Це храм картинка. Його ніби створили не у далекому 17 столітті, а як декорацію для історичного фільму, звели у 21-му. Він є одним із найгарніших барокових храмів не лише у Івано-Франківську, а взагалі в Україні, і саме він є найбільш запам’ятовуваним із значної кількості пам’яток столиці Прикарпатття.
Це найстаріша будівля Івано-Франківська. Його почали будувати у 1672 році на місці дерев’яного храму Діви Марії. Офіційна присвята нового храму звучала як Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії. Анджей Потоцький, засновник міста, для будівництва храму, який мав стати фарним (головним парафіяльним) запросив французьких архітекторів Франсуа Корассіні та Кароля Бенуа. У 1677 році місцевий сейм (вальний сейм) прийняв ухвалу зробити новий храм колегіальним. Його й нині називають міською колегіатою, але, якщо чесно, я сам не до кінця розумію значення колегіального костьолу, тому тлумачити що це – не буду.
Будівництво тривало дуже довго. Основну будівлю завершили у 1703 році, але в подальшому її ще неодноразово добудовували. Спочатку це була тринавна базиліка з трансептом (поперечним виступом, що формував хрещатість будівлі у плані). Далі подаємо текст із Вікіпедії:
Сеймик у Галичі 1718 року ухвалив податок на оздоблення храму. Цього року школа перейшла до єзуїтів, а через 4 роки отримала статус колегії, в якій протягом півроку навчались 400 учнів.
Будівництво костелу закінчили у 1729 р.[4] У 1737 р. Юзеф Потоцький наказав розпочати роботи з розширення костелу, збільшивфундуш для храму. Було встановлено бокові барокові вівтарі (їх кількість була доведена до 12), виконано декоративну ліпнину. У другій половині XVIII століття колегіату прикрасили барокові скульптури Матвія Полейовського. У XIX столітті будівля отримала контрфорси. На висоті другого поверху, перед контрфорсами, можна побачити герб Потоцьких.
У 1751 році в костелі відбувся помпезний похорон Юзефа Потоцького (молодшого сина засновника міста Анджея Потоцького), який керував містом після смерті батька. Так, колегіата була не лише сакральною спорудою, а й сімейною усипальницею Потоцьких. Вхід у крипту із захороненнями розташовувався перед вівтарною частиною. Як було досліджено, у підземеллях костелу є три крипти — центральна, західна та східна. Потоцьких ховали у центральній.
Протягом 1782—1799 років австрійська влада поступово понизила статус станіславівської святині до рівня парафіяльного костелу, проте її і далі продовжували називати колегіатою.
12 вересня 1863р. до 200-річчя облоги Відня турками і загибелі Станіслава Потоцького з обох боків вхідних дверей колегіати встановили дві пам’ятні таблиці — польською та українською мовами (у 1933р. відновили лише польську таблицю, а українську — знищили).
У другій половині XIX століття внутрішнє оздоблення храму понищилось із плином часу і потребувало відновлення. На прохання тодішнього пастора Красовського у 1877р. виконав новий розпис костелу Еразм-Рудольф Фабіянський. Проте вже у 1882 році через пожежу згорів дах костелу, головна вежа і свіжо розписане склепіння. У 1892році відбувся грунтовний ремонт храму і усе було відреставровано.
З тих часів при костелі працювала музична школа, де вчили церковному співу. Колись на хорах над головним входом колись був орган, який вперше зазвучав у 1900 році. Але орган був втрачений у післявоєнний час.
Вся історія храму від його утворення тісно пов’язана з польською громадою міста. Після закінчення Другої світової війни поляки почали поступово покидати місто. Вони таємно вивозили з костелу різні коштовності та клейноти. Парафіяни доклали немалих зусиль, щоб урятувати бодай якусь частину цінного внутрішнього оздоблення костелу. Але в часи радянської влади багато що було втрачено й понищено у зв’язку з використанням костелу в господарських цілях.
Дзвіниця поруч із костелом була зведена у 1744 році, на ній встановили дзвін вагою більше 2 тонн. У 1963 році дзвіницю зруйнувала радянська влада. Лише у 2000 році дзвіницю відбудували за старими фотографіями і кресленнями.
Спочатку парафія Станіславова належала до Устенського (Галицького) деканату, а 1787 року стала осередком однойменного деканату. У 10—20-х роках XIX ст. її чисельність становила лише 2 тисячі вірних, а 1885 року за пароха о. Йоана Красовського вона налічувала майже десять тисяч парафіян, котрі проживали у місті і кількох передмістях, а також у селах Крихівці (згадка у 1441р.), Майдан (відоме з XVIII ст.), Павелче (з 1946р. — Павлівка, XVIII ст.), Пациків (нині — Підлісся), Рибне, Угринів Верхній і Нижній, які нині утворюють відомий з 1440р. Угринів, Хом’яків (нині — Березівка), Хриплин (1438р.), Черніїв (1404р.), Ямниця (1444р.). Принаймні з 1903 року три десятиліття від 15 до 20 тисяч парафіян обслуговував парох о. Йосип Пяскевич, після смерті якого два роки працював парохом майбутній архієпископ Євгеній Базяк. З 1935 року колегіатою опікувався о. Станіслав Колихановський, котрого у 1937р. замінив о. Казимир Більчевський — племінник св. архієпископа Більчевського. Парафія мала також інші святині, зокрема цвинтарні у селах Угринів (XIX ст.) і Павелче (XX ст.), у передмісті Княгинин та костел Христа Царя.
Дерев’яну каплицю у Княгинині у 1911-1913рр. замінив мурований храм св. Йосипа, який 1926 року став святинею новоствореної парафії, що виділилась із станіславівської, приєднавши до себе як колишні «колегіатські» села Опришівці, Хриплин, Черніїв, так і нові — Микитинці, Підлужжя і Угорники (згадка у 1458р.). Парафію, яка налічувала 4 тисячі вірних, обслуговували отці-салетини. До речі, ще з XVIII ст. відомо про інший костел св. Йосипа — дерев’яну святиню, споруджену Йосипом Потоцьким на тисменецькому передмісті Станіславова.
У грудні 1939 року планувалось створення Станіславівської дієцезії, і колегіата мала стати кафедральним собором. Після Другої світової війни парафіяни та священики (оо. Більчевський, Бохенек і Ференсович), змушені були виїхати до Польщі, храм закрили. У 1965р. будівлю колегіати передали під музей Інституту нафти і газу, а 18 травня 1980 р. після ремонту у костелі відкрили Художній музей. У 80-90-і роки громада вірних домагалася повернення цього костелу, проте отримала інший. У Польщі досі зберігається значна частина вивезеного у сорокові роки майна колегіати, зокрема у вроцлавському костелі св. Мауріція знаходиться образ Матері Божої Неустанної Допомоги з бічного вівтаря колегіати.
Нині колегіальний костел Пресвятої Діви Марії — єдина культова споруда в місті, яка використовується не за призначенням. У 1965 році тут розмістили геологічний музей. Проведене у зв’язку з цим переоблаштування приміщення не сприяло збереженню унікальної пам’ятки. Повторна реставрація відбулася у 1980 році, відколи в костелі розміщується Івано-Франківський художній музей’. У ньому експонуються унікальні зразки образотворчого, народного та сакрального мистецтва краю.
Фото Романа Маленкова, Сергія Щербія
