаного каміння. Не виключено, що ці блоки колись стояли в мурах замку. Між дорогою та «фосами» – акуратно підстрижена травичка. Це далебі не англійський газон, але акуратно і без традиційних лопухів та інших бур’янів.

Перекази пов’язують зведення Храму з козаками, що відображено в її народній назві — «Козацька Церква». За однією з версій, її нібито звели козаки, які колись осіли в Зінькові. За іншою – храм постав на місці братської могили козаків, які загинули в боях біля замку. Однак останні бойові дії біля Зінькова, де брали участь козаки, датуються щойно часами повстання Верлана (1734-1738 рр). Навряд чи церкву-пам’ятник побратими загиблих почали би зводити лише за три десятиліття по тому. По часу тут підходить Коліївщина (1768-1769 роки). Але хоч про які бої часів цього повстання біля Зінькова, та ще за участі козаків, історикам не відомо.

Насправді ж, це звичайна парафіяльна церква, зведена коштом громади. У XIX столітті до бабинця прибудовали невеликого закритого ґанку зі співмірним з усією спорудою верхом. Також, десь на межі XIX-ХХ століть куполи перекрили бляхою. Повторно, і знову ж бляхою, церкву вкрили десь в 1990-х роках.

За совітів пам’ятку, де спочатку облаштували зерносховище, вдалося врятувати зусиллями краєзнавців, істориків та небайдужих громадян, які, навіть, організували нічні чергування, аби комуністи не спалили храм. Попри охоронний статус церква стояла пусткою і лише з набуттям Незалежності її передали віруючим. В 2007 р. коштом державного бюджету була проведена масштабна реставрацію, під час якої бані позбулися бляхи та були вкриті автентичним ґонтом.

Опинившись на церковному подвір’ї випадаєш з реальності. Тут немає жодних свідчень, що навкруги ХХІ століття. Навіть господарські приміщення стилізовані під давнину. Жодної тобі осоружної цементної тротуарної плитки. Лише гранітна бруківка. А біля самої церкви взагалі кам’яні плити, що лежать тут ще від XVIII століття. Під час реставрації їх лише очистили від пізніших нашарувань ґрунту.

Храм, до речі, оточує справжній ландшафтний парк з рідкісними деревами. Що теж дуже незвично. Тут не видно ні стовпів, ні дротів. Храм не електрифіковано. Це не лише збереження архаїки, але й безпека – чимало дерев’яних церков згоріли через коротке замкнення. Такі ж атмосферні церкви до того доводилося бачити лише в знаменитому скансені в Пирогово. Але то був музей, а тут – звичайний сільський Храм в глибинці…