Село Дунаєць, за писемними джерелами, засноване в першій половині 17 ст. глухівським козаком Радьком, та заселено було в основному вільними козаками.
Згодом слободою заволодів гетьман Іван Самойлович, який мав намір віддати її як посаг майбутньому зятю князю Юрію Четвертинському, та не встиг. Гетьмана скинули. Проте встиг сам Четвертинський, який заздалегідь заснував біля Дунайця хутір Сутиски, та приютив в своєму хуторі вдову скинутого гетьмана і свою наречену, з якою одружився на початку 1660 року. Дунаєць залишався в його власності, до того ж вона була підтведжена повторно Іваном Мазепою, після того як Юрій Четвертинський повернувся з татарського полону, в який він потапив у 1697 році.
В історії села переплелись два відомих роди, Маркевичів та Скоропадських.
Про деяких представників Марковичів (іноді за бажанням деякі гілки роду міняли в призвіщі “е” на “о”) ми вже писали, в статті про село Сваркове. А в селі Дунаєць народився, жив та працював ще один з цього шляхетного роду – видатний український історик, поет, композитор, музикознавець, етнограф та фольлорист Микола Андрійович Маркевич (1804–1860 рр.). Він був автором п’ятитомної «Истории Малороссии» та вважається першим українським енциклопедистом.
Від свого батька Івана Андрійовича отримав у спадок близько 700 кріпаків, маєток у селі Турівці Прилуцького полку і будинок у Москві. Перші чотири роки життя провів у свого діда в сусідніх Полошках, і вже в 4 роки вмів читати й писати російською, французькою й німецькою мовами. Навчався в Петербурзі у Благородному пансіоні, де входив до кола Пушкіна, Пущина, Кюхельбекера, Дельвіга, Глінки, Рилєєва, Бестужева. Там же з’являються та публікуються перші вірші Маркевича. З 1820 по 1824 проходив військову службу, у відставку вийшов у чині поручика, під час служби познайомився з Павлом Пестелем.
Після відставки повернувся у свій маєток, де й прожив до кінця життя.
Продовжував писати вірші, які друкувались в журналах та окремими збірками. До всіх своїх творів він сам писав ноти музики.
Микола Маркевич був знайомий із Тарасом Шевченком, і цікаво, що вони, так би мовити, обмінялись люб’язностями: Маркевич 1847 року поклав на музику вірш Шевченка «Нащо мені чорні брови», Шевченко, в свою чергу, присвятив Маркевичу вірш «Бандуристе, орле сизий».
Окрім цього, Микола Андрійович займався дослідницькою роботою, збирав історичні документи з метою створення вперше українського енциклопедичного словника, в якому, міг би кожен українець знайти історичні, географічні, статистичні дані про Україну, біографії видатних осіб українського народу. Протягом 10 років створив та систематизував понад 100 тисяч статей для енциклопедичного словника. Обсяг його роботи, підготовлений до публікації, становив 11 томів по 600 сторінок кожний.
Був відомим колекціонером старовинних історичних документів. Створив історичний архів із рідкісними стародруками, манускриптами, гетьманськими універсалами, листами. Хоч архів був провінційним, але йому могли позаздрити і в столиці, архів Маркевича налічував 12 тисяч рукописів на багатьох мовах світу.
З 1850-го він почав тяжко хворіти і через 10 років помер. 2018 року біля Дунаєцької школи відкрито пам’ятник Маркевичу Миколі Андрійовичу.
Микола Андрійович був причетний до будівництва мурованого храму Георгія Победоносця в Дунаєцькій Слобідці, яке фінансував. Спорудження храму тривало шість років – з 1824 по 1830. Цеглу для церкви виділив з власного заводу поміщик Михайло Скоропадський, економія якого знаходилась неподалік нового храму.
У 30-ті роки 20 ст. у храмі влаштували склад, а у 1963 році за наказом районного партійного начальства вирішили церкву знести. Задіяли військові тягачі, але стіни витримали, лише куполи вдалось знести. Після цього підвалинаи храму ще довго слугували овочесховищем, там зберігали буряки.
Після отримання Україною незалежності мешканці села своїми силами почали відновлювати храм, звели куполи з хрестами, вставили вікна, зробили металеві решітки. Поступово, за Божою поміччю, храм прийняв той вигляд, який можна бачити сьогодні.
У селі народився також відомий український меценат, культурно-освітній діяч, поцінувач природи, української історії, музики та пісні Іван Михайлович Скоропадський (1805-1887), дід останнього гетьмана України Павла Скоропадського. Був він сином згадуваного вище Михайла Скоропадського та Пульхерії Маркевич. Як бачимо, й тут роди Маркевичів та Скоропадських переплітаються, а Микола Маркевич та Іван Скоропадський були двоюрідними братами, або як ще кажуть, кузенами. Найвідоміший спадок, що залишив нам на віки Іван Михайлович Скоропадський – це надчудовий Тростянецький парк.
Текст та фото Ігоря Дорожка, Олега Години та Максима Назаренка.
