Городок – то одна із найбільш розповсюджених назв на теренах нашої держави. Лише у Рівненській області є два села із таким іменем, тому одразу ж зроблю уточнення, що тут буду розповідати про той Городок, який розташований коло самого Рівного. Ага, це саме до нього тролейбус №6 ходить (ану швидко признавайтеся, рівняни, хто знав про існування цього маршруту?)
А ще Городок відомий своїм жіночим монастирем, що мальовничо розкинувся на острові серед спокійної течії річки Усті, заради якого ми власне й відвідали це поселення.
Приїжджаємо на приміську автостанцію до залізничного вокзалу й чекаємо на свою маршрутку. Поруч із платформою стоїть раритетний автомат із газ-водою. А я думав, що їх вже давно на брухт поздавали.
За дві з половиною гривні доїжджаємо до кінцевої вже згадуваного 6-го тролейбусного маршруту. Тролейбусом той самий маршрут обійшовся б удвічі дешевше, але “рогаті” у тому напрямку їздять лише раз на годину.
Взагалі то, можна було доїхати до самого центру Городка, звідки було б набагато ближче до монастиря, але мені завжди подобалось неспішне піше наближення до мети своєї подорожі. Коли підіймаючись на залізничний міст бачиш повільно виринаючі із-за дерев церковні бані, то тебе переповнюють захоплюючі почуття дослідника-першовідкривача. Складається враження, що це ось ти першим довідався про таку красу, це ти першим її відкрив, нехай навіть лише для самого себе!
А коли тебе мішком привозять під монастирську браму, проводять стислу екскурсію та швидко грузять назад до автобусу, аби встигнути за день побачити іще з десяток подібних місць, то це вже не подорож, а бездушний конвеєр.
Набагато приємніше неквапом насолоджуватись своєю прогулянкою. І перший погляд на монастир, що несподівано визирнув із-за чиїхось хат та городів, запам’ятовується набагато більше, за розповіді та легенди екскурсоводів.
А це ми вже підходимо майже впритул до монастиря і милуємось подвоєнням вхідної брами у тихому плесі Усті.
До брами веде залізний міст. Схоже, що в своєму минулому житті він був військовим понтоном.
По вході завертаємо праворуч, обходячи спершу острів кругом. За кільканадцять кроків обертаюся назад, аби сфотографувати вхідну браму, що якраз гарно підсвічена сонцем. На жаль, гарне освітлення ще й виразно вказує на недоречність восьмикутного барабана куполу, зашитого у білу вагонку, на фоні плавних барокових вигинів самої брами.
За сходами виглядає перший із чотирьох харамів монастиря – Храм Різдва Христового. Це не старовинна споруда, а сучасний новобуд, але виглядає доволі стильно.
Погода спекотна, тож вилазити задля гарного кадру із густої тіні розлогих лип зовсім не хочеться. До того ж, храм увінчаний липовим листям виглядає навіть цікавіше, аніж на тлі порожнього неба.
А це сусідній Храм Похвали Божої Матері. Також новітня споруда – при чому перша, яку булу зведено після відновлення роботи монастиря в 90-х роках.
Взагалі ж історія монастиря багата на події та химерні подарунки примхливої панянки історії. Іще на межі XV-XVI ст.тодішня власниця Городка, княгиня Анастасія Вільшанська, подарувала маєток із замком на острові Києво-Печерській Лаврі. Офіційною датою “народження” Городоцького монастиря вважається 1516-й рік, коли Київська Лавра заснувала тут свій скит.
Через двісті років, в 1730-му монастир відійшов від православних до уніатів. А вже в 1794-му, за Російської Імперії, яка отримала Волинські землі після поділу Речі Посполитої, греко-католиків виселяють із Городка і дарують навколишні землі графу Валентину Естерхазі. Той перебудовує монастирські келії на палац та запрошує славетного садівничого – творця паркової архітектури Діонісія МакКлера, для влаштування на острові розкішного парку. Багато могутніх 200-річних дерев-велетів і донині тішать око на монастирському острові.
Наприкінці ХІХ-го сторіччя маєток в Городку купує барон Рудольф фон Штейнгель. Його син, Федір, прославився завдяки своїй широкій меценатській діяльності. Саме він 1896-го засновує на городоцькому острові перший на Волині краєзнавчий музей. До того ж Федір Штейнгель створює у Городку двокласне народне училище та лікарню, яку одразу ж передав органам місцевого врядування
Під час Великої Вітчизняної війни та перші повоєнні роки на острові розміщувався військовий госпіталь, а з 1948-го по1990-й тут діяв обласний туберкульозний санаторій
Ну та годі історії, краще подивимось, що коїться в монастирі саме зараз.
Замуровані наглухо, забілені вікна виглядають грубо й недоречно. Так і хочеться замалювати їх темною фарбою, імітуючи віконні шиби. Та й глухі білі двері сюди також зовсім не пасують.
От вікна “в клітиночку” виглядають гарно й доречно, на відміну від тих таки білих дверей. Було би здорово і їх пофарбувати у два кольори, тим паче готові різьблені клітинки вже є.
Із такого боку церква Похвали Божої Матері нагадує пароплав-буксирник.
Колонада, схована за навісом, дає зрозуміти, що в минулому ця будівля була палацом графа Естерхазі. Тепер це головний монастирський корпус із домовою церквою в ім’я пророка Божого Іллі.
Збоку палац виглядає справді палацом, навіть не зважаючи на зовсім недоречний навіс перед входом.
І знову церква Різдва Христового. Перед нею видно фундамент якоїсь давньої споруди, який тепер використовують як погріб. 
Новітні городоцькі храми пліч-о-пліч.
Дзвони із парковим фонтанчиком коло них.
Як і належить жіночим монастирям, на подвір’ї багато клумб із різнобарвними трояндами та іншими квітами.
Залишки старовинної бруківки. 
Водонасосну станцію гарно замаскували під капличку.
А з такого ракурсу храм Похвали Божої Матері вже зовсім не схожий на буксирника:)
На ось цій обкладеній радянською плиткою будівлі висить табличка, що це “пам’ятка історії” і що саме тут був перший на Волині краєзнавчий музей. Але ж і любили за союзу обкладати історичні будівлі гидкими кахлями! Добре їх хоч зараз пофарбували блакитним та білим, під колір решти церковних споруд.
Капличці коло входу/виходу із монастиря, також зовсім не пасує восьмигранний барабан у білій вагонці.
Біля каплички на самісінькому березі заховались серед пишних рослин два старовинні кам’яні хрести.
Полишаємо монастир. Я спиняюсь на монастирському містку та знімаю небо, яке у водах Усті виглядає навіть більш насиченим, аніж насправді.
Старезна зламана верба продовжує рости наперекір усім законам фізики й біології. А ми тим часом направляємось до “білих скель” які видніють на горизонті.
Зблизька “скелі” виявились кар’єром білої глини.
З вершини глиняного пагорбу відкривається чудовий краєвид на Городок. Вдалині виблискують монастирські бані, а ще далі за ними височіють труби рівненського заводу тракторних агрегатів, який завбачливо винесли подалі за місто.
А це вид на Городоцьку школу. Зараз будівля “зодягнена” у суцільну сіру “шубу”, тому важко вгадати її вік. Але ніскільки не здивуюсь, якщо це і є колишнє двокласне училище, хай навіть і добудоване.
Вершина кар’єра-пагорба встелена різнокольоровим килимом польових квітів.
На сусідньому пагорбі розкинувся місцевий цвинтар.
До речі, а чи всі із першого погляду розібрались, хто в кого визирає із-за плеча у цього пам’ятника?
Від кладовища також чудовий краєвид на монастир і тракторний завод.
Спускаємось назад до Городка, де ще трохи гуляємо центром цього невеличкого сільця.
Біля входу до місцевого будинку культури нас зустрічає величенький бюст Шевченка на занадто масивному, як для такого погруддя, постаменті. Скоріш за все раніше тут на повен зріст вимахував правицею Ленін.
Поруч розташувався іще один “обов’язковий” пам’ятник – жертвам Великої Вітчизняної.
В ось цій скромній непоказній споруді розмістилась місцева сільрада. Зате які охайні тут клумби! – Навіть в обласних центрах далеко не кожна установа може похвалитися впорядкованою територією.
Далі було традиційне для кожної подорожі пиво (зважаючи на головну окрасу Городка – монастир, ми обрали Трапезне від Першої приватної броварні – зварене на освяченій воді) , а потім маршрутка назад до Рівного.
Дякуємо тобі, Городок, ти виявився чепурним та привітним селищем. Тож зважаючи на близькість Городка до луцької траси, можна очікувати туристичної популярності:)
Текст та фото Вадима Постернака 
posterrr
