Відразу зазначу – Берат Berati найцікавіше місто Албанії. Звичайно, це суб’єктивна думка, але я буду ще більш суб’єктивним і сміливо скажу – Берат відноситься до найцікавіших міст усієї Європи. Офіційною версією визнання Берату об’єктом Світової спадщини ЮНЕСКО є надзвичайний комплекс азійської архітектури – османської, та це ж не Азія – незвичайна, не схожа на іншу, але все ж Європа.
Берат суперовий. Його архітектурний комплекс – неймовірний синтез будівель різних періодів, разом із казковою природою, формують незабутній культурний ландшафт. Красивенна гірська річка Осум, два височезні борти якої утворюють каньйоноподібну долину, ділить місто на два райони – Горицю та Мангалем – головні осередки османської забудови. Із 1780 років ці райони з’єднує кам’яний Горицький міст, від якого добре видно бастіони та башти великої фортеці, розташованої на височезному пагорбі над Мангалемом. Колись весь Берат розміщувався за її мурами. Цікаво, що фортеця і нині заселена, її старовинна забудова зберіглася, але про це пізніше.
У Берат ми потрапили вночі. Їхали плутаним маршрутом від Гірокастри. На в’їзді у місто нас зупинила поліція, але дізнавшись, що ми із України, відразу відпустила (ми навіть не зрозуміли причину зупинки). Дорогою до наших апартаментів ми потрапили у вузьку вуличку, яка закінчувалася ще більш вузькою кладкою через струмок. Довелося, з матюками на будівельників та навігатор, довго вирулювати задки. Це було нервово. І взагалі дороги в Албанії – дуже нервова штука. Я не кажу про якість – навіть на гірських сільських серпантинах покриття непогане, а між великими містами дороги взагалі прекрасні, але водії, які їздять цими дорогами – це жах. Тотальна відсутність правил і елементарної логіки водіння, роблять албанські дороги вкрай небезпечними, тому й віночків при дорозі купа, як і дотів. Але про це розповім іншого разу.
Ми поселились у районі із слов’янською назвою Гориця. В Албанії взагалі багато слов’янських назв, адже тривалий час країна належала слов’янам – болгарам і сербам. Навіть назва Берат – це перекручена турками, назва Белиград, яку дав місту болгарський цар Сімеон І.
Вигляд на Мангалем із Гориці
Район Мангалем
Район Гориця
Болгари захопили Берат у 9 столітті, але місто існувало значно раніше – із 4 до н.е. У 3 ст. до н.е. воно належало македонському царю Кассандру, який дав першу назву – Антипатрея, на честь свого батька – Антипатра. В 2 ст. до н.е. місто захопили римляни, пізніше воно перейшло до візантійців, які перейменували його в Пульхеріополіс. Болгари відбили його у Візантії й дали сучасну назву. Правили майже два століття.
Наприкінці 11 століття Берат увійшов до грецького Епірського деспотату, потім сюди повернулися візантійці – також греки, а у 1345 році його захопили серби.
В 15 столітті Берат почергово був столицею двох князівств, про які я навіть не чув – Музаки та Аріаніті. А у 1450 році місто захопили турки і до 1912 року воно було османським.
Один відомий тревел-блогер назвав Берат дуже схожим на Велико-Тирново – столицю Болгарського царства. Я скажу що схожість дуже віддалена. Не схожий він і на турецького представника в ЮНЕСКО, також із унікальним комплексом османської забудови – місто Сафранболу, а от на колишню понтійську столицю – Амасью трохи схожий. Її також розрізає гірська ріка на дві половини, вона також між двох височезних бортів долини, а на захмарному пагорбі, над містом, височить царський замок. Але османської забудови у Амасьї значно менше, а візантійщини не збереглося взагалі. Тому Берат єдиний і неповторний, у своєму роді.
Бастіони замку, і церква святого Михаїла (у центрі, придивіться уважніше)
Замок Берата
Наші апартаменти у Гориці розміщувались прямо над невеликим ресторанчиком традиційної албанської кухні. Виявилося, що у апартаментів та ресторації один і той самий власник. Ми прийняли його запрошення скуштувати албанських страв (ми і раніше їх куштували, але ж не тут). Чорба із нутом, чи якимись іншими бобами, кьофте (турецько-балканський різновид котлет), тушена ягнатина та припечений хліб – все було дуже смачно. Зазначу, що баранина і ягнятина – найпоширеніше і найпопулярніше м’ясо у албанських ресторанах, а ще можна скуштувати козлятину – теж непогано. Загалом кухня схожа до усіх балканських.
Вночі, прямо над нашим тимчасовим житлом, на хтозна якій висоті підсвічувався замок. Красиво. Вже по світлому, наступного дня, ми розгледіли замкові бастіони та церкву святого Михайла, яка притулилася до прямовисної скельної стіни на маленькій терасі. Над замком тріпотів величезний червоний прапор – як же це нагадало Туреччину, де усі замки із червоним прапором на височезних скелях.
До замку є кілька стежок і грана асфальтована дорога – усі вони ведуть круто вгору, тому довелося трохи впріти, щоб піднятись до центрального входу. Вартість входу 300 леків (це близько 60 грн.) – небагато, але всередині житловий район із купою готелів та ресторанів, тому, можна спокійно пройти безкоштовно.
Забудова території замку
Периметр замкових стін близько 1,5 км. В центральній частині, на найвищій ділянці замкової гори, височить невелика цитадель, щоправда, добряче поруйнована, як і більшість замкових мурів. Між мурами та цитаделлю заплутаний лабіринт старовинних брукованих вулиць. Будинки переважно кам’яні, одно- й двоповерхові, вкриті красивою червоною, інколи із помаранчевим відтінком, черепицею. Тут немало церков, переважно недіючих, часто напіврозвалених. Найкраще збережена з них Троїцька – типовий для 13 століття візантійський храм, яких повно у Греції, і взагалі на Балканах. Але все ж красивий і колоритний, стоїть за цитаделлю, майже на краєчку замку, біля мурів. На відміну від решти християнських церков замкової гори, Троїцьку реставрують, ззовні вона вже майже як «нова копійка», всередині – не знаю, бо зачинена.
Крім церков є на горі й мечеті. Найвідоміша серед них – Червона мечеть, збудована султаном Баязидом ІІ. Щоправда це лише на карті написано – Червона мечеть, насправді треба було написати – мінарет від Червоної мечеті. Ну і шматки стін. Усі ці храмові руїни – сказ часів Енвера Ходжі, який будував 40 років будував доти, але руйнував храми, все рівно якої конфесії – і християнські, і мусульманські. І не лише храми, а цілі міста. Кажуть, що Берат зберігся якимось дивом.
Троїцька церква, залишки Червоної мечеті та ще трохи забудови замкової гори
Крім готельчиків, ресторанів, сувенірних яток та храмів, із цікавих для туристів об’єктів, у замку Берата є ще й музеї, найбільший і найцікавіший з яких – Музей Онуфрія. Спочатку я подумав, що мова йде про святого Онуфрія, адже музей розташований у приміщенні колишньої церкви, але ні – музей присвячено художнику-іконописцю, який жив і творив у 16 столітті, на території Албанії та Македонії, а народився у Бераті. Онуфріос із Неокастро – під таким іменем він увійшов у історію. А роботи підписував іменем Протопапос.
Із оглядових майданчиків, розташованих на баштах замку, відкриваються казкові краєвиди нижнього міста, з величезним куполом нового університету, із тісною мозаїкою черепичних дахів Мангалема і Гориці, із рукавами та кам’яними пересипами річки Осум, із далекими і близькими гірськими вершинами.
Турецький міст (Горицький) через Осум
В Гориці не видно мечетей, але видно кілька православних храмів, та досить крупний монастир. Цей невеликий район був своєрідними виселками, адже розташовувався за рікою, подалі від замку. В минулому християнський. Тут п’ять вузеньких кам’яних вуличок, які терасами піднімаються від Осума, й щільненько туляться до гори. Навпроти Гориці, через річку, Мангалем – значно більший район, в якому в давні часи мешкали переважно мусульмани. В Мангалемі декілька мечетей, школи, колишні та нинішні адміністративні установи й багато іншого, але найцікавіше – це щільна османська житлова забудова, яка терасованими вулицями піднімається до скельної стіни. Саме за цю забудову Берат називають «містом тисячі вікон». Більшість будинків двоповерхові. Другий поверх майже завжди ширший за перший – оце і є один із головних принципів османської житлової архітектури. Тут навіть нові будинки, побудовані в такому ж стилі, виглядають гармонійно й колоритно. Берат неймовірний. Серед балканських міст він обов’язковий для відвідання.
Текст та фото Романа Маленкова
