«Її хата стояла глибоко в лісі серед боліт, що тяглися вздовж вузенької річечки Ірдинь, і, дивлячись зоддалік, можна було подумати, що цю хижу нетеча-трясовина поволі всмоктує в себе»
Василь Шкляр, «Чорний Ворон»
Посеред загадкових Ірдинських боліт, в хаті сліпої відьми-знахарки Євдосі герой українського бестселеру Шкляра «Залищенець» отаман Чорний Ворон переховувався після більшовицьких облав та відновлював сили для нової боротьби. Що ж це за таке унікальне місце?
Масив Ірдинського болота розташований у Черкаському і Смілянському районах на Черкащині. Болото Ірдинь займає старе русло Дніпра. З центральної частини болота у протилежних напрямках беруть початок річки Ірдинь та Ірдинка.
Суперечки про те, коли і чому Дніпро перестав текти нинішніми Ірдинськими болотами досі точаться серед науковців і краєзнавців. Геологи вбачають причину у відступі льодовика, історики ж кажуть, що це відбулось в часи Київської Русі: неподалік від с. Білозір’я були знайдені елементи великого корабля.
З центральної частини болота у протилежних напрямках беруть початок річки Ірдинь та Ірдинка
Саму місцевість можна умовно поділити на декілька частин:
– власне Ірдинське болото. В східній своїй частині це – непрохідні вільхові ліси, в середній – заболочені озера, в південній – неосяжні масиви очерету.
– колишній високий правий берег Дніпра – Мошногірський кряж, вкритий липово-грабово-дубовими лісами.
– Черкаський бір, з сосново-дубовими лісами.
Вільховий ліс
Краєвид з дзвіниці Спасо-Преображенської церкви у Мошнах. Праворуч чітко проглядаються відроги Мошногірського кряжу
“Десь із далини на нього знову війнуло дикою орхідеєю, понтійською азалією, кадилом духмяним… Ворон почув цей гірко-солодкий повів, як тільки-но в’їхав на мочарі, що тяглися вздовж річечки Ірдинь, але довго не міг зрозуміти, що це за духмяність така хороша, й аж тепер здогадався: орхідея, кадило й азалія зацвітали на острівцях серед багон, які ніколи не замерзали»
Багатства природи Ірдинських боліт важко прикрасити та перебільшити. Тут налічується 189 видів птахів, серед яких 25 занесені до Червоної книги України. По берегах водойм шлях мандрівникові перекривають повалені бобрами дерева, дорогу поспіхом перебігають олені та козулі. Ідучи лісом, нерідко ловиш себе на думці, що йдеш набитою кабанячою стежкою. На схилах добре видні нори лисиць та єнотовидних собак. У закинутих меліораційних каналах живуть видри, норки та ондатри. Багато тут і червонокнижних рослин – по луках і болотах квітнуть дикі орхідеї та півники, а в лісах повно ведмежої цибулі – черемші.
«Минаючи Сокирне, я послав Вовкулаку до лісника Гудими, а сам повів загін до Ірдинських боліт, де вже на світанку ми зупинились у Відьминій Пазусі. Незважаючи на таку непривітну назву, це була затишна місцина серед багон і трясовин, де ми ташувалися вже не раз — востаннє тоді, коли трусили гамазеї на торфових виробках біля Іванової Греблі. Тут росли переважно чагарникові верби, а над ними здіймалися старезні вільхи, берези, подекуди височіли навіть осокори, які теж приживалися на болотистих місцях. Низом стелилися приземкуваті кущі вічно зеленого багна, що якраз починало цвісти біленькими зірочками, розливаючи навколо дражливо-солодкі пахощі».
Досі на Ірдинських болотах повно затишних, потаємних та важкодоступних місць. Спочатку ти йдеш нормальною лісовою дорогою, потім вона перетворюється у вузеньку стежку – і опиняєшся на справжньому острівку серед болота. Те, що це острів, розумієш тільки після багатогодинних безрезультатних спроб кудись з нього вийти далі.
І тут не допоможуть ані найвищі чоботи, ані найсучасніші супутникові навігатори.
В давнину болото перетнули паралельні лінії гатей-гребель, кожна з яких має власну назву (Іванова, Василева, Морська, Монастирська тощо). Хто і навіщо їх робив – питання для істориків та краєзнавців, але монастир тут був справжній – Козацький Ірдинський Виноградський Успенський монастир, перша згадка про який датується 1625 роком. Відомий він насамперед тим, що в ньому якийсь час ченцем служив син гетьмана Богдана Хмельницького Юрій. В комплекс монастиря входили, окрім келій та печер, 3 церкви та власна цегельня. В 20-их роках ХХ століття більшовики знищили монастир, перетворивши його на лепрозорій. Старовинні споруди були поруйновані та перебудовані, але печери частково збереглись і досі дають можливість відчути історичну енергетику цих місць
На південному заході Мошногірського кряжу знаходиться село Мліїв – батьківщина відомої родини Симиренків (пригадайте яблуко Симиренка), де можна подивитись на колишній маєток.
Мліїв. Маєток родини Симиренків
Мліїв. Колишня родинна церква Симиренків та могильні пам’ятники поруч
Окремо треба згадати про село Мошни та гору Святослава, розташовану на півночі масиву. В 1820-их роках хазяїном тут був граф Воронцов. Він перетворив ліс на англійський парк з доріжками, альтанками, містками, побудував 58-метрову оглядову вежу та шикарний палац на 80 кімнат. Саме в Мошнах був спущений на воду перший пароплав на Дніпрі – «Бджілка», для чого була викопана 60-кілометрова рукотворна річка Фосса, яка перекинула води Росі у Вільшанку.
На жаль, палац та вежі не пережили війни та розруху, але й нині посеред лісу можна побачити рештки булої розкоші, а в с.Мошни – помилуватись пам’яткою архітектури Спасо-Преображенською церквою.
Мошни. Преображенська церква, середина ХІХ ст.
Мошногірський кряж з дзвіниці Преображенської церкви
Майже всі навколишні села мають давню історію, яка тягнеться з козацьких часів. Воно й не дивно – природні багатства цього краю завжди приваблювали людей. А у тяжкий час Голодомору риба, ягоди та дичина Ірдинщини врятували не один десяток нещасних селян, які тікали сюди від смертельного голоду.
В 1931 році на Ірдинських болотах почався централізований видобуток торфу, були завезені нові машини і побудоване селище робітників торфобрикетного заводу, яке так і назвали – Ірдинь. Поступово Ірдинський торфзавод став одним з найбільших в Україні, болотом простягнулась мережа вузькоколійних залізниць загальною довжиною більше 50 км, а до станції Білозір’я прокладена спеціальна колія вже звичайної залізниці, аби вивозити готову продукцію. В часи Незалежності завод спіткала звичайна та сумна доля – видобуток торфу став нерентабельним, майно через незрозумілі схеми продавалось на металобрухт, скорочувалась кількість працівників, пустіли цехи та корпуси. Видобуток торфу скоротився до мінімуму. Врешті на металобрухт здали 30 кілометрів залізничних рейок до Білозірья, вузькоколійна мережа скоротилась до 15 кілометрів, і рух став нерегулярний. Ходять чутки про остаточне закриття заводу, демонтаж вузькоколійної залізниці та продаж всього рухомого складу. Тепер селище поступово вмирає, і місцеві мешканці лишаються перед сумним вибором – або кидати рідні місця і їхати на заробітки в Київ та Черкаси, або займатись браконьєрством.
Вузькоколійка для вивезення торфу
Централізований видобуток торфу на Ірдинських болотах розпочався у 1931 році
Ліси навколо Ірдинських боліт поділені між Черкаським та Смілянським лісгоспами. Вони нічим не відрізняється від переважної більшості лісових підприємств України – свою функцію вони вбачають в тому аби вирубати та продати побільше лісу, паралельно забезпечивши гарне полювання місцевим багатіям. Найкраще це ілюструє картина, побачена авторами під час останньої експедиції. В місці, де траса Канів-Черкаси перетинає річку Ірдинку, зростав старий вільховий ліс, всередині якого знаходиться унікальна пам’ятка природи – дуб та вільха, які зрослись і живуть як єдине дерево. Заповідну пам’ятку вирішили не чіпати, а навколо – лише пні та сліди від лісовозів. При цьому аби зручніше було проводити рубку, річку просто перегатили.
Свіжезрубані дуби та сосни, акуратні мисливські вишки та будиночки, купи кукурудзи, якою підгодовують кабанів – такі картини чекають нині в лісі подорожуючих.
В безпеці, і то відносній, можуть почуватись лише ті клаптики природи, яким пощастило опинитись в складі об’єктів природно-заповідного фонду.
Унікальна пам’ятка природи – дуб та вільха, що зрослися, посеред суцільної вирубки
Що ж чекає Ірдинь в майбутньому?
В Європі таке питання навіть не стояло б – унікальна місцевість, у двох годинах їзди від Києва та 30 хвилинах від Черкас обов’язково стала б національним природним парком та важливим туристичним об’єктом.
Тут є все, що потрібно для нацпарку: унікальна природа та давня історія; пристойні дороги; озера та канали, де можна неспішно плавати човном, або ловити рибу; ліси, зручні для облаштування піших та велосипедних маршрутів.
Особливо привабливо виглядали б спеціальні природничі екскурсії. Наприклад, з кожним роком все більше і більше набуває популярності в світі «бьордвотчінг» – рух любителів спостерігати за птахами. Ці люди готові їхати до України і платити за можливість побачити на власні очі рідкісні види.
Є де спробувати себе й екстремалям.
« Хто його знав, той у разі небезпеки міг вибратися з Відьминої Пазухи на сухе, а хто ні — мав шанси потрапити в гості до водяника. Та й «знавець», оступившись, міг тут шурхнути в таку в’язку хлань, з якої вже не вертаються».
Місцеві мешканці могли б з легкістю переобладнати свої хати під садиби зеленого туризму (в радянські часи Ірдинь вважалася передовим селищем, тут є навіть централізований водогін).
А перлиною національного парку стала б, безперечно, вузькоколійна залізниця: неспішна поїздка на відкритих платформах або в «іграшкових» вагончиках між озерами та лісами навряд чи лишить когось байдужим.
Київські та черкаські екологи вже відправили до Черкаської ОДА та міністерства екології пропозиції щодо створення національного природного парку «Ірдинський» і виявили бажання максимально допомагати в цьому процесі.
Але все залежить від місцевих громад – вони повинні зрозуміти, що природу та історію краще зберігати, аніж нищити, а на туристах можна заробляти не тільки в Карпатах чи біля моря, а й у себе вдома.
А поки національний парк чекає на створення, автор радить всім відвідати цей чудовий та унікальний куточок України!
Текст Олексія Василюка
Фото Олексія Василюка, Дмитра Демченка, Петра Тєстова, Олега Години
