На високих пагорбах понад глибокими балками та ярами річки Гептурка, зовсім недалеко від Шполи (райцентру у Черкаській області), розкинулось велике село Лебедин. Ще у ХІХ столітті Лебедин оточував велетенський ліс (цей ліс зображений на картах Боплана), але до наших днів він суттєво порідшав. Зараз село обсіли поля, а ліс залишився лише у вигляді великих шматків.
Вітряк та Преображенська церква
На в’їзді у Лебедин приїжджих зустрічає старовинний вітряк. Такі млини ще інколи зустрічаються на Черкащині. Хоча борошна вони вже давненько не мелють.
В центральній частині Лебедина стоїть велика кам’яна церква. Її звели на кошти генерал-майора царської армії, племінника князя Потьомкіна, Миколи Висоцького. До церкви веде стрімка бруківка – одна з багатьох “сошейок”, мереживом обплівших Лебедин. Церква має назву Преображенська та належить до УПЦ КП. Зараз цей храм активно реставрують. Є у Лебедині ще одна церква – вона належить УПЦ МП, але цю церкву ми не шукали, адже довідались про її існування вже після від’їзду з Лебедина.
У XVI столітті на території сучасного Лебедина було засновано чоловічий монастир – Георгіївський. Навколо монастиря почало рости село Лебедин, яке вважалося монастирською власністю. У XVII столітті монастир був у занепаді, навіть закривався на деякий час. Але у другій половині XVII століття (офіційно монастир функціонував з 1682 року) почався розквіт обителі. За активну підтримку козацьких заворушень монастир не раз отримував від українських гетьманів привілеї.
Це був один із головних козацьких монастирів. Поряд із Трахтемирівським, Межигірським та Мотронинським, Лебединський чоловічий монастир знаходився під патронатом козацької старшини.
Особливої слави монастир зажив під час “Коліївщини” (1768 рік), коли підтримував гайдамаків. Зважаючи на релігійні утиски та усілякі намагання польської влади перевести монастир в унію, лебединські монахи відкрито підтримали повстанців. Після придушення повстання обитель давала прихисток гайдамакам, що переховувались від польських та російських військ.
Наприкінці XVIII століття в монастирі сталася велика пожежа, під час якої згоріло майже все майно монастиря, церкви та більша частина келій. Після цього почався занепад монастиря.
Монастирські мури
У 1811 році було заведено справу про закриття обителі. Сталося це через конфлікт ігумена з парафіянами. А у 1846 році Лебединський Георгіївський чоловічий монастир був закритий. Церкви його перетворили на парафіяльні, а землі передали Чигиринському жіночому монастирю. Офіційною причиною закриття стала незручність розташування обителі посеред великого села.
В 1779 році в 4-х верстах від Лебедина, в лісових хащах, було засновано жіночий монастир Святого Миколая. Його заснували черниці Молдавського Калитурського Успенського монастиря, що був розорений турками. Для цього у тодішнього власника Лебедина – Ксаверія Любомирського за 30 рублів придбали шматок землі посеред Лебединського лісу.
Головна пам’ятка монастиря – надбрамна вежа-дзвіниця
Спочатку усі монастирські споруди були дерев’яними, але у ХІХ столітті більшу їх частину замінили кам’яними. У 1784 році в монастирі було зведено дві дерев’яні церкви – Миколаївську та Варваринську – відносно невеликі й не дуже оригінальні споруди. У 1800 році Миколаївську церкву перебудували, зробивши частину її конструкцій кам’яними. А вже в кінці ХІХ століття вона стала повністю кам’яною. У 1839 році на місці дерев’яної Варваринської церкви збудували кам’яну, яку зруйнували у радянські часи, але вже у 90-х роках вона знову була відбудована.
До 1852 року у монастирі знаходилось 50 черниць та 30 послушниць, а у 1859 році при монастирі відкрили духовне училище, в якому навчалось 40 учениць.
Нереставрована частина муру
1917 рік став роковим для Лебединського монастиря (як і для усіх інших). Спочатку були націоналізовані монастирські землі, а вже у 1923 році вийшов бюлетень НКВС, за яким усі монастирі повинні були закрити. Але виконаний цей наказ був лише у 1929 році.
Під час німецької окупації Лебединський монастир знову відкрили. Не закрили його і після повернення радянської влади. Він функціонував до 1961 року. У 1960 у ньому було 155 насельниць – переважно черниць та літніх жінок. Але в 61-му його закрили…
Угадайте, що влаштували у монастирі радянські чиновники? Невже не можете? Те ж саме, що і в Підгорецькому монастирі, і Підгорецькому замку, що у Зірненському маєтку графів Малинських, і у безлічі інших монастирів та маєтків – туберкульозну лікарню. Але в 90-і роки ХХ століття лікарню закрили, а споруду повернули церкві.
До жіночого монастиря ви дістанетесь лише власним транспортом – екскурсії сюди не возять, хоча варто було б. Винні в цьому самі мешканці обителі (точніше мешканки), які доволі непривітно зустрічають туристів.
Щоб дістатись до монастиря, за Лебедином потрібно звернути на південь, на дорогу Лебедин-Журавка. Вона пролягає дуже мальовничою місцевістю. Обабіч дороги лежать глибокі балки, в яких улаштовано привабливі ставочки. А над балками, на схилах та пагорбах здіймається й хвилями ховається за горизонт вражаючий своєю таємничою похмурістю Лебединський ліс.
Цією дорогою ми їхали кілометра чотири (забув глянути на спідометр), а далі, орієнтуючись на дороговкази, повернули в ліс.
Монастирське кладовище. Ймовірно тут же ховали померлих пацієнтів тублікарні
Лісом до монастиря веде старовинна бруківка, хоча зрозуміти, що це бруківка – зараз доволі складно, адже вона вже майже сховалася під шаром ґрунту. Таку дорогу в рівнинній Україні ще варто пошукати. Поїздка нею – заняття “не для слабонервних”.
Уявіть собі “напівгрунтовку”, з якої місцями стирчить каміння, яка постійно то стрімко скочується донизу, то шкребеться на крутий схил. При цьому вона йде вихилясам, врізаючись все глибше й глибше у нетрі темного листяного лісу.
Промучившись та понервувавши кілометра три, ми вискочили на величезну, вкриту городами, галявину, посередині якої стояв обнесений мурами Лебединський монастир.
Найефектніша споруда монастиря – 36-метрова дзвіниця, яка одночасно служить надбрамною вежею. Дзвіниця є пам’яткою архітектури національного значення. Це кремезна широка споруда, прикрашена колонами і зовсім не схожа на православну дзвіницю. Скоріше вона нагадує фортечну вежу і трохи випадає з архітектурного ансамблю монастиря. Цікаво, під що використовували дзвіницю в буття тут тублікарні.
Цілюща Магделинська криниця
Пройшовши крізь монастирську браму, ми потрапили у “райський куточок”. Побачити таке зовсім не чекали. Усе подвір’я нагадувало екзотичний парк, в якому доглянуті старі дерева чергувались з ефектними квітниками. Мені здалося, що над монастирським подвір’ям добре попрацював професійний ландшафтний дизайнер.
У стінах монастиря на досить великій площі розташовані дві церкви, каплиця, корпуси келій, а трохи осторонь – комплекс господарських споруд. Усі споруди знаходяться зараз у відмінному стані (виключенням є лише північна стіна), але показати вам їх ми не можемо, адже фотографувати нутрощі обителі нам категорично заборонили. На питання: “Хто може дозволити?” черниці відповіли: “Можливо, матушка-ігумення, але її зараз немає.” Нам запропонували зачекати повернення ігумені, зайнявши вільний час мандрівкою до місцевої святині – Магделинської криниці.
До криниці ми йшли пішки. Вона розташована приблизно в кілометрі від монастиря, на дні яру. “Криниця” являє собою кілька неглибоких резервуарів, укритих дерев’яним настилом. Поруч розташований ряд дерев’яних кабінок, влаштованих для обливання “святою” цілющою водою. Неподалік від криниці лежить монастирське кладовище. Це рівні ряди безіменних хрестів. Можливо це нове пере захоронення, тому що гарно доглянуті хрести вирізняються досить свіжою пофарбовкою. Щось не віриться в те, що персонал тублікарні доглядав це кладовище. Мабуть, у радянські часи воно було занедбаним та захаращеним.
Повернувшись до монастиря ми зустріли одну з черниць, яка повідала, що “матушка не благословила фотографувати”, вкотре запитала, чи не хочемо ми їсти та відправила “із Богом”.
Якби не дивна секретність, монастир міг би стати “шикарним” екскурсійним об’єктом. Але чомусь УПЦ МП не бачить у цьому необхідності.
Автор фото та тексту Роман Маленков
