«Пирогів» – це найбільший в Україні і один із найбільших в колишньому Радянському Союзі музей. Він займає площу 150 га. Знаходиться в м. Київ недалеко від Феофанії та Теремків.
«Пирогів» є архітектурно–ландшафтним комплексом просто неба, в якому представлені усі історико-етнографічні райони України. Музей заснований в селищі Пирогів на околиці Києва в 1969 році. Перших відвідувачів музей прийняв в 1976 році. За тридцять років свого існування музей зібрав багату колекцію експонатів, що включає більше 200 споруд, які представляють різні історичні регіони України. Гордістю музею народної архітектури та побуту у селищі «Пирогів» є величезна колекція етнографічних експонатів, яка налічує більше 40,000 предметів і включає традиційні костюми, тканини, вишивку, килими, кераміку, вироби з металу, дерева і скла, музичні інструменти, живопис, домашнє начиння. Влітку і восени в музеї проводяться свята, виставки народних промислів: ковалі, гончарі, ливарі, ткачі і інші майстри демонструють свої ремесла і створюють витвори мистецтва прямо на очах у глядачів. По неділях в музеї проводяться концерти українських фольклорних колективів.
Мандруючи по цьому музею можна уявити, що ти потрапив в давнину і подорожуєш по всій Україні. На території представлені: Середня Наддніпрянщина, Слобожанщина та Східна Полтавщина, Полісся, Поділля, Карпати, Південь України, сучасне село. Найстаріша архітектурна композиція Середньої Наддніпрянщини 1742 р. Найбільша кількість експонатів представлена саме Середньою Наддніпрянщиною. Піднявшись на пагорб можна побачити мальовничу панораму вітряних млинів. Млинарство в Україні було досить розповсюдженим ремеслом. Наприклад, на Закарпатті та на Гуцульщині і Лемківщині переважали водяні млини.
Церква в Україні здавна займала особливе місце в архітектурі та душі кожного українця. На ділянці Середньої Наддіпрянщини є дві привезеніі церкви. Одна з села Зарубинці Звенигородського району Черкаської області. Друга Михайлівська церква (початок XVII ст.) з села Дорогинка Фастівського району Київської області. Хати на Наддніпрянщині переважали зрубні та каркасні з соломи, очерету та лози.
В деяких районах був поширений розпис на стінах хати. Неодмінними хатніми амулетами були часник та підкова. Останню прибивали до порога чи біля нього. Часник та різні трави розвішували навколо дверей та вікон. Найбільш поширеною конструкцією даху на Україні була чотирисхила стріха на кроквах, які кріпилися на вінці зрубу або на поздовжніх балках, покладених по верху стін. Слобожанщина – це Харківська, Луганська, частково Донецька,Сумська та Полтавська область. На Полтавщині, як і в цілому на Слобожанщині, хати будували «в шули» та зрубні. Широкого розповсюдження набули мазанки й глинобитні з переважанням трикамерного житла. Помешкання відзначалося особливою ошатністю, із значною кількістю декоративних оздоб. Як відомо на Слобожанщині здавна були поширені такі ремесла, як гончарство, ткацтво, пивоварство, риболовля. Поміщикам на той час належали великі площі землі: орна земля, пасовища, ліси, ставки та озера.
На півночі України в басейнах річок Прип`ять, Десна та Сейм і знаходиться загадкове, таємниче Полісся. До території Полісся входять Чернігівська, північні райони Сумської, Київської, Житомирської та Рівненська і Волинська області. По будові млини тут трішки відрізняються, наприклад млин з села Лісова Чернігівської області нагадує одноповерхову комору, яка схожа на хату баби-яги з курячими лапами і повертається на високій рубленій основі. Поліське традиційне житло найдовше зберігало слов’янський тип — однокамерне помешкання зі стебкою і кліттю, які виконували функції допоміжних господарських прибудов. Стіни зводили із суцільних кругляків або колотих плах переважно із сосни, іноді з осики чи вільхи. Дах крили дошками (драницями) та соломою. На початок минулого століття переважаючими були двосхилі, а пізніше чотирисхилі дахи. З огляду на економію матеріалу до житла нав’язували численні господарські приміщення і, таким чином, утворювалися довгі хати як релікти замкнутих дворів.
Мені сподобалась хата селянина-середняка з села Мамекіно, Новгород-Сіверського району, Чернігівської області. В садибі хлів і клуня з сіл Ріжки та Карацюбине Коропського району, Чернігівської області. В цих районах існувала відмінність поєднання зрубу та соснового кругляка.Також в музеї присутній Курінь з Житомирської області, Капличка з села Клесів Рівненської області XVII-XVIII століття. Але найбільш вразили мене експозиції будівель з села Солов`ї. Це кільцевий двір та січкарня XIX століття. А також гарно виглядала пасіка.
Поділля – историко-етнографічна зона України, яка займає басейн Південного Буга та Лівобережний басейн Дністра. В Поділля вішли такі області, як Хмельницька,Тернопільська та Вінницька та північна частина Одеської. Здавна Подільський край відрізняється родючими землями, тому основним промислом було землеробство. Також мисливство та риболовля бо лісів багато та річок і болот в яких водилось багато риби. Серед екстер’єрів Поділля найбільш кидається в очі церква святого Миколая 1817 року з села Зелене Тернопільської області, а дзвінниця та ворота з села Ягельниця що на Тернопільщині. Також здивував цікавий водяний млин XIX століття з села Ломачинці Чернівецької області.
Для подільського регіону властиве каркасно-глиносолом’яне житло. Здавна стіни в хатах будували з ліски або грабового хворосту, які обмащували глиною, перемішаною з половою. Пізніше XVIII-XIX століття. Найужиткованішою була валькована техніка — суміш глини та суглинка з житньою соломою. Почасти будували житло з цегли-сирцю або ж каменю. Типологічно воно мало усталену форму — хата з двома житловими приміщеннями, розділеними сіньми. Наприклад, садиба з хатою бідного селянина з села Кріщиці Тульчинського району Вінницької області має невелике подвіря та хлів. В хаті багато глиняного посуду, також встановлене гончарне коло, поряд лежать інструменти для керамічних виробів. Неподалік знаходиться садиба селянина-середняка з північних районів Одещтни, із села Пужакове Балтського району.
В експозиції історико-етнографічного регіона «Карпати» представлені пам’ятки народної культури кінця XIX – початку XX століття з гірських та прилеглих до них рівнинних та передгірських районів Львівської, Івано-Франківської, Чернівецької та Закарпатської області. Представлені експозиції таких регіонів, як Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина, Покуття, Буковина.
Щоб потрапити в “Карпати”, потрібно піднятись по дорозі в гору. Здалеку видно дивовижну церкву 1792 року з села Канора Воловецького району Закарпатської області. В цьому відділі знаходяться два млини: один вітряний XIX століття з села Левинці Чернівецької області та водяний початку XX століття з села Пилипець Закарпатської області.
Карпатський регіон характеризується найбільшим розмаїттям конструктивних і мистецьких ознак. На Бойківщині ужиткувалися справжні шедеври народної архітектури горян. Високі й стрімкі дахи, мистецьки оздоблені галереї — прибудови обіч стін — вдало контрастують з оточуючим середовищем — млинами, церквами, іншими спорудами. Будівлі зводили переважно з ялиці та смереки. Стіни жител, на відміну від інших регіонів, не біляться. Одним з найцікавіших етнографічних регіонів карпатської зони є Гуцульщина. Якщо на Бойківщині та Лемківщині зовнішня структура будівель нагадує м’які і легкі обриси, то гуцульське житло детермінує спокійніші форми, відзначається меншими розмірами. Особливо оригінальним є комплекс будівель, які прийнято називати замкнутими дворами або граждами. Це досить зручні в умовах лісу міні-фортеці.
Житло з господарськими спорудами будували в формі закритого двору. Проникнути в обійстя лісовим хижакам чи злодіям надто важко — воно оточене суцільним оборонним квадратом. Такі типи іноді зустрічаються і на Поліссі. Майже кожен дім гуцула нагадує своєрідний мистецький осередок. Край цей здавен багатий народними умільцями — різблярами, килимарниками, мосяжниками, гончарами тощо. Розвиток цих промислів відповідно відбився і на інтер’єрі гуцульського житла. На рівнинному Закарпатті оселі вже нагадують центральні області України — білі хати з трикамерним плануванням. Тут широко практикується мистецьке опорядження зовнішніх стін, вигадливі форми огорожі..
На Півдні України, у зв’язку з бідністю лісів, основними будівельними матеріалами були камінь і глина з широким використанням вапняку та черепашника. Житлові споруди переважно нагадували напівземлянкові форми. Як засвідчують історичні джерела, їх здебільшого будували представники козацької бідноти у XVI-XVII століттях. Такі хати мали досить гарні художні оздоблення: стіни обмащували синюватими, як високі небеса, відтінками; декоративне кольорування присутнє також на вуглах, попід стріхою, навколо вікон.
Особливу роль в музеях відіграють вітряні млини «велетні», яких в музею близько 15. Вітряні млини бувають: стовбові, козлині, шатрівки. Основу столбових складає деревянний каркас оббитий дошками. Корпус шатрових вітряних млинів залишається нерухомим, рухається тільки верх з крилами та валом. Вітряні млини це- складні споруди тому належали вони переважно поміщикам, магнатам, вельможам. Будували їх мастера, яких запрошували навіть з інших районів та міст. Як, правило вітряні млини були двоповерхові на першому поверхі була кладова. Одним з найскладніших споруд являється вітряний млин кінця XIX ст. привезений з Запоріжської області.
Також в музеї можна побачити народну архітектуру соціалістичного села. Тут представлені сільські будинки з внутрішнім інтер’єром 60-70-х років ХХ століття з усіх областей України та Автономної Республіки Крим. Це перше практикувалось в музеях під віткритим небом.
