Це просто чудове місце. Казкове. Побачив його я ще студентом. Пам’ятаю мандрівки на човні старим руслом Дніпра – Річищем. Фантастичний піщаний берег із диким пляжем, численними, наповненими теплою водою, ваннами-ямами та стрімкими пагорбами, якими, вмостившись на «п’яту точку», можна спускатись до самої води… Фантастичний світлий сосновий бір – ідеал залитого сонячним сяйвом українського лісу, в якому руді, прямі як стріла, стовбури сосен, чергуються із поодинокими дубами… Романтичні, тихі протоки та затоки із полчищами чапель та інших приводних птахів, з навислими муром над водою густими вербами та вільхами… Тихий плескіт прозорої води під кілем та веслами й дзижчання гедзів та комарви…
Дніпро навпроти Прохорівки
Я ледь не марив цим чудовим річищем Дніпра. Й, мабуть, не один я, адже навіть великий Гоголь написав саме про цей Дніпро свої безсмертні слова: «Чуден Днепр при тихой погоде, когда вольно и плавно мчит сквозь леса и горы полные воды свои. Ни зашелохнет; ни прогремит. Глядишь, и не знаешь, идет или не идет его величавая ширина, и чудится, будто весь вылит он из стекла, и будто голубая зеркальная дорога, без меры в ширину, без конца в длину, реет и вьется по зеленому миру. Любо тогда и жаркому солнцу оглядеться с вышины и погрузить лучи в холод стеклянных вод и прибережным лесам ярко отсветиться в водах. Зеленокудрые! они толпятся вместе с полевыми цветами к водам и, наклонившись, глядят в них и не наглядятся, и не налюбуются светлым своим зраком, и усмехаются к нему, и приветствуют его, кивая ветвями. В середину же Днепра они не смеют глянуть: никто, кроме солнца и голубого неба, не глядит в него». Краще вже не скажеш. І цей Дніпро біля Прохорівки.
Але не такий він вже. Зеленокудрі ой як вже порідшали, віддавши свою законну землю варварським віллам київських олігархів. Замість стрімких соснових стовбурів тут вже частіше проглядаються стовби високих ліхтарів та стрімкі щогли розкішних яхт. А дніпровську тишу все частіше порушують своїм ревом двигуни страхітливих скутерів та гелікоптерів, а інколи, й велетенських земснарядів.
Свято-Іллінська церква (1709 р.)
До води вже не підступишся, й плювати хтось хотів на закон та Водний кодекс, на передбачені ними водоохоронні зони та прибережні захисні смуги, на те, що Дніпро, як і інші ріки – це власність народу, як і на сам народ… Фантастичне прохорівське узбережжя окуповане помпезними маєтками та, значно рідше, базами відпочинку, більшість з яких, такими є лише на папері.
Колись Прохорівка була улюбленим місцем української інтелігенції. Тут, на Михайловій горі, був маєток першого ректора Київського університету Михайла Максимовича. В нього гостювали Микола Гоголь й Тарас Шевченко. Кобзар тут проводив останні свої вільні дні в Україні до свого арешту у 1859 році. В Прохорівці його заарештували, звільнили через місяць, але примусили виїхати з України.
Дуб Шевченка
Бували в Прохорівці у Максимовича багато інших відомих людей. В Прохорівці ректора й поховали. В радянські часи в колишньому маєтку на Михайловій горі розмістили санаторій «Жовтень». Стоїть він там і нині. Хоча відвідувачі й відпочивальники не балують цю оздоровницю. Наприклад, під час моїх останніх відвідин (навесні 2011 року) тут не було жодної живої душі. Навіть сторожа ми не помітили. Старі радянські корпуси, дерев’яні будиночки, бібліотека, футбольне поле та тенісні корти, котельня, – все ніби промовляло – не розміщуйтесь позручніше, вам тут не раді, не порушуйте нашого віковічного спокою… На території маєтку зберігся п’ятисотрічний дуб (звичайно ж Шевченка) та багатовікова сосна (Гоголя, її ми не знайшли). Ось і все, що нагадує про колишній старовинний маєток та його славну історію. Хоча місце просто казкове й перспективи має неабиякі.
Колись Прохорівка була місцем відпочинку інтелігенції, нині її облюбували заможні українці, які стіною відгородились від звичайного напівзалишеного села із похилими мазанками та розбитим асфальтом. Останній заслуговує на окремі слова (самі матюки), але не буду, скажу лише – невже у власників мережі ресторанів «Козирна карта» та інших багатіїв, які облюбували Прохорівку, не вистачає коштів, щоб хоча б дорогу зробити (на створення власного фарватеру для яхт, та вертолітних майданчиків у них коштів вистачило).
Михайлова гора. Санаторій “Жовтень” (колишній маєток Максимовича)
Нинішня Прохорівка – село з чотирма сотнями мешканців та власною сільрадою. В письмових документах воно згадується під 1622 роком як містечко у складі Канівського староства. У 18 столітті було центром козацької сотні.
Серед архітектурних об’єктів села цікавою видається Свято-Іллінська церква, яку у більшості джерел датують 1709 роком, вказуючи на те, що вона зведена без жодного цвяха. В Інтернеті я зустрічав думки, що її збудували вже у 19 столітті на місці давнішої церкви. Можливо, перебудували. Але нині ми можемо лише уявляти її первісний вигляд, адже в радянські часи храм закрили й понівечили – було звалено хрести та бані. Вірянам храм повернули у 90-ті роки минулого століття.
У Прохорівці є старовинний млин-вітряк. Його я залишав на «закуску», але після відвідин санаторію «Жовтень» ну зовсім забув про цю цікаву споруду й так і не сфотографував. От дірява голова. Але думаю якось виправити цю помилку під час майбутніх відвідин села.
Текст та фото Романа Маленкова
Сосна на території санаторію “Жовтень”
