З 1925 року Багачка стала Великою Багачкою, напевно, щоб не загубитися серед декількох інших: Першої, Покровської. Хоча славне сотенне містечко під імям Bohako на річці Psizol уже є на «Загальній карті України» 1648 року, укладеній французом на польській службі Гійомом Левассером де Бопланом.
Початок заснування відносять на кінець XVI – початок XVII століття. У Київських гродських книгах є запис від 12 січня 1633 року про Pana Iwana Kłosinskiego wieś Bohaczka Dziedziczna. Пан Іван (Ян) Клосинський займався дуже поважною державною справою – організовував промисел селітри, яка у ті часи використовувалась для виробництва пороху.
Технологія рубежу XVI—XVII століть докладно описана в романі «Людолови» З. П. Тулуб: «Скрізь, де тільки були старі городища, вали, міські і монастирські смітники, ходив він з досвідченими козаками-селітряниками і шукав селітряної землі… набирав повні жмені перегною, розтирав у долонях, шукав білуватої поволоки, наче від вивареної солі, І ледве знаходив її, вмить біля смітника або городища виростали землянки, печі й хати і від передсвітанкових присмерків до пізнього вечора метушились там буртники-селітряники, насипали землю в діжки, наливали її водою, а другого дня зливали насичений луговиною розчин, виварювали його у мідних казанах, потім змішували з попелом і знов варили, аж поки селітра не осаджувалася на дно і стінки діжок рудими кристалами. Тоді готову селітру вишкрябували, сушили і везли до порохових млинів.
На порохових млинах працювали старі сивоусі козаки. Як папірні і рудні, млини приводилися в рух водою. Під одним жорном мололи селітру, під другим – деревне вугілля, від якого нічною темрявою стояла у повітрі чорна курява, а третє, найменше жорно повільно і неквапливо жувало лимонно-жовту сірку.
Старий січовик підозріливо позирає на кожного, хто заходить до млина. Він ладен видерти люльку з рота роззяви або необачного. Сиві вуса його припорошені вугіллям, сорочка чорна, як у смоляра. Довго, обережно й старанно відмірює і відважує він роздроблену на борошно селітру і на п’ятнадцять частин її ще дбайливіше і обережніше додає три частини вугільного порошку і дві частини сірки. Тоді помічники його беруть дубовий товкач, довго розтирають суміш, потім пересипають її під прес. Готові коржі розтирають драчкою в суміжній кімнаті на зерна й діжками спускають у льох.»
Отож нічого дивного, що Іван (Ян) Клосинський мав досить винятковий статус «слуги королівського» і міг «пролобіювати» власні інтереси. 20 вересня 1630 року у Варшаві зявився акт королівський про надання Яну Клосинському та його дружині Єлізаветі («Ельжбеті») Вишковській «пустого урочища Богачка» «з ґрунтами, полями званими Балакліка і Рудка, до тієї пустоші Богачка виміряними» в «адміністрації Миргородській. Привілей на статус містечка для Богачки той самий Я.Клосинський отримав 20 березня 1637 року. За ним містечко отримувало право на два торгових дні на тиждень (вівторок і субота) та проведення чотирьох ярмарків протягом року. Отож суботній ярмарок у Багачці 2021 року може відмічати 375 років.
В реєстрі 1649 р. у Миргороді зафіксований Мисько Клосинський. Отак покозачилося дуже багато руської шляхти, як і Клосинські-Глосинські-Глошинські. Не дивно, що освідчена руська шляхта, а не голодранці займали посади й у козацькому війську. Серед прибічників Юрася Хмельницького були виходці з Миргородського полку Василь і Андрій Глосинські. Василь, навіть, деякий час був генеральним писарем. Уже як полковник отримав від Яна Казимира містечко Балаклію. Проте вернемося в Багачку.
Серед легенд і переказів, які зібрав місцевий краєзнавець П.Г. Данько, є й пояснення походження назви селища. Ніби то Байда, посилав козаків «чатувати на річках Хоролі, Сулі, Ворсклі бажаючі знайшлися, а ось нести сторожову службу на Пслі таких не виявилося. Тоді Д. Вишневецький вирішив утворити окремий курінь з козаків, так би мовити, добровольців з різних куренів і направити його чатувати на береги Псла. Коли він звернувс з такою пропозицією до товариства, бажаючих виявилося чимало. Назвали новостоворений курінь Богацьким… У 1556 році на хутір Гора Богацького козацького куреня іх сімями прибув священник, щоб освятити землю і місце поселення. Він запропонував горянам і кощзакам, оскільки їх багацько, перейменувати хутір Гора на село Багацька (Багачка)».
Крім такої народної етимології походження назви є й інша версія, яка трохи свідчить, що не таке вже й «пусте урочище Богачка» було, коли його записували Яну Клосинському. Ніби-то першим поселенцем був Михайла Браслаець (тобто вихідець з Брацлава) – Богач, чиє прізвисько й дало назву містечку й річці.
У «Історії України-Руси» Михайла Грушевського я натрапив на згадку одного з сотників у першого полковника полтавського війська Речі Посполитої Якова Острянина (Остряниці). Отже, можна зєднати легендарного Богача зі справжньою, згаданою у документах особою.
Під час Смоленської війни 1632-1634 років поляки та козаки, серед яких був і полтавський полк і, напевно, ж наш Брацлавець, на чолі з королем Владиславом розбили московитів, що облягали польське місто. Невдоволений подальшими подіями Яків Острянин підняв повстання у 1638 році, а після поразки у серпні перебрався на Чугуєве городище на річці Донцї з сином, з старшиною і з військом. Серед сотників і згадується Михайло Браславець.
Та під скіпетром царя жилося не так привільно, як у Речі Посполитій. Козаки збунтувалися. Острянина вбили і забравши своє майно, жінок і дїтей, пішли назад за польський кордон. 26 квітня 1641 р. вернулися назад на полтавщину. Отже, оцей сотник, напевно й був «козаком королівської милості», а також одним із сотників у Острянина- Михайлом Браславцем, якого з великою пошаною поховали у 1644 році в багачанській церкві.
Багацька сотня уже Війська Запорізького утворена наприкінці 1648 року і за Реєстром 1649 року увійшла до складу Полтавського полку. Після років Хмельниччини, в які багачанці брали участь у багатьох битвах, вони взяли участь у збройному конфлікті між законно вибранним гетьманом Іваном Виговським та полтавським полковником Мартином Пушкарем. Колись славний вояка – полтавський полковник Мартин Пушкар сам прицілився на булаву. Разом з кошовим Запорозької Січі Яковом Барабашем почав засипати Москву доносами на новообраного гетьмана.
Підбурювані старшиною Полтавського полку наприкінці 1657 року проти гетьмана виступили козаки Полтавського і Миргородського полків, запорожці та найбідніші жителі, прозвані «дейнеками». Козацький літописець описав дейнеків так: «Цей полк мав у собі мало товариства з добрим християнським сумлінням та й зброї не мав пригожої до війни, а лише рогатини, коси та киї, зате мав готові до вбивства і грабунків людських маєтків серця».
Опираючись на потужну підтримку москалів, Мартин Пушкар і Яків Барабаш розв’язали громадянську війну в Україні, яка особливо болісно вдарила по Лівобережжю, котре до того часу ще не зазнавало воєнних спустошень, як Правобережна Україна.
На початку травня 1658 року козацьке військо на чолі з Виговським разом з ногайською кіннотою Карач-бея переправилося на Лівобережжя. Сюзники завдали поразки 4 війску Пушкаря та Барабаша біля Красного Лугу та Пустозера і змусили його відступити до Полтави.
11 червня в урочищі Жуків Байрак сталася розвязка. Пушкар хоробро бився і загинув у бою, а Барабаш втік під захист москалів. Тарас Шевченко на мотив повстання й бою в урочищі Жуків Байрак, написав вірш «За байраком байрак» з циклу «В казематі». Згодом гурт «КомуВниз» поклав слова вірша на музику.
У літописі гадяцького полковника Григорія Грабянки згадується, що І. Виговський «Перемігши Пушкаря… Гадяч, Веприк, Рашівку, Лютенку, Сорочинці, Ковалівку, Баранівку, Обухів, Багачку, Устивицю, Яреськи, Шишак, Бурки, Хомутор, Миргород, Безпальчинці та велике число інших міст та сіл віддав татарам на пограбування та на ясир».
За зраду свого гетьмана і виступ з відступниками Пушкарем і Барабашем багачанці заплатили кровю.
У таборі під Багачкою 8.Х.1658 року гетьманом Іваном Виговським підписано декілька листів Путивльському воєводі кн. Григорію Даниловичу Долгорукому, царю Олексію Михайловичу, Шведському королю Карлу X Ґуставу, Герцогу Адольфуу Іоану, брату Карла X Ґустава.
Якщо хтось буде шукати своїх предків з Багачки по реєстрах, то має памятати, що Богацька сотня протягом 1661–1663 років була у складі Кременчуцького, 1663—1665, 1672-1681, 1687-1782 роках – Миргородського, у 1665—1672, 1681-1687 роках — Полтавського полку. По ліквідації полково-сотенного устрою Лівобережної Уікраїни у 1782 році Богацька сотня потрапила до Миргородського повіту Київського намісництва, який з березня 1802 року ввійшов до Полтавської губернії. Нарешті у 1839 році в Богачці створене волосне управління.
У лютому 1696 року, коли татарське військо почало плюндрувати полтавський край, козаки трьох лівобережних полків – Гадяцького, Миргородського й Полтавського – на чолі зі своїми полковниками М.Бороховичем, Д.Апостолом і П.Герциком, відбили й знищили татарську навалу в межиріччі Псла й Говтви. Козаки Миргородського полку Богацької сотні були учасниками штурму Азовської фортеці, Перського й Гілянського походів, організованих московитами.
«Україні, – зазначав П.Дорошенко, – довелося взяти близьку участь у Великій Північній війні й нести, з свого боку, дуже тяжкі жертви, хоч … інтереси, задля яких цар Петро розпочав цю війну, були далекі і чужі для України». З самого початку Північної війни гетьман І. Мазепа змушений був відправляти козаків на прибалтійський театр воєнних дій. У 1701 року козаки, серед яких були й багачанці, під проводом Д.Апостола брали участь у битві під Ерестфером; 1702 року здобували Нотебург; 1704 року 17-тисячний корпус Д.Апостола і Ф.Мировича перебував на Познанщині, брав участь у здобутті Варшави. Складаючи значну силу московського війська, здобуваючи фортеці в Прибалтиці, козацтво зазнавало утисків від московського командування, про що свідчить лист наказного гетьмана, миргородського полковника Д. Апостола І. Мазепі: «Шереметєв дозволив своїм офіцерам і солдатам віднімати у козаків їхні трофеї, самих їх нещадно побивали, завдаючи нашому війську безчестя й наруги». Сам же генерал заявляв, «нібито від козаків не було діла і служби», тому «ледве хто з-поміж козаків на службу царську піти хоче, хоча б під великим насильством і примусом».
Перечитавши детальний аналіз шведських і російських джерел за листопад 1708 — червень 1709 року я впевнено можу говорити про активні бойові дії супротивників на теренах Полтавщини і багачанщини зокрема.
Сусід з Великих Сорочинців миргородський полковник, а згодом гетьман Данило Апостол пожалував сотникові Андрію Москаленку за військову службу шість дворів у Багачці. Здається, саме так почалося закріпачення. Між іншим, на час відміни кріпацтва майже третина населення в селі були кріпаками.
Багачанська сотня брала участь у Семилітній війні 1756 – 1763 років.
Тарас Шевченко був проїздом влітку та у жовтні 1845, коли за завданнями Археологічної комісії описував архітектурні й історичні пам’ятки Полтавщини. Згадки про Велику Багачку є в повісті «Близнецы»
«Рано поутру мой пилигрим вышел за Сулу и пустился через знаменитое урочище N. прямо в Богачку. Только воды напился около корчмы, что на Ромодановском шляху. Отдохнувши в Богачке у странноприимной старушки Марии Ивановны Ячной, он ввечеру уже отдыхал под горою у переправы через Псел, что в местечке Белоцерковке.» Тут еще на пароме какой-то остряк паромщик спросил его: «А что, я думаю, в Ерусалим правуете, странниче? Зайшлы б до нашои пани Базилевскои та попросыли б на ладан. Вона богобоязненна пани, може, ще й нагодує вас хоч борщем [з] рыбою из Псла». Степан Мартынович как бы не слышал сарказма перевозчика. И, отдохнувши во время переправы, он, помолясь Богу, пустился в путь и в полночь очутился близ Решетиловки.»
Згадує і в «Археологічних нотатках»: «Между г[ородом] Миргородом и местечками Богачкой, Устывицей и Сорочинцями все возвышенности заняты разной величины укреплениями, я насчитал более сорока, исключая сторожевых курганов, некоторые из них имеют названия, както: Мордачевы, Аубовы, Королевы, но когда, для чего они построены — народное предание молчит. Самое огромное из этих укреплений — это Королевы могилы, близ местечка Сорочинец».
Пам’ятник-погруддя Т. Г. Шевченку стоїть у селищі, а от палац предводителя дворянства Миргородського повіту Олександра Лук’яновича у Мар’їнському догниває.
Від дворянства Великої Багачки залишився тільки диван XIX століття у Миргородському краєзнавчому музею з будинку поміщика Янкевича. Самі поміщицьке обійстя спалили у вогні початку ХХ століття. Багачку захоплювали червоні, звільняли німці із загонами Скоропадського, знову червоні, денікінці. Більшовицькій окупації чинили спротив і місцеві. Протягом літа 1920 р. решетилівський отаман Данило Оверченко неодноразово об’єднувався з іншими повстанськими загонами і разом з ними виганяв червоних із Багачки.
У 1932–1933 роках внаслідок Голодомору, проведеного совітським урядом, загинуло дуже багато людей. Завдяки «щасливому» життю за більшовиків у 1939 році тут налічувалось аж 3267 жителів, що навіть менше, ніж було за переписом 1897 року, коли нарахували 3320 мешканців.
У Багачці в 1875 році народився кобзар Федір Данилович Кушнерик. Памятник кобзарю Федору Даниловичу Кушнерику стоїть у Великій Багачці. Тут відбувається обласне свято кобзарського мистецтва «Взяв би я бандуру» з покладанням квітів на вшанування пам’яті Ф. Д. Кушнерика.
Вікі пише «За радянських часів на повний голос заспівав талановитий кобзар Ф. Д. Кушнерик, яким по праву пишаються односельчани. Він став членом Спілки письменників України і створив багато історичних пісень та дум»
Хочете приклад однієї з них.
ХТО Ж ТОЙ СОКІЛ, ТОВАРИШІ
Українська народна пісня
Гей, гей, гей, гей!
Була зима з відлигою,
А другая люта,
Настраждалися солдатеньки,
Залізом окуті,
Куди не глянь — біле поле
Людським трупом вкрите,
А по селах плачуть жінки
Та голодні діти.
Царі, купці, генерали
Війну вихваляють
Та на полях скривавлених
Бенкети справляють.
Та ось над шанцями здійнявся сокіл.
Прилетів сокіл,
Прилетів ясний,
Над шанцями літає,
До солдатеньків,
Та товаришів,
Словами промовляє:
«Чи не годі вам, товариші,
В окопах зогнивати?
Бо вже час настав, солдатеньки,
Свою волю здобувати!»
Та зачули генерали соколину мову,
Наказали стрільцям убити сокола:
«Ой хто ж зіб’є його кулею —
Нагороду одержить той від царя».
Узяв стрілець рушницю в руки
Та й пустив кулю,
Тільки не в сокола,
А в генерала…
Зашуміли люди, немов ріки,
Що кайдани рвуть,
Що стремлять у море;
Ревуть хвилі,
Б’ють пороги, Земля у загравах…
Сокіл все літає,
Зове людей, закликає:
«До зброї! До зброї! Поки пани не полягли,
Як бур’яни під косою!»
Стало краще всім робітникам,
Зітхнули на повні груди селяни,
І раптом його не стало:
Умер сокіл,
Знемігся він,
Перетрудився…
Та ім’ям його великим
Весь світ обновився!
Хто ж той сокіл, товариші,
Куди линув, де він?
То не сокіл, товариші, —
То наш любимий Володимир Ленін!
Отоді-тоді, як Ленін-сокіл помирав,
Товаришу Сталіну слова переказав:
«Продовжуй, товаришу, правеє діло —
Приведи людей до Комуни сміло!»
Помер він у 1941 році і встиг створити ще кілька «епічних творів»: «Батько Ленін», «Розмова комсомольця з дідусем», «Про звільнення Західної України», «Про трактори», «Про революцію”, “Про селян незаможних”.
На початку 20-х років у Багачці вчителював і вів театральний гурток Євген Плужник — поет, письменник, громадський діяч, політичний в’язень більшовицької влади. Батько Євгена, родом з Багачки.
Отакі от дві поетичні долі. Співцю сталіних-леніних стоїть памятник, а про одного з найвидатніших імпресіоністів ХХ ст. немає навіть згадки у Багачці.
Є. Плужник «Галілей»:
Ой упали ж та впали криваві роси
На тихенькі-тихі поля.
Мій народе! Темний і босий!
Хай святиться твоє ім’я!
15 грудня 1940 року в Великій Багачці в урочистій обстановці було відзначено 65-річний ювілей Ф. Д. Кушнерика. Сюди, за дорученням Спілки письменників України, прибув ще один співець народного щастя під крилом сталінів-леніних П. Г. Тичина. На згадку про своє перебування у Великій Багачці чи занадто захопившись Лєрмонтовим П. Г. Тичина написав вірш «Їдемо з Великої Багачки».
В ніч таку, морозяну і строгу,
в небі зорі – наче вимиті, нові…
“Выхожу один я на дорогу”
все дзвенить у мене в голові.
Їдемо з Великої Багачки.
Сніг скрипить – на весь широкий світ!
Синьо так! Біжать собі конячки,
“И звезда с звездою говорит”.
Враз передня вниз пішла підвода.
Міст загримкотів – це Псьол-ріка.
Кілометр – не більш до небозвода,
тільки ж він біжить собі й тіка.
При в’їзді у Багачку зі сторони автотраси «Київ – Харків» перше, на що зустрічає подорожнього окрім розбитої дороги – це козацький камінь.
У 2002 році цей камінь знайшов П. Данько і переніс на гору.
Поряд пам’ятний хрест Голодомору.
По всьому селищу розкидані вирізані з дерева фігури місцевого умільця – Коваленка Валентина Мартиновича.
Церква Різдва Богородиці є копією споруди 1710 року, яку знищили в 1937 році.
Найстаріший житель Багачки – це дуб, що тепер працює суддею на футбольному стадіоні «Колос». У 1979 році вчені Київської сільськогосподарської академії визначили його вік – приблизно 650 – 700 років. Це, мабуть, останній представник дрімучого дубового лісу, що ріс навколо Багачки.
Природа і зараз залишається найгарнішою родзинкою Багачки.
Текст і фото Сергія Щербія
