Нам би хотілося розповідати про красиву і кольорову, багату і щасливу Україну. Ми це і робимо, коли ми її бачимо саме таку, але, на жаль, найчастіше вона себе показує чорно-білою руїною. Масштаби руйнації культурної спадщини країни катастрофічні, щоб це зрозуміти, не потрібно їхати на “далекі села” – давайте поглянемо на одну із найбільш завантажених, і найбільш популярних доріг України – автотраси Е-40 – Київ – Львів. Візьмемо смугу в 15 км від дороги й пооглянемо на туристичні принади, як нині модно казати – магніти – цієї смуги. Тут розташовані величні й дійсно, дуже великі об’єкти, які б мали відвідувати мільйони туристів, якби не одне але – ці об’єкти напівзруйновані, і це не мальовничі руїни – це старовинні багатостраждальні мури, у купі сміття, у заростях чагарів і бур’янів… Не будемо хапати всю дорогу – давайте поглянемо на відрізок шляху, який щасливо обминув період найбільшої більшовицько-російської руйнації української спадщини, адже до 1939 року перебував під владою Польщі. Це Рівненська і Львівська область.
Дорогою із Києва на Львів нас першим зустрічає Корець із своєю величною руїною – замком князів Корецьких.
Замок князів Корецьких
Корецький замок збудував князь Федір Острозький у 1386 році – один із засновників «імперії» Острозьких, майбутній святий Феодосій Острозький. Провівши життя у війнах та накопиченні маєтностей, на старість він пішов у монахи Києво-Печерського монастиря, де і закінчив життя. Замок в період Федора Острозького ймовірно був дерев’яно-земляним. Пізніше його перебудували наступні власники Корця – князі Корецькі. У 1780-роках ще одні власники міста, Чарторийські, перетворили замок на палац, а у 1832 році тут сталася велика пожежа й від замку-палацу залишились самі лиш мури. Із того часу його так ніхто й не відновив, тому зараз навіть важко уявити яким той замок був – більш менш цілісною виглядає лише надбрамна вежа. Щоправда, відновили міст-віадук, прокладений над ровом – це єдине що ціле у замку Корецьких, а так це руїна. Височить на пагорбі над Корчиком вже багато століть, приваблюючи хлопчаків своїми підземеллями, п’яниць – безлюдністю, а закоханих – мальовничістю ландшафту.
Читайте про Корець на нашому сайті.
Далі ми рухаємося до Великих Межирічів та Невіркова.
Великі Межирічі. Костьол святого Антонія.
Костьол святого Антонія – величезний храм, який будували 23 роки – із 1702 по 1725 рр. Зводився за кошти князів Любомирських за проектом архітектора Войцеха Ленартовича.
Невірків. Домініканський Троїцький костьол.
Домініканський монастир у Невіркові збудували у 1698 році. Був він дерев’яним. Власник цих земель, Ян Стецький, вирішив відбудувати головний монастирський храм – собор Святої Трійці, у цеглі. Хоча сталося це вже у період російського панування на Волині, але до 1832 року він ще виконував функції монастирського. А потім монастир закрили і храм став фарним (парафіяльним). Ну а потім відбувалося все як по шаблону: поляків ставало все менше, утримувати храм ставало все тяжче, потім прийшли совєти, храм закрили, німці відкрили, комуняки знову закрили… От і стоїть ця будівля нікому не потрібною, хоча не виключено, що частина католиків у Невіркові все ще мешкає. На стінах бачимо кілька табличок, зокрема про його заснування Яном Стецьким – це значить, що хтось пам’ятає про храм, або робить вигляд, що пам’ятає.
Наступний наш об’єкт – Троїцький костьол у Тучині.
Тучин. Троїцький костьол.
Дуже цікавою тучинською пам’яткою є бароковий костьол, зведений у 1786-1796 роках у стилі бароко, й освячений на честь Святої Трійці та архангела Михаїла. Фінансував будівництво храму тодішній власник містечка, Михаїл Валевський. Початково храм був без дзвіниці, її добудували у 1929 році.
Із Тучина рухаємося на інший бік траси Е-40 – у Гощу. В містечку стоїть руїна палацу князів Валевських. Цікаво, що навколо палацу зразково доглянутий парк, із алейками й декоративним пам’ятником кареті, а от на реставрацію палацу коштів у місцевої влади немає.
Гоща. Палац Валевських.
Палац поміщиків Валевских, яким в 1840-х роках належав маєток в Гощі – унікальний для України. Він витриманий в стилі шале – альпійського будиночка з фахверковим фасадом і мансардним поверхом. На жаль, в радянський його південний фасад (і, частково, північний) обклали звичайною облицювальною плиткою, що перетворило маєток на ординарний будиночок соціалістичної епохи.
Із Рівненської об’їзної дороги ми повертаємо ліворуч у село Тайкури, де від замку залишилось кілька шматків мурів у кропиві, а недалеко стоять величні руїни костьолу Святого Лаврентія.
Тайкури. Костьол святого Лаврентія.
Костьол у Тайкурах збудували у 1710 році на кошти місцевого поміщика Лаврентія Станіслава Пепловського.
Далі, вже за Дубно, нас чекає ефектний і великий Тараканівський форт.
Тараканівський форт.
Тараканівський форт, Дубенський форт, Нова Дубенська фортеця – найпоширеніші назви фортифікаційної споруди, яка розташована за три кілометри від Дубно і за півтора від села Тараканів. Офіційно закритий об’єкт перебуває у аварійному стані. Майданчик для „диких” туристів, дігерів, бійців-екстрасенсів та гравців у пейнтбол. Чим би він міг бути, наприклад, у Чехії? Не знаю, можливо музеєм, готелем… але точно, не тим, чим він є в Україні. Але в Чехію його ніхто перевозити не збирається (та і я за це не агітую), тому він стоїть, без дороговказів над Іквою, відразу за тараканівським кладовищем й впевнено руйнується. Українській владі (особливо теперішній) немає ніякого діла до таких об’єктів. Щось там варнякали про влаштування музею, але хто у це вірить? (Текст 2014 року – щось змінилося?)
Читайте про Тараканівський форт
Наступну зупинку робимо у Бродах. Тут маємо дві величні руїни – унікальну синагогу і замок.
Броди. Синагога
Наріжний камінь під синагогу, яка в майбутньому отримала назву Велика Бродівська, було закладено у 1742 році. І це дійсно стала велика синагога, мабуть одна з найбільших в Україні. Крім того споруда будувалась ще й для виконання фортифікаційних функцій (неспокійний тоді був час, особливо для євреїв, татари шастали, та і місцеве населення завжди було не проти звинуватити «обраний богом етнос» у всіх своїх негараздах), тому храм став справжньою цитаделлю.
Протягом своєї, понад двохсотлітньої, історії на Велику Бродівську синагогу валилося немало нещасть (війни, пожежі і т.д.), але найбільшим нещастям став радянський період, а потім і період української незалежності. Тому і стоїть ця прекрасна будівля у аварійному стані, і потихеньку руйнується від дощів та вивітрювання.
Бродівський замок
Щеоднією «родзинкою» Бродів є замок. Старовинний, великий, але сказати красивий і цікавий язик не повернеться. Якщо один мій знайомий переплутав його здалеку і гаражним кооперативом (за гаражі він сприйняв каземати), то що вже можна сказати про цей замок. До такого стану будівлю довела доблесна радянська армія, яка тривалий час базувалась у ній.
Бродівський замок проектували відомий архітектор Андреа дель Аква та відомий інженер Гійом де Боплан на замовлення родини Конецпольських у 1630-роки. Замок являв собою п’ятикутник і складався з п’яти бастіонів до яких впритул підходили вали. У середині яких містились каземати. Навколо замку був викопаний глибокий рів, який наповнювався водою. Таким він був колись. Пізніше ним володіли Собєські, а ще пізніше – Потоцькі, які збудували собі тут черговий палац (який після військових на палац зовсім не схожий). Своє оборонне значення твердиня втратила у 1812 році, після того, як на вимогу Росії (росіяни боялись, що Наполеон використає замок, як тилову базу), австрійці зруйнували надбрамну вежу та равелін, а також засипали рів. З того часу у казематах замку розміщувався склад, а у прекрасному палаці Потоцьких зберігалася бібліотека.
В радянський період у замку розмістили завод із ремонту військових автонавантажувачів. В той період будівлю докорінно спотворили. Ну а у 1990-му військові залишили замок і нині він використовується, переважно, як громадський туалет для потреб базарних торгівців (ринок розташований поряд). Хоча із 2007 року місцевий краєзнавчий музей намагається зібрати кошти на реставрацію споруди. Шматочок навіть було відновлено.
Тут ми згадали про руїни дійсно великих і дуже вагомих пам’яток. Про дрібніші не згадували… Масштаби вражають. Руйнація триває. Щоб цей глобальний процес зупинити ми і створили громадську організацію “Україна Інкогніта”. Культурну спадщину України потрібно рятувати.
