Зараз в цьому мальовничому придеснянському селі мешкає близько 8 сотень людей. Розкидані серед долинного лісу картопляні лани та звивисті вулички то стрімко котяться донизу, то захекано деруться вгору, звиваючись та плутаючись. Колись тут був величезний колгосп, нині ж в колишньому будинку колишнього голови колишнього колгоспу розташовано «Будинок туриста» Мезинського національного парку – головної нині установи в цьому регіоні.
В Радичеві, як і у сусідніх Свердловці та Мезині працює пором – платформа на понтонах, яка переправляє місцевих мешканців, корів, коней і трактори на лівий низинний берег Десни – до заплавних луків, до покосів та пасовищ. А на правому березі село і ліс – косити й пастись тут ніде, тому пором – справжній рятівник, а поромники працюють за кошти громади й професія ця часто є родовою.
В районі Радичева Десна розрізає крейдяну товщу в якій збереглася неймовірна кількість доісторичних закам’янілих молюсків – белемнітів. На картинках вони схожі на кальмарів, а насправді – на зуби величезного хижака. Їх часто називають зубами акули або чортовими пальцями. Тут же розташовані великі пагорби, найцікавішим із яких є Пузирева гора (із оглядовим майданчиком Мезинського НПП з якого відкривається фантастичний краєвид).
Нинішній Радичів потихеньку (хоч і мляво) перетворюється на осередок туризму. Тут вже створено кілька зелених садиб, а ще кілька заплановано. Є біля Радичева великий рекреаційний об’єкт – сучасний пансіонат «Десна». Цікаво що відкрили й утримують його адвентисти – протестантська християнська течія, яка чекає нового пришестя і свято шанує Сьомий день – суботу. Але ці протестанти не перші в історії Радичева, яка розпочалася у 1736 році. В 1802 році сюди із Вишеньок переселились гуттери (гуттерові брати)…
В далекому 1529 році група анабаптистів-пацифістів була об’єднана Якубом Гуттером. Головним їхнім принципом була спільність майна (нічого особистого бути у членів громади не могло). У 1535 році більшість гуттерітів були схоплені й страчені. Того ж року на вогнищі було спалено і засновника громади. Відтоді почалося постійне гоніння гуттерових братів.
У 1776 році на запрошення Румянцева-Задунайського гуттеріти поселились у Вишеньках, але через чверть століття переселились звідти у Радичів. Громада стала називатись Радичівським братством. Вишеньки вона залишила через спроби нащадків Румянцева-Задунайського закріпачити гуттерів.
Отже 22 травня 1801 імператор Олександр I видав іменний указ про переселення гуттерів з Вишеньок на казенні землі і про надання їм прав, подарованих мен-потопів Найвищої грамотою від 6 вересня 1800. Відповідно до наданих пільг переселенцям слід було виділити 2860 дес. землі (по 65 дес. на 44 родини, 1 дес. – близько 1,1 га). Однак гуттери задовольнялися 775 дес. землі, розташованої по берегах р. Десни.
На правому березі їм було надано 463 дес. переважно орних земель (тут було зведено братський двір, майстерні, винокурню, вітряк). На лівому – 312 дес. лісу, луків і невеликі ділянки родючої орної землі (тут вони спорудили винокурню і водяний млин). З кожної десятини відведеної їм зручної землі колоністи платили по 15 коп. у рік. На облаштування братства уряд виділив колоністам позичку в розмірі 4000 руб. (на 10 років з початком сплати в 1806). Спочатку в братстві числилося 202 поселенця, в 1810 – 228, в 1815- 241. Радичівські брати займалися хліборобством, скотарством, бджільництвом, різними промислами. У громаді було добре поставлено гончарну, шкіряну, ковальську, столярну, токарну, слюсарну справу. Гутери налагодили традиційне виробництво столових ножів, яким вони славилися здавна. Частина виробів використовувалася всередині громади, інші йшли на продаж.
Члени громади розбили великий фруктовий сад і Шовковичної плантацію. В 1818 в братському господарстві нараховувалося 200 овець, з вовни яких виготовлялося до 200 капелюхів на рік (75% йшли на продаж); на 6 ткацьких верстатах вироблялися тканини для внутрішніх потреб і на продаж.
Члени братства дотримувалися принципу спільності майна і вели комунітарний спосіб життя. Все їх рухоме і нерухоме майно вважалося надбанням громади. Колоністи спільно працювали в аграрному секторі.
Харчувалися гуттери спільно в одній кімнаті (представники різної статі розсідалися роздільно). У громаді був строгий розпорядок дня. Взимку члени братства виходили на роботу в 5:00, обідали в 11:00, вечеряли, коли починало сутеніти, спати вкладалися в 21 год. Влітку робочий день був довший. Чоловіки і жінки отримували щорічно 2 сорочки, 2 пари взуття і ін. Одяг в міру необхідності. Укладення шлюбів знаходилося під контролем громади. Гуттери проживали на братському дворі, обгородженому плотовим парканом із замикаючимися на ніч воротами.
До 1818 в братство малося 6 кам’яних і 2 дерев’яних корпусу, а також кілька інших невеликих будівель. Покрівлі над житловими корпусами були високими. Уздовж горищ проходили коридори, по обидва боки яких розташовувалися невеликі кімнати з окремими входами. Вони служили спальнями для подружніх пар. У великих за розміром кімнатах по 12-16 чоловік жили неодружені чоловіки, починаючи з 15 років (тобто з того моменту, коли вони закінчували навчання, переходили у доросле вікову групу, приймали хрещення і ставали повноправними членами братства). Таким же чином в окремих приміщеннях проживали дівчата. В особливих кімнатах окремо від батьків жили діти. Відразу після появи дитини на світ жінка переводилася в спеціальне приміщення, де вона разом з іншими матерями доглядала за немовлям до того моменту, коли йому виповнювалося 1,5 року. Досягши цього віку діти віддавалися спочатку в малу школу (призначалася для дітей віком до 6 років), потім – у велику школу (від 7 до 14 років). З 7 років хлопчиків і дівчаток поселяли роздільно. Догляд за дітьми покладався переважно на літніх вдів. Основним методом впливу на порушників заведеного порядку було напучування. Фізичні покарання не застосовувалися. Найсуворішим покаранням було вигнання з общини.
У 1818 році у громаді родичівських гуттерів відбувся розкол. Значна їх частина залишила поселення. Залишилося лише 20 родин, але й ті через деякий час були змушені піти із Радичева, після пожежі 1819 року, в якій згоріло майже все їхнє майно (яке зберігалося спільно).
У 20-ті роки 19 століття члени громади гуттеритів повернулися у Радичів. Частина їх залишилася жити на правому березі Десни, а частина поселилася на лівому й заснувала там поселення Нойдорф. У 1873 році, після введення загальної військової повинності в Російській імперії усі гуттерові брати емігрувалиу США і Канаду. Нині їх там мешкає 45 тисяч.
Ну а в Радичеві залишилися лише українці, які в кінці 19 століття збудували Миколаївську церкву. В радянські часи церкву сплюндрували: знесли дзвіницю та баню. Нині храм відбудовується.
Текст та фото Романа Маленкова
