В далекому 1965 році мешканець Межиріча Захар Новицький вирішив спорудити льох. На глибині два метри йому трапилася незрозуміла велика кістка. З нею він пішов у школу до вчителя географії (чи то історії). Той теж не зміг ідентифікувати знахідку, але зрозумівши, що кістка не коров’яча, поїхав до Києва у Інститут Зоології. І почалося… За розкопки взялися палеонтологи під керівництвом академіка Івана Підоплічка, адже тоді ще ніхто не знав, що знайдено не просто залишки мамонта, а поселення, де житла будувалися із кісток слоноподібних велетнів, і відповідно розкопувати стоянку повинні не палеонтологи, а археологи, які копають не лопатами, а “зубочистками”.
Реконструкція житла із кісток мамонта в Національному науково-природничому музеї
Залишки житла у Межирічі на території стоянки
Перший етап досліджень тривав до 1974 року. За цей період на території поселення знайшли три господарсько-побутові комплекси (житла), споруджені із кісток мамонта, які будувались 14 тисяч років тому. Важити одне таке житло могло до 20 тон, а при будівництві використовували кістки 70 мамонтів.
Із 1976 по 1983 рр. керівництво розкопками у Межирічі здійснював археолог Михайло Гладких. Археологи відмічали, що попередні дослідження палеонтологів пошкодили частину культурного шару. Ця експедиція знайшла ще одне житло – четверте.
Розкоп
Археологічна цінність Межиріцької стоянки величезна. Подібних за унікальністю житлових комплексів у світі знайдено не більше півдесятка. У Східній Європі ця стоянка є найкраще датованою – 14,5 тисяч років. Одне із жител стоянки експонується у Києві в Національному науково-природничому музеї НАН України, одне було подароване легендарному Американському Музею природничої історії, одне “працює” пересувною виставкою на різних наукових форумах. Четверте житло вже тридцять років зберігається у Межирічі. Воно чекає часу, коли в селі створять давно обіцяний музей, і потихеньку руйнується. Вже тричі падало накриття над унікальною пам’яткою, кілька разів його руйнували злодії й вандали…
В 2002-2008 рр. у Межирічі працювала міжнародна експедиція, яку фінансували французи, а зараз на роскопі працюють археологи Київського університету імені Тараса Шевченка.
Межиріцька стоянка була зимовим стійбищем мисливців, яке розташовувалося у пониззі долини Росі – там, де тепліше і затишніше. Влітку, із настанням тепла, вони йшли на плато, де полювали весь теплий період. Слід зазначити, що полювали вони переважно на бізонів та оленів, також вбивали мамонтенят, а от на дорослих мамонтів вони, незважаючи на хибне враження, практично ніколи не полювали. Кістки, із яких складалися житла, були знайдені по берегах річок. Камінь як будматеріал мешканцями стоянки не використовувався.
14 тисяч років тому на території сучасної України панував холодний клімат льодовикового періоду. В природному відношенні визначалися дві зони – тундра і лісотундра. Зважаючи на це, житла тодішні люди будували невеликі (щоб легше було обігрівати) – 9х8 метрів. В такому житлі мешкали 3-4 родини. Звичайно було тісно, але в умовах вічної мерзлоти по іншому зігрітись взимку не було ніякої можливості.
Карта на бивні (джерело Вікіпедія)
Навколо жител у глині викопувались ями, які виконували функції холодильників. В них зберігали м’ясо та інші харчі. Навколо одного житла було до шести таких ям. Вдягалися мешканці стоянки у шкіряний одяг – переважно із шкір вовка та зайця. Знаряддя праці були дерев’яними та кам’яними, а вогнища палили із кісток – деревного вугілля у стійбищі археологи не знайшли.
На території Межиріцької стоянки було знайдено найдавнішу в Україні карту. Її вирізали на уламку бивня мамонта. Нині ця унікальна знахідка експонується у Національному науково-природничому музеї НАН України.
Ще у 2008 році в НАН України затвердили проект створення Музею “Стійбище мисливців на мамонтів”. Музей повинен був розміститись на 85 сотках. Але пройшло шість років, а ніхто ніякого музею не створив, навіть навпаки, ангар стоянки довели до такого стану, що він впав від снігу, прямо на залишки унікального житла із кісток мамонту. Зараз над житлом стоїть металевий ангар, який захищає його від снігу та дощу. Знову поговорюють про створення Музею, за умови будівництва якого, Межиріцьку стоянку можуть включити у Перелік об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО. Побачимо, як воно буде.
Текст та фото Романа Маленкова
