Поряд із Носівкою, у селі Дослідне, розташовано справжній український шедевр – шедевр українського архітектурного модерну, який спроектував Євген Сердюк – один із фундаторів стилю. Звели будівлю у 1911-1913 рр. Важко повірити, це просто не вкладається в голову – будівля не має статусу пам’ятки. Палац у стилі українського модерну, неймовірний витвір – навіть не пам’ятка архітектури. Як таке можливо?!!
Крім головного корпусу, який нині є житловим багатоквартирним будинком, в комплекс селекційної станції входять ще немало цікавих об’єктів. Два дерев’яних гамазеї – справжні музейні експонати.
Далі текст Андрія Власенка із прекрасного сайту Сад українського модерну.
Як на нас, головний або селекційно-адміністративний корпус Носівської станції — один із найяскравіших і водночас найхарактерніших представників УАМу. Чому? Бо в ньому, окрім неймовірно талановитих і високоестетичних архітектурно-декоративних рішень, щонайповніше втілено надзадачу стилю — сполучити народне з модерним.
Недарма, оглядаючи зухвало-асиметричний корпус, його неодмінно слід обійти навкруги — як належиться при огляді українських барокових церков. Тільки погляньте — де ще знайдеться така башта, більше схожа на грушку церковної бані (дарма, що в ній розмістили прозаїчний водяний бак)? А опасаннячко із майоліковою шахівницею над порталом? А елегантна дерев’яна «стріха» із насмішкувато-«готичними» віконцями? Додайте різнобарвні (але не занадто!) кахлі, розкидані по тілу будівлі, як по справжній грубі, і димар, оздоблений цілком несподіваним стилізованим виноградиком — і постане воістину дивовижна картина ідеального сполучення минулого і будучини, старої мудрості і юного завзяття. Слово честі, у Носівській лабораторії
Євген Сердюк перевершив самого себе!
До речі, мешканці прекрасної споруди (колишня лабораторія вже давненько заселена нащадками селекціонерів) в більшості усвідомлюють своє щастя — жити в архітектурному шедеврі. Принаймні, телевізійні тарілки вони чемненько розвішали на найменш цікавому причілку.
Початково житлових корпусів при станції було два, однакових і дерев’яних. Один пропав під час Другої світової, другий вижив, хоча і втратив вертикальну складову пластичного даху. На жаль, поява на його чоловому фасаді кількох євровікон не пішла на користь сухуватому, але дуже виразному образові будинку.
Дерев’яні корпуси станції, в яких нині квартири.
Менше відомо про кілька інших, також дерев’яних корпусів станції. Усі вони — службові, хоча тепер у деяких також живуть люди, які марно задивляються на рідкісних прибульців із зовнішнього світу. Переселяти нещасних мешканців комор і стаєн ніхто не поспішає. І хоч ці споруди важко зарахувати до чистого УАМу, але все ж таки — поспішайте бачити! Тим паче, що жодної охоронної дошки на жодному із корпусів станції ми не зауважили…
Текст Андрія Власенка, Сад українського модерну, фото Романа Маленкова.
Гамазеї.
Курники.
Тік.
