Замість передмови
Усі туристичні агентства заманюють відвідувачів у дендропарк «Софіївка», називаючи його парком кохання. Особливо вразила одна назва туру – «Парк-любові Софієвка». Будь я необізнаним в тому, що це за парк, виникли б асоціації з якимось агентством з продажу кохання, або з орендою паркових діляночок для кохання… Вирішив трохи погуглити в пошуках коріння таких назв. Ні, я то це коріння знаю, а ось як же обґрунтовують страшну паркову тягу до кохання автори туристичних описів та звітів. Ввів «Софиевка история любви» (російською просто звітів більше) і відразу отримав ось такий перл. Подаю уривок мовою оригіналу (репліки мої):
«Недавно я ездила в интересный экскурсионный тур. Конечно море, солнце и песок – это хорошо, но знать историю своей страны это тоже нужная вещь. (Ага, значить людина шукала тур, із благородною метою – поглибити знання історії страны)
Моим выбором экскурсионного тура стала Софиевка, именно здесь находится самый красивый парк Европы. (Передумала займатись історією й вирішила поправити знання з паркобудування, причому відразу у самому красивому парку Європи. От хто ж їй таке сказав? Мабуть людина, яка об’їздила усі парки. Скоро «Софіївка» стане найкрасивішим парком у світі.)
Только ступив в этот парк, сразу видно, что он создавался с любовью и тщанием. В парке есть искусственные озера, устроили их вдоль реки Каменка, именно поэтому разбили огромную парковую территорию. (От іменно поетому і разбілі, потому что там єсть «искусственные озера»)
Я была чрезвычайно поражена, когда увидела плантацию с редкими видами растений, в том числе отборочные кусты роз, которые с радостью готовы миловать глаз туриста. (Рози пройшли отборочний турнір і мабуть плей-офф, а тепер раді-раді)
Кстати, этот парк совсем не имеет искусственного вида, поскольку здесь подчеркнута естественна красота природы – одиночество причудливых скал, чистота земных озер, наивность полевых маков. (Ноу коммент)
Стоять на месте и рассматривать окружающую красоту и величие, это очень приятно и одновременно невозможно, потому что хочется узнать, что находится дальше. (Ну мочить баришня)»
Центральний вхід
Став у новій частині парку
Джерело біля центрального входу
Річка Кам’янка та Терпейська скеля з альтанкою
Початок Головної алеї
Головна алея та павільйон Флори
Джерело на Головній алеї
Вдумайтесь у глибину поданого тексту. А вам цікаво «что же находится дальше». Ок. А «дальше» ви відскакуєте від довгої тачанки-маршрутки-електрокара без вікон і дверей повна хата людей. «Паберегись!!!» – доповнене сиреною лунає, як на одеському ринку. Але відскочити особливо нікуди – навколо вас натовп, який теж намагається відскочити. Відбувається якийсь фокус, і натовп щасливо уникає зіткнення. Щасливо видихають десятки продавців сувенірної продукції, намети яких рясно утикали головну алею – і цього разу ніхто із натовпу не впав на штамповано-китайські витвори мистецтва. Але ще не вечір…
За тачанкою цокає копитами конячка, запряжена у щось на зразок карети. Під копита впасти ще страшніше ніж під електрокар. Але й цього разу обходиться. Нарешті піднімаєш голову й починаєш милуватись нерукотворною красою роботи тисяч кріпаків й геніального інженера Метцеля. Бачиш Нижній став із фонтаном «Змією», хоча змію толком розгледіти не дають спини туристів, які натхненно фоткаються. Потім доведеться пояснювати, що фотографували саме тебе, а не десяток, щільно притиснутих до тебе інших (чужих) моделей. Бачиш фантастичні скелі на іншому боці ставу, на які не менш фантастично дряпаються сотні людей. Бачиш агресію лебедя, від якого шалено відбивається нещасний фотограф. Підібрався поближче на свою голову. Лебеді, до речі, тут орендні (наче з Асканії), працюють лише в теплий сезон. А тачанки з Одеси – теж лише в теплий сезон катають.
«Паберегись!!!». Знову сам дивуєшся своїй спритності й уникаєш зіткнення. А потім милуєшся гримаскою Ероса над нерукотворним кам’яним хаосом. Дивуєшся величі водоспаду – благо, що воду підкачали, тому що інколи він буває зовсім чахлим, а в несезон практично не працює. Як і фонтан Змія, який плює від природної подачі води із Верхнього ставу. Зовсім без насосів. От тільки екскурсоводи мовчать про те, звідки вода береться у Верхньому ставі, і про те, що припини роботу насоси – капєц фонтану. Зі енд.
Схема-магнітик
Павільйон Флори
Нижній став та фонтан Змія
В Умані вода взагалі порціонно. Із Білої Церкви трубопроводом женуть. Мешканці змушені ділитись нею із суперпарком, щоб решта співгромадян і гостей країни змогли побачити шалену неземну красу їхнього парку-любові.
Ось трьохсоттонний кам’яний велет тримається на трьох точках. Ти про нього раніше чув. Чудо. Тре й собі під нього встромитись – відчути шалений приток адреналіну. Правда черга велика. Нічого. Варто почекати хвилин п’ятнадцять, надзусиллями зупиняючи неслухняні ноги, які женуть тебе далі в неймовірному пориві побачити «а что же дальше».
Добираєшся до Єлисейських полів – купи велетенського каміння, бережно й гармонійно складеного тут помахом чарівної палички Метцеля. Це не поля – це справжній мурашник після загибелі матки. Особини рухаються хаотично і безцільно, вражені натхненною величністю каменю. Геніальні будівельники сунули сюди його із кар’єра по намерзлому насту – по землі ж не посунеш, а кранів й іншої техніки тоді ще не було. Важко було, перділи, але робили. Бо чого ж не зробиш заради любві.
Щоденно на будівництві парку працювали 800 кріпаків. Кажуть Потоцький заохочував їх до роботи нереальним на той час стимулом – зарплатою. Кріпаки хоч і не знали що це, але, кажуть, велися. Робили роботу на совість, патріотично, навіть гинули за парк. Десятками. Но любовь требует жертв.
Спостерігаєш за черговим витвором садівничого генія – трьохголовим пнем, який колись працював родинним деревом, і крокуєш далі.
Кам’яна велич “Софіївки”
Ось могила трьох дітей Щенсного Потоцького і Софії (невже дійсно Потоцького). Померли, бідні, під час якоїсь епідемії. Ну нічого, живим не помирать, а мертвим, коль уж померли, не вставать. Саме так наче казав безсмертний гоголівський Хома Брут над труною панночки. А ось і пам’ятник (знову велетенський камінь), покладений в пам’ять про панночку. Про першу дружину Потоцького – Гертруду. Ось що пише всезнаюча Вікіпедія:
«Батьки сподівалися на вигідний династичний шлюб з княжим або графським родом. Однак Щенсний полюбив Гертруду, дочку графа Я. Комаровського, який володів лише кількома селами. З Гертрудою Щенсний таємно від своїх батьків обвінчався в 1770 році. За наказом Салезія Потоцького Гертруду вагітну викрали і відвезли до монастиря. Щоб по дорозі вона криком не привертала уваги, її накрили подушками, під якими вона задихнулася. Труп Гертруди скинули в ополонку. Дізнавшись про це, юний Потоцький намагався покінчити життя самогубством, але його врятував джура. Батько Гертруди розпочав судову справу, яка загрожувала Салезію Потоцькому вигнанням із Польщі. Не витримавши ганьби, на початку 1772 року раптово померла мати Щенсного, Ганна Ельжбета, а 11 жовтня того самого року помер і Салезій Потоцький. Так, 20-річний Станіслав Щенсний став єдиним господарем величезного маєтку, обтяжений мільйонними боргами батька.»
Похмура романтика дуже пізнього середньовіччя, яке було законсервованим у Польщі, все життя керувала вчинками Станіслава Щенсного Потоцького. І тоді, як він ніби покохав дуже поюзану красуню Софію, і тоді, коли він очолив Торговицьку конфедерацію й зробив себе найгіршим зрадником в історії Польщі. Саме на запрошення конфедератів у Польщу в 1792 році вторглись російські війська. А захистити країну мала Прусія. От так і відбувся другий поділ Польщі.
Але повернемось у парк. Нарешті Верхній став. Ой, що тут робиться. Це ж якийсь фестиваль водоплавних засобів: гондоли, катамарани, шлюпки і навіть пароплави. А став то, хоч і називається великим, але не дуже великий насправді. І всі ці плавзасоби виглядають такими собі водомірками в тазику.
Венеціанський місток
Родинне дерево Потоцьких тепер і колись (останнє фото 1963 р.)
Грот Венери
Колона Смутку
Павільйон Фазанник
Грот Грому
Партеній амфітеатр
А ось починається підземна річка, якою можна здійснити мандрівку у царство Аїда. Правда, черга дуже велика – дехто півтори години чекає. Добре, що вже не хочеться побачити, що ж там далі. Нібито «далі» закінчилось. Тепер можна взяти морозиво чи пиво. Пройтись сувенірним базаром. До речі, саме тут кінцева електротачанок. Саме звідси ці загадкові транспортні засоби зринають у свій нестримний політ по парку. Тут стоять двоколісні дива на магніті, які колись презентував Кіркоров. Тут же коні з каретами й без них. «Вася, я хочу на конячці, он конячка поїхала». «А це шо тобі, не конячка, це шо, б…ядь, верблюд?!» Верблюдів тут немає – чомусь прощьолкали дзьобом організатори шоу. Але є ретрокостюми – можна сфоткатись.
Ще можна пройтись до великої галявини, яка схилом спускається від оранжереї. Травичка газонна – підстрижена. В центрі галявини донизу спускається дивовижний візерунок підстрижених чагарників – це регулярна частина парку. Тут, на соковитій, яскраво зеленій травичці лежать втомлені екскурсанти. Їхні замріяні погляди спрямовані у бездонне синє небо: «Це ж треба, яке чудо сьогодні ми побачили».
За оранжереями містечко Національного університету садівництва. Теж вартий уваги об’єкт. Тре ще й туди сходить. Проходиш через ворота: «Ви ж назад мене впустите?» «Ну смотря як вести себе будеш».
За воротами прекрасний комплекс корпусів універу садівників. Тут і палаци, і церква, і парк, і півонії з бджолами. Але сюди не водять екскурсії. Тут якось тихо й, мабуть, нецікаво. Треба йти назад до Великого ставу. Все-таки катнутись підземною річкою серед натовпу таких же як і ти ентузіастів «истории своей страны».
Замість післямови
В «Софіївці» я був десятка півтора разів. Реальне задоволення отримав від нього лише одного разу – в листопаді у будній день. Вразила фактурна велич каміння. Дійсно, парк мені сподобався. Сподобався, як фільм-блокбастер із навороченими спецефектами. Від такого охаєш і ахаєш. Такий можна ще разок передивитись – і все. Класний, але не душевний якийсь. От так і парк. Тут немає закрученого сюжету – тут все просто. Йдеш по головній алеї і дивишся на спецефекти. Інколи трошки відступаєш від головної алеї, але не суттєво. Нехай за годину, максимум за дві доходиш до Верхнього ставу. Сплавляєшся підземною річкою. І наче все. Хоча ще звичайно є, але воно вже не таке цікаве. А після дуже цікавого, менш цікаве дивитись якось нецікаво.
Верхній став
Натовпи туристів, сувенірний ринок, смердючі біотуалети (ну хто ж їх поставив тут, його б самого в них запустити) – це те, що не дозволяє скласти об’єктивне уявлення про парк. А ще безперервні зойки екскурсоводів про шалене кохання Софії і Потоцького. В таких розповідях відразу відчувається запашок. Спробуємо проаналізувати. Ось що каже Вікіпедія про Софію:
«Софія Костянтинівна Глявоне, у першому шлюбі Вітт, у другому шлюбі Потоцька, також відома як Софія де Челіче (12 січня 1760, Бурса – 24 листопада 1822, Берлін) – константинопольська куртизанка грецького походження, за однією з легенд була наложницею султана, співмешканка багатьох знаменитостей, шпигунка і авантюристка, зуміла стати польською аристократкою (титулована графиня). Постійна відвідувачка європейських аристократичних салонів, одна з найколоритніших постатей в історії Польщі, шанована сучасниками, як жінка виняткової краси і чарівності, названа сучасниками «прекрасна фанаріотка» або «прекрасна грекиня» (фр. la belle phanariote). Відома також блискучим інтелектом, хитрістю, відсутністю докорів сумління і численними романами.»
Вірите у те, що така людина дійсно могла шалено кохати. Я – ні. У всьому вона вбачала лише вигоду для себе, фактично торгуючи собою, хоча й за дуже великі гроші. Спочатку вона була куртизанкою у Туреччині, потім жила із папським інтернунцієм в Стамбулі Каролем Боскамп-Лясопольським. Пообіцяла вийти заміж за нього, але дорогою в Польщу, на своє ж весілля, познайомилася із сином коменданта Кам’янця Юзефом Віттом й вийшла заміж за нього (1779 р.). Народила йому сина. Потім входила у свиту польського короля Станіслава Августа Понятовського. Із 1789 року була коханкою Григорія Потьомкіна. З Потоцьким познайомилася у 1791 році. Наступного року польський сейм, за Торговицьку конфедерацію, позбавив Потоцького усіх державних посад. І тоді Потоцький завів тісні стосунки із Софією. При цьому вона була в офіційному шлюбі із Юзефом Віттом. Але народила Потоцькому трьох дітей. В самого ж Потоцького з його офіційною дружиною Юзефіною Мнішек було одинадцять дітей. Але у 1798 році Юзефіна померла, а Софія офіційно розлучилася із Юзефом (Потоцький купив це розлучення за 2 млн. злотих). У 1798 році Щенсни та Софія одружилися. А двома роками раніше було закладено парк «Софіївка».
Вхід з боку університету садівництва
Будівлі Національного університету садівництва
Софія народила Потоцькому ще п’ятьох дітей (разом виходить вісім). Та чи любила вона його? Адже дослідники стверджують, що Софія почала зраджувати Потоцькому з його сином Єжи. Ну просто якась хвора людина була, адже Єжи був молодший за неї на 16 років. Це вразило старого графа. Після цього він прожив недовго й помер у 1805 році. Перед смертю він не побажав проститись із Софією й наказав покласти йому на груди медальйон із зображенням своєї першої дружини Гертруди.
Тіло мертвого графа залишили на ніч у костьолі. Але вночі невідомі зловмисники роздягли його, забрали всі нагороди й дорогоцінності й залишили голий труп обпертим об стіну. Поруч було приколото записку: «За зраду вітчизни».
По смерті старого графа Софія чотири роки жила із Єжи у Тульчині. Залишились свідчення, що Єжі разом із мачухою влаштовував у тульчинському палаці справжні оргії. Але у 1809 році він охолонув до мачухи, а потім і помер від туберкульозу. Новим власником Тульчина став син Софії Мечислав. Він ненавидів зв’язок матері із зведеним братом, тому після смерті Єжи вигнав матір із Тульчина, забравши в неї усі дорогоцінності. При цьому він обзивав матір найгіршими словами («проститутка» було найбільш м’яким). За це імператор наказав посадити Мечислава до Петропавлівської фортеці.
Софія повернулась до Умані, де з 1810 року почався новий етап її життя. Вона стала глибоко релігійною матроною – намагалася спокутувати свої гріхи, займаючись благодійністю. Але видно кара наздогнала її – в 1820 році в неї почався рак матки. Останні два роки життя вона провела на лікуванні у Берліні. Там і померла у 1822 році. Перед смертю вона навіть не згадувала Потоцького, але теплими словами згадувала Потьомкіна.
Будинок творчості учених НАН України (готель-музей та ресторан)
В Берліні тіло Софії забальзамували, посадили в карету й у сидячому стані, наче живу, повезли до Умані. Справа в тому, що трупи через кордон перевозить було заборонено. В Умані були пишні похорони. Причому процесія відбувалася уночі, при світлі смолоскипів.
Поховали Софію в костьолі базиліанського монастиря. Але у 1877 році костьол було дуже пошкоджено землетрусом. Тому донька Софії Ольга Наришкіна перевезла залишки матері до свого маєтку в Тальному. Тут тіло повторно поховали в церковному склепі. Там вона повинна лежати і нині.
От така ось не зовсім романтична історія кохання Софії й Потоцького. Де там воно було – хтозна. Мабуть, лише з боку Потоцького. Але Софія залишилась в історії завдяки парку, який Потоцький збудував їй всього за 6 років. Можливо він перед смертю був не проти перейменувати парк. Але…
Описувати парк не буду. Таких описів в Інтернеті сотні, якщо не тисячі. Звичайно, парк – перлина. Це доводять ті 500 тисяч туристів, що відвідують його щороку.
Текст та фото Романа Маленкова
