Село Хмільна майже повністю лежить у величезному яру. Хати, розкидані по гірським, зарослим грабовим лісом, схилам, ніби сповзають униз, у каньйон. Нині тут мешкає близько шестисот осіб, і майже усі вони знають, що їхній яр – найбільший яр Європи.
Колись він не був таким величезним. Його агресивний ріст почався у другій половині 19 століття, коли на схилах Канівських гір ліс почали нещадно і масово рубати на дрова для цукрових заводів. Схаменутися заставила катастрофа, яка сталася у 1903 році – навесні із Хмілянського яру та його приток зійшов гігантський сель. Неймовірним грязевим потоком знесло частину Хмільної та сусіднього (однойменного) хутора. Але значно більше постраждали мешканці Михайлівки – села, яке лежить навпроти Хмільної, на іншому березі Росі – земляні маси повністю перекрили русло Росі (майже біля гирла) й воно відвернулося праворуч, прямо у Михайлівку. Нещасну Михайлівку змило майже повністю.
Хмілянський сель мав настільки великий розголос, що про нього почув видатний мандрівник, Нобелівський лауреат Фрітьоф Нансен. Його зусиллями була зібрана значна сума, на яку розпочали роботи по закріпленню схилів яру та ліквідації наслідків селю. Мешканці Хмільної висадили на схилах тисячі саджанців дерев, а от мешканцям Михайлівки довелося переселятись на інше місце – Рось вже у старе русло так і не повернулася.
У 1912-1914 рр. на кошти Канівського земства проводились меліоративні роботи і будувались водозбірники. Меліораторам тоді встановили пам’ятник – він ще й досі стоїть біля села Межиріч. Саме та меліорація дозволила розростись Хмільній, сміливо розкинувши свої вулиці на схилах найбільшого яру Європи, а сам яр рости перестав – нині він спокійний та мирний.
Розміри Великого Хмілянського яру дійсно вражають. Його довжина майже 18 кілометрів (хоча значна його частина, зокрема гирло, не у дикому стані – тут розташована сільська забудова і городи), глибина – 80-90 метрів (через значну зарослість яру такі значні стінки візуально не проглядаються). Яр має 500 приток та відгалужень, а периметр загального “спруту” – 123 кілометри – неймовірна цифра.
Ми потрапили у Великий Хмілянський яр безпосередньо із Хмільної. Піднялися вгору по правому борту й спустились в найближчий великий витік, і це було нашою помилкою, адже потрібно було йти північніше, до найбільшого витоку – таким чином ми б пройшли, як мінімум, на пару кілометрів більше, і побачили б більше цього неймовірного світу. Загубленого світу, в якому люди бувають вкрай рідко, хіба що студенти-гелоги та географи під час практики можуть пройтись, досліджуючи оголення та відслонення гірських порід…
Я був у багатьох ярах, в тому числі й у Канівських дислокаціях – найбільшій яружно-балковій мережі Європи. Бачив яри, чесно кажучи, більш ефектні, ніж Великий Хмілянський, хоча й менші, але не бачив жодного яру з такою кількістю приток – менші яри впадають в нього через кожні 20-30 метрів, з обох боків. Є місця, де притоки створюють своєрідні перехрестя по троє зливаючись в один основний, химерно меандруючий рукав.
Хмілянський яр дуже заріс деревами. Тут надзвичайно багато стовбурів, які прилетіли десь зверху, перегородивши русло. Місцями завали здаються непрохідними, але лякатися не варто – трохи наполегливості і…
В яр краще спускатися пізньої осені, або ранньої весни, коли дуже гарно видно його фактурність і не так важко пересуватись – чагарів менше (принаймні вони без листя) і спека не заважає. Також слід пам’ятати про кліщів – в теплу пору року їх тут тьма-тьмуща. А найцікавіше тут узимку, коли яр вкритий снігом…
Навколо Хмільної, яка окупувала найбільший яр, розкинулися справжні гори – село нагадує передгірне поселення. Важко навіть повірити, що це Середня Наддніпрянщина, що за якийсь десяток кілометрів звідси течуть Дніпро та Рось. Краєвиди казкові, і зверху, на пагорбах, і в яру. Особливо восени. Завітайте – точно не пожалкуєте.
Текст та фото Романа Маленкова
