Раковецький замок

 

Зараз важко вживати гордовите слово замок, коли пливеш байдаркою чи катамараном Дністром і перед очима виринає одинока вежа. Від збудованого в 1658 чи 1660 роках галицьким чашником Wojciech Dominik Bieniewski замку нині збереглося небагато: північно-західна вежа та фрагмент південно-східної, що пізніше правила за каплицю. Збудовано його з ламаного дністровського каменю, червоного сланцю із вкрапленнями цегли на білому вапняному розчині та домішками дрібної гальки.

О.Чоловський у монографії, присвяченій замкам і фортецям Галицької Русі, пише, що відразу ж по заснуванні, 1657 року, ще недобудований замок витримав облогу козаків, після якої 1660 року вже було завершено будівництво споруди. Історик аргументує це латинським написом на мармуровій плиті, вмурованій у надбрамну башту, а також інструкцією галицького сеймику від 21 лютого 1659 року, де згадано цю подію: «…так як для добра посполитого, як милий громадянам Вітчизни, аж до визволення цієї провінції нашої, замочок від границі в повіті Коломийськім у селі Раковець в дібрах досить щуплих, дуже нам від цієї границі і Речі Посполитій потрібний, немалим коштом з власної субстанції своєї відновлено від основи в місці обороннім на скалі, лінією мурів оперезано, всередині тих же мурів, висоту і ширину яких до оборони потрібної вимуровано добрим чином, обладнано гарматами і порохом…». Однак наприкінці ХХ ст. знаний український архітектор-реставратор О. Пламеницька після детального обстеження руїн замку висловила припущення, що тут могла бути давніша оборонна споруда в другій половині XIV ст. Уже на її фундаменті міг бути споруджений сучасний замок. 

Та повернемося до історії. У 1667 році уже татари теж не змогли його захопити. Уже лише турки (цікаво чи брали у цьому участь козаки Дорошенка) зайняли його у 1672. Та невтомний король Ян Собеський незабаром його відбив і разом з Чернелицею зробив своїм опорним пунктом у війні з турками в 1685-1691 роках. 

 

На перший погляд, розташування замку не дуже вдалим – не на пагорбах дністровського каньону, а трохи нижче – на просторому плато, що нависає над рікою. З навколишніх схилів подвір’я фортеці як на долоні. Проте, як видно,  історія цієї фортифікації дещо суперечить цьому. Для адекватного оборонного вогню в баштах й мурах фортеці були влаштовані чисельні бійниці, що дозволяли вести вогонь одному оборонцю в різних напрямах, не змінюючи своєї позиції. Проте, напевно, найважливішим при виборі місцерозташування фортеці було наявність джерела на плато. Отож постійна забезпеченість питною водою та стратегічно важлива ділянка Дністра, де в ті часи була переправа могли бути вирішальним факторами під час вибору місця для спорудження замку.

Легенда повідомляє про один цікавий епізод війни. Беньовський зі шляхтою та селянами мужньо відбивав напади татар, аж поки в замку не закінчився провіант. Захисники були змушені розпочати переговори з татарами. І тоді хлопець, ім’я якого залишилося невідомим, спустився вночі по мотузці зі стрімкої скелі над річкою, двічі переплив Дністер і дістався Чернелиці, де отаборилися поляки. Він розповів їм про труднощі захисників і переконав, що Раковецький замок можна легко відбити. Поляки вночі блискавично оточили ворожий табір. Беньовський із захисниками також зробив вилазку з боку замку. Татар наголову розгромили.

 

 

 

 

У 1769 році фортеця була спалена москалями, які відбили її у барських конфедератів. Фактично це крапка в історії замку, бо більше його не реконструювали. Він ще встиг побути поташнею, знову згоріти «від роботи» (поташ отримували, виварюючи з дерев’яного попелу. Разом зі збіжжям він важливим предметом експорту, що застосовувався у виробництві селітри, скла, мила, сукна, фарб) і, нарешті, стати базою каміння для ґаздовитих раківчан.

 

 

 

 Текст і фото Щербія Сергія

 

Облога Раківця

історична оповідка Андріяна Угорчака зі збірки «Чорнолицька легенда»

Вже другий тиждень Раковецький замок тримали в облозі татари. Чутка про напад степовиків на день випередила нападників і дозволила частині населення сховатися в лісах, тільки їм відомих криївках, а частині, зокрема, околичній шляхті та жителям Раків ця схоронитися із своїм скарбом за міцними мурами новозбудованого замку галицького підчашого Домініка Беньовського.

    Татари появилися біля полудня. Спочатку це були невеликі загони, які з голосним галалаканням мчали щосили на своїх низькорослих конях до в`їної брами і, не доїжджаючи до неї кількадесят кроків, раптово зупинилися, пускали хмару стріл, повертали коней і щодуху мчали назад. За цілий день убитий був тільки один раковецький селянин і настрою оборонців ці наїзди не зіпсували. Та коли кількість поранених перевалила через десяток, Беньовський наказав вистрілити по татарах картеччю. Коли досить значний загін татар, підоочуючи себе криками, знову помчав до замку, назустріч йому із стіни гавкнула кулеврина. Хоч більшу частину картечі проносило мимо, все ж таки двоє їздців упало. Татари різко зупинили коней, повернули їх і помчали геть. Раків чани раділи такій легкій перемозі.

 — Тепер вони десятою дорогою обходитимуть замок.

    Та надвечір на городенківському шляху появилася велика хмара татар. Вона все росла й росла, клубочилась вдалині, оточувала звідусюди замок. Ще було добре видно, коли до воріт замку.

    Прискакали два вершники.Один з них натягнув лук і післав назад муром стрілу. Вершники повернули коней і помчали назад. До стріли було причеплене послання татарського мурзи Беньовському. У ньому пропонувалося до ночі відкрити браму і всім вийти з замку. Хто вийде – буде помилуваний і відпущений на всі чотири сторони. Хто не послухається – буде знищений.

    З обуренням сприйнято цю пропозицію.

 — Смерть бусурманам! Будемо битися до останньої краплі крові!

 — До зброї, всі до зброї! – гукали в екстазі оборонці замку. – Смерть невірам!

    На знак того, що пропозиція відхилена, в бік татар двічі вистрілили з гармати.

    Ще до ночі татари рушили на приступ. Прекрасні воїни у відкритому полі, де вони могли повністю використати своє вміння наїзників та стрільців з лука, тут вони були в явному програші. Мурза, очевидно, надіявся на несподіваність нападу, страх оборонців та переважаючу кількість своїх воїнів. Непідготовані, зморені довгим переходом, без достатньої кількості штурмових знарядь, нападники були легко відбиті із значними для себе втратами.

    Оборонці вдруге за цей день торжествували.

 — Тепер татари певне підуть геть, — говорили вони. – Навіщо їм ламати зуби на замку, якщо можуть легко награбувати безліч добра і взяти великий полон у наддністрянських селах.

    Та коли настала ніч і навкруг замку наскільки оком сягнеш запалахкотіли сотні вогнищ, серця оборонців стиснулися в передчутті страшної біди. Під замком стояв не бамбул якогось другорядного степового мурзи, а ціла татарська орда в декілька тисяч воїнів. Видно, татарський бей, впевнений у своїй могутності і спокушений чутками про великі скарби, які знаходяться у замку, вирішив таки здобути його.

    Всю ніч у ворожому таборі чути було шум і ґвалт. А ранком, після намазу, татарва посунула до замку. З собою вони несли довгі драбини, виготовленими за ніч полоненими, довгими тичками та цілими стовбурами молодих дерев, які двигали десятки полонених. Татари бігли, страшенно галасуючи, підбадьорюючи криками себе і стараючись нагнати страх на оборонців. Коли вони наблизились на віддаль трьохсот років, із стін замку ревнули кулеврини, задзявкотіли фальконети. Недаремно витрачав гроші галицький підчаший для озброєння замку, недаремно платив скажені гроші німецькому канонірові. Навчені ним гармаші із слуг Беньовського прекрасно справлялися із своїми обов`язками. Від реву гармат здригнулися стіни, і смертоносні заряди, виючи зловісно, різонули по ворожих рядах, кладучи серед них криваві покоси.

    Та поки вдруге зарядили гармати, перші ряди нападників уже були поза межами їх обстрілу і тоді сипнули смертельним градом мушкети і пищалі, глухо гупнули моздірі, тонко засвистіли стріли, а на тих, що встигли добігти до стін і намагалися по них видертися, штовхаючи поперед себе бранців, посипалися каменюки, полився окріп.

    Наче морська хвиля, що з ревом, надимаючись, мчить до скелястого берега і раптом, наштовхуючись на його кам`яні груди, розбивається на безліч дрібних краплин, так татарська орда вдарилась об замкові мури і відлинула, залишивши після себе десятки вбитих та поранених. Оборонці поскидали все, що було приставлено до замкових стін разом з напасниками. Навздогін відступаючому ворогові знову ревнули гармати, посилаючи до аллаха ще кілька десятків правовірних.

    Ще два рази того дня мурза гнав своїх вояків на приступ, і обидва рази змушений був відступити із значними втратами. Замок, мов насміхаючись над ним, стояв цілий і неприступний… Зате підступи до нього на кілька сотень метрів були вкриті трупами нападників та уламками штурмових знарядь.

    Врешті мурза зрозумів, що штурмом замку йому не взяти і вирішив заморити оборонців голодом. Він знав, що в найближчий час допомоги обложеним ждати нізвідки.

    Татари розташувалися табором навкруг замку на безпечній віддалі від гармат, розсилаючи в усі сторони невеликі загони для грабунків та ясиру. І тут виявилося вразливе місце раковецького замку. Зараз в ньому зібралося людей в декілька разів більше,ніж необхідно було для оборони, а запас провіанту на таку кількість не був розрахований. Вже через кілька днів з`явилися перші ознаки голоду. Та замок тримався.

    Ішов другий тиждень облоги. Вже зарізали останнього коня – улюбленого верхівця Беньовського – Чорта. Собак, котів і навіть мишей давно виловили слуги та жителі сіл, які сховалися в замку від татар. Шляхта почала ремствувати.

    У кабінеті Беньоввського зібралися на нараду найвпливовіші шляхтичі та комендант замку пан Ягоха. Думки розділились. Сьогодні в замок невідомим приятелем стрілою була послана звістка про те, що під Чорнолицею збирається посполите рушення для відсічі татарам. Сам Беньовський, комендант і ще двоє шляхтичів були за те, щоб триматися з останніх сил, за день-два допомога повинна надійти, а стільки вони ще зможуть протриматись.

    Головним противником їх був пан Вонсович – власник Заблудова, який мав великий респект серед місцевої шляхти. Його підтримувала більшість присутніх.

 — Поки прийде підмога ми всі тут передохнемо з голоду. А з татарського полону можна викупитись.

 — Ви відкупитесь. А ті, що за вікном?… Ви про них подумали?

 — То бидло. Чому я овинен через них здихати тут і жерти це смердюче кінське м`ясо?

 — Вони й цього не мають, однак я не чув щось розмов про здачу татарам, – зайважив пан Ягоха.

 — Ще б чого. Бракувало б тільки, щоб бидло диктувало нам що робити. І прошу пана не рівняти життя шляхтича до життя хлопа.

    Радники так голосно кричали, що крізь відкрите вікно кабінету їх далеко було чути, та, крім молодого, може п`ятнадцятилітнього хлопця, сварка шляхтичів нікого не зацікавила.

    Андрій Сосновський, син ходачковського шляхтича з Чортівця, сидів на камені, під самими вікнами двох`ярусного панського палацу. Сьогодні, крім води, він ще нічого не мав у роті.

    Два роки тому татари напали на Чортовець і вирізали майже все населення. Загинули тоді батько й мати, сестру Уляну повели з полоном. Він врятувався тільки тому, що з кількома ровесниками збирав у лісі ягоди. Хата їхня згоріла і його взяла до себе тітка Олена – мамина рідна сестра, яка була замужем за раковецького війта Пйонтковського. Разом з Пйонтковськими він і потрапив у замок.

    Хлопець, мимоволі, чув усю розмову і зрозумів, що багата шляхта хоче зрадити людей, здати замок ворогу. Він знав, що пощади не буде нікому – молодших візьмуть в ясир, старших порубають. Тільки багаті зможуть відкупитись. А що ж станеться з вуйком Стасем і тіткою Оленою, з їх дітьми, Ядзею і Франком? Звідки їм взяти гроші на викуп? Адже у вуйка не було відкладених грошей. Щоправда, бідними вони не були, але все їх багатство знаходилось в рогатій худобі, конях. Що ж тепер з того лишилось? Худобу забрали татари, і давно, певно, порізали і з`їли, хата згоріла. Тепер війт нічим не відрізняється від посліднього жебрака. Що ж з ними буде, коли здадуть замок татарам? І що буде з цими всіма, що довірили Беньовському свої життя, своїх дітей? Довірились міцним мурам магнатського замку. Здати його – це зрадити всіх цих людей. Ні, здавати замок вони не мають права. Адже сам пан підчаший говорив, що скоро надійде допомога: під Чорнолицею збирається військо. Це звідси півтора милі. Управитель замку, пан Броньовський – кум вуйка Стася. Андрій з Пйонтковськими не раз там бували. За всяку ціну треба туди добратися і привести допомогу, не допустити шляхту до зради. І це повинен зробити він. Треба пробратися до Чорнолиці і привести допомогу. Треба тільки вмовити пана Беньовського, щоб переконав шляхтичів не здавати ще замок.

    Андрій направився до входу в панський будинок. Але шлях йому перепинив вартовий.

 — Мені негайно треба бачитися з його милістю паном підчашим, Беньовським.

 — Так, таки й негайно? А ти знаєш, що я того тут і поставлений, щоб не пускати в панські покої таких, як ти, заволок. Іди геть! Як маєш якусь важливу справу, завтра приходь. Сьогодні у пана важлива нарада. Чуєш, як сваряться?

 — Пане жовнір, моя справа не терпить зволікання, вона має якраз безпосереднє відношення до наради, яка там відбувається, і мусит бути вирішена негайно. Пан мусить зараз же мене пропустити. Я не якийсь там храпак, я шляхетного роду.

 — Ану тікай відси, гицлю, бо як потягну по твоїй шляхетній спині, то забудеш якого ти роду.

 — Як пан сміє обзивати мене гицлем? Мій дід отримав нобілітацію з рук самого Стефана Баторія. Я наказую пропустити мене. Пан не має права затримувати мене. Я – шляхтич.

 — Ось я покажу зараз твоє шляхетство, — розсердився, не на жарт, жовнір, повертаючи алебарду другим кінцем і намірюючись, по-своєму, провчити зарозумільця, та в цей час із вікна на другому поверсі висунулась чиясь голова і сердитий голос спитав:  — Гей, Вацик, що за шум?

 — Шляхетноуродзони, Анджей Сосновський з Чортовця.

 — Що ж ти, пане Сосновський, хочеш?

 — Я хочу говорити з паном галицьким підчашим Беньовським про важливу справу.

    Голова зникла і за вікном почулися голоси. Через хвилину голова знову висунулась.

 — Вацик, проведи його на верх.

    Сердитий вартовий змушений був виконати наказ. Він повів хлопця вгору на другий поверх, де розміщувався кабінет власника замку.

    У просторій кімнаті, обшитій різьбленим дубои, за столом, заставленими фляшками з венгжином та мальвазією, сиділо з десяток чоловік. По розчервонілих обличчях і каламутних очах видно було, що не одна вже фляшка була опорожнена. Десять пар очей втупилися в Андрія. Майже всіх хлопець знав. Шляхтичі навколишніх маєтків, вони були частими гостями в замку, не раз його вуйко-війт організовував людей для облави на звіра цим шляхтичам. На чільному місці сидів сам галицький підчаший Домінік Беньовський, худий сивуватий чоловік років за сорок, з орлиним носом на кістлявому обличчі і банькуватими очима, що пронизливо дивились на прибулого.

 — Хто такий? – хрипло запитав.

 — Шляхетноуродзоний Анджей Сосновський.

 — Андрій? Схизмат?

 — Уніат.

 — Що ти хотів?

 — Ясновельможний пане, не здавайте замку.

 — Цоо-о-о! – прохрипів Беньовський, налившись кров`ю, мов келих з червоним вином, який стояв перед ним.

 — Хто тобі, гунцвоте, сказав, що хтось збирається здавати замок? Ану говори – зараз же!

 — Ніхто мені не казав, я сам чув. Вікно, он, відчинене, а ви так голосно розмовляли…

 — Брешеш, псявіро! – гукнув пан Зомбек, власник Семенівни, сусіднього з раківцем села. – Не міг ти чути, ми тихо розмовляли.

    Беньовський сердито глянув на шляхтича.

 — Пити треба менше і не зчиняти такого ґвалту. Певно й татари чули, що ми радили. Хлопець каже правду: кожен, хто хотів, міг підслухати, про що ми говорили, – і, звертаючись до Андрія, продовжував: — Якщо ти чув нашу розмову, то певно зрозумів, що ми не прийшли ще до остаточного рішення. Слухали ми, що нам казали розумні сиві голови, послухаймо, що скаже цей молодик.

    Дехто з шляхтичів, почувши такі слова, зневажливо пирхнув, однак Беньовський, не звертаючи на них уваги, продовжував:

 — Коли прийде допомога – невідомо, татари оточили замок з усіх сторін і ловлять всіх своїх посланців. Жоден з них не зміг перебратися за межі татарського табору. У нас зовсім не залишилося провіанту, в замку голод. А тут багато стариків, жінок, дітей. Ще трохи й татари візьмуть нас голими руками, бо не буде кому вийти на мури. Ось тому й дехто пропонує здати замок зараз, не чекаючи, поки половина оборонців помре з голоду. Здати і цим врятувати людям життя. Бо житя, хоч і в неволі, залишається житям. Що ж ти можеш запропонувати, щоб і замок не здавати, і людей врятувати від голодної смерті?

 — Я цієї ночі виберусь з замку й приведу допомогу.

    Почувши такі самовпевнені слова про можливість врятування замку, шляхтичі зло зареготали. Усміхнувся і Беньовський.

 — Як же ти збираєшся пробратися крізь татарський табір, чого не змогли зробити досвідчені воїни?

 — А мені Дністер допоможе, він винесе мене сам з татарського оточення. На березі завжди можна знайти гілляки і сухе дерево. Сховавшись за ними, я попливу за течією річки, аж поки вона не винесе туди, де татари не зможуть вже мене спіймати. Ми не раз так плавали із сільськими хлопцями. Дорогу до Чорнолиць я знаю дуже добре, управитель замку князя Чорторийського – добре знайомий мого вуйка. Я впевнений, що дійду. Тільки не здавайте замок. Повірте мені – я проберусь повз татар і приведу допомогу.

 — Що скажете на це, панове-браття? – звернувся до присутніх Беньовський. – Я думаю, Бог нам посилає ще один шанс і ми не маємо права ним знехтувати.

 — Що там слухати глупства якогось шмаркача, – пирхнув пан Зомбек. – Хлопець нахваляється, або навіть, може, хоче перейти до голомозих, а панство сидить тут, розвісивши вуха, та й слухає його теревені. Моя думка є негайно почати партракції про варунки здачі замку. Ми тільки продовжимо муки людей, які довірили нам свої життя, якщо будемо далі сидіти вперто у цій мишоловці.

 — Ми віддамо людей на ще гірші муки, якщо здамо замок, – сказав Беньовський. – Думаю, пане Зомбек, що одну добу пан ще зможе витримати і не вмре від голоду.

 — Пану Корнелію вланих запасів на рік би вистачило, – вколов один із шляхтичів, натякаючи на барилувате черево Зомбека.

 — Пан хоче мене образити? – закукурічився той, хапаючись за карателю.

 — Тихше, панове! Прошу без сварок у моєму домі. Сядьте, пане Корнелю. Успокійтеся, пане Броніславе. Нарада на сьогодні закінчена. Пане коменданте і ти, герою, залишіться, я хочу з вами обговорити деталі виправи.

    Ніч, на щастя, випала хмарна і непривітна. Місяць тільки іноді продирався крізь хмари, щоб за хвилину знову сховатися за їх суцільне брудно-сіре покривало. За вікном-бійницею замкової каплички блимав вогник. Декілька свічок у срібних підсвічниках горіло на вівтарі перед великим образом Діві Марії пензля майстра-італійця. Вони освітлювали також групу з трьох чоловік, які стояли навколішках. Це був Беньовський, комендант Ягода і Андрій. Довго вони так клячіли, молячись кожен про себе. Нарешті, Беньовський перехрестився, підвівся з колін і звернувся з Андрія:

 — Нехай Матка Боска тримає тебе у своїй опіці, хлопче. Хай проведе тебе цілим і неушкодженим через полчища невірних.

    Андрій і пан Ягода перехрестилися, підвелися з колін і слідом за власником замку вийшли назовні. Там ждали їх двоє слуг із заздалегідь приготовленими міцними шнурами. Всі рушили попід замковою стіною у західному напрямку. Пройшовши з десяток метрів, вони вибралися на верх стіни. Час від часу зривався холодний вітер. На верху це особливо було відчутно. Хоч на дворі був кінець квітня, та по-зимовому було холодно. Пронизливий вітер пробирався Андрієві під одяг і хлопця почали пробирати дрижаки, особливо при згадці про темну, холодну воду, в яку незабаром прийдеться йому лізти.

    Беньовський перехрестив хлопця.

 — Ну, з Богом! Щасливої і безпечної тобі дороги!

    Андрія обв`язали мотузкою, двоє слуг вхопили її міцно, і хлопець, перевалившись через край, зник у темряві. Довгі, жилаві руки слуг поволі попускали натягнену, мов струна, мотузку. Здавалося кінця-краю цьому не буде. Ось і мотузки залишилось уже небагато. Та, нарешті, вона ослабла. Ще трохи, і посіпування знизу повідомило, що мотузка вільна. Її негайно витягнули.

    Довго ще стояли Беньовський із слугами на стіні, прислухаючись до ночі. Але нічого не було чути. Врешті, Беньовський, залишивши слуг вартувати на стіні, вернувся у капличку, де продовжував молитися до самого ранку.

    Андрій, повиснувши над чорною безоднею, відчув справжній страх. Там, у замку, він все-таки був серед людей, а тут сам один з ворожою йому темрявою. Однак хлопець пересилив страх і, допомагаючи собі ногами, почав спускатися по стіні. Нарешті, ноги його торкнулися твердого грунту. Тепер кілька кроків і скелястий берег обривається вниз у річку. Андрій опустився навкарачки і, поступово просуваючись уперед, почав руками нащупувати грунт. Темрява була – хоч в око стрель. Через пару кроків нащупав край урвища. Натягнувши мотузку знову почав спускатися вниз. Нарешті, ноги його стоять на вологому піску біля підніжжя скелі. Андрій відв`язав мотузку і кілька разів смикнув, даючи знак наверх. Мотузка швидко зникла. Хлопець повільно ввійшов у темну воду й безшумно поплив. Річку тут він знав, майже, напам`ять і тому сміливо плив у темряві за течією, тільки ледь-ледь допомагаючи собі руками і ногами. Місяць остаточно сховався за хмари, і розгледіти плавця могли тільки далі від замку, де відблиски вогнищ падали на темінь води Дністра. Але Андрій, про всяк випадок, взяв із собою гілляку, що потрапила йому під руки на березі й, пливучи, штовхав її перед собою – задля маскування. За поворотом ріки обидва береги Дністра запалахкотіли численними вогнищами татарського табору. Чути було крізь шум води пирхання коней та гортанні голоси кочівників.

 — Яке щастя, що така темна ніч, — подумав Андрій, — а то б мені нізащо не проплисти непомітним.

    Хлопець старався триматися лівого берега, хоч там теж було чути татарську мову і блищали численні вогнища, правда, у меншій кількості, ніж на правому і далі від ріки. Вода, спершу холодна, тепер здавалася теплою, пливти було неважко і Андрій не напружувався, тільки злегка допомагав течії нести його. Врешті, останні вогні сховалися за високим скелястим берегом. Однак хлопець і не думав вилазити з води. Він знав, що тут можуть бродити татарські роз`їзди і безпечно йому може бути тільки у річці.

    Вода повільно несла його все далі й далі. Плив він довго… безкінечно довго. Врешті, відчув, що скоро не в силі буде поворухнути; ні рукою, а ні ногою – так задубів.

 — Треба вилазити, бо ще корч зловить ноги, — подумав Андрій. – Десь тут повинен бути Уніж. Він з хлопцями не раз допливав до цього села човнами. Звідси до Чорнолиці півтора-дві години доброго ходу.

    Однак, вогнів села чомусь не було видно. Більше витримати у воді хлопець уже не міг. Він вибрався на берег і прислухався. Навіть собак не було чути. Щоб зігрітися, Андрій побіг вздовж берега. Десь тут повинно бути село, він добре пам`ятав. З хлопцями з Уніжа вони не раз змагалися, хто швидше перепливе Дністер, гралися в козаків і татар. Дорогу із села до чорнолицького замку він теж знав добре. Але куди ж ділося село? Не могло ж воно запастися під землю?

    У повітрі запахло горілим. Ще кілька кроків – і хлопець відчув, що вийшов на згарище. Місяць наче навмисне виглянув на хвильку, аби хлопець переконався, що Уніжа більше не існує. На місці, недавно ще великого, села розляглося потворне згарище, на якому тяглися з розпукою до неба обгорілі комини напіврозвалених печей та обвуглені стовбури дерев. З-під руїн однієї печі вибігла худа собака з підібганим хвостом, відбігла кілька метрів, сіла і, підвівши морду до місяця, завила. Андрієві хотілося завити разом з нею. Він так надіявся, що тут зможе обігрітися, попоїсти, дістати коня, може, хтось із знайомих хлопців поїхав би з ним. Чи встигли хоч сховатися перед татарами, і де зараз?

    Похиливши голову, знесилено почалапав через згарище у напрям Чорнолиці. Раптом у далині почувся тупіт кількох коней. Андрій кинувся вбік, скотився у якийсь вибалок і причаївся на дні. Тупіт наближався. Почулася чужа, незнайома, гортанна мова. Декілька вершників, розмовляючи, проскакали повз вибалок і розчинилися в темряві. Поступово тупіт затих – вдалині. Андрій ще трохи підождав, але всюди було тихо. Хлопець вибрався з балки і побіг. Але який то був біг? То було плентання. В голові його паморочилось від голоду і втоми. Декілька разів падав, декілька разів здавалося, що загубив дорогу. Однак, коли надворі почало сіріти, він був на околиці Чорнолиці.

    Розбуджений вартовий довго сперечався з хлопцем, ніяк не хотів пустити його в замок, ні розбудити управителя. І тільки, коли хлопець пригрозив, що якщо його негайно не впустять, то з нього, вартового, шкуру спустять – слуга попхався будити управителя. Після цього Андрія негайно було проведено в покої пана Броньовського.

    Незважаючи на таку ранню годину, на замковому подвір`ї було повно озброєного люду. Піднятий з ліжка управитель перелякався, побачивши Андрія.

 — Анджею, що це з тобою, як ти виглядаєш? Звідки ти тут взявся?

 — З Раків ця, із замку. Там голод. Довкола татари. Замок хочуть здавати, а там старики, діти – і хлопець упав, зімлівши.

    Управитель гукнув слуг і наказав перенести хлопця у свою спальню. Пані Броньовська почала натирати скроні Андрія горілкою.

    Врешті, хлопець відкрив очі і прошепотів:

 — Їсти! Хоч скибку хліба!

 — Матко Боска! – скрикнула пані Броньовська. – Та він голодний. Ганю, Доцю, ану біжіть скоро на кухню, там повинен лишитися ще вчорашній росол з курки. Бідний хлопчику, і скільки ти вже не їв?

 — Два дні. Але там є такі, що не їли вже по тижневі. Пане Броньовський, вам треба йти на допомогу. Якщо не прийдете, вони завтра здадуть замок татарам.

 — Чекай, синку, не спіши, – поклав йому руку на плече управитель. – З`їж росолу, заспокійся і розкажи все по порядку. Як ти добрався сюди? Чи то вже в пана Беньовського жовнірів нема, що післав дитину для такої важливої справи.? Коли татари підійшли до замку? Скільки їх? Чому збираються здавати замок?

 — Він нічого не буде розказувати, поки не з`їсть росолу. Не бачиш, ледь зіпає. І жодних заперечень!

    Пані Броньовська рішуче відсунула свого чоловіка і, сівши на край ліжка, почала з ложки годувати Андрія щойно принесеною теплою юшкою-росолом. За хвильку чаша спорожніла.

 — Через годину дістанеш варену курку. Зараз тобі не можна їсти більше – дістанеш скрут кишок. Тепер тобі було б добре поспати, он очі замикаються, бачу, самі, але чоловікові нетерпеливиться з тобою поговорити. Іду вже, іду. Тільки дививсь мені, – пригрозила чоловікові, — не муч його довго. Хлопцеві треба відпочити.

 — Ну, розказуй, що там трапилося, — сказав пан Броньовський, зайнявши місце малжонки на краю ліжка.

    Після обіду загін в кілька сотень вершників, очолюваний самим паном Броньовським, виїхав з брами чорнолицького замку і помчав у напрямку Равівця. Серед них було навіть кілька панцирних товаришів гусарської корогви князя Чарторийського. Разом з ними їхав і Андрій.

    Закінчивши намаз, татари почали готуватися до сну. Їх було небагато. Основна частина степових розбійників роз`їхалась по околицях грабувати та добувати ясир. Раптова поява вершників, які з голосними криками ринули на табір, була для татар, мов гріхи з ясного неба. В авангарді нападаючих мчали гусари Чарторийського. В стальних, що віддзеркалювали золото вогнищ, панцирах, нахиливши вперед важкі списи і зловісно шумлячи крилами, вони летіли на ворога, наче ангели помсти. Татари, що першими попалися їм на шляху, в мент були заколені, порубані, затоптані копитами. В середині табору піднялася паніка. Розбуджений зі сну мурза пробував організувати оборону і, зібравши навколо себе кілька десятків воїнів, повільну відступав до замку. І тут зарипіли блоки і підйомний міст почав опускатися.

    Ось він торкнувся краю фортечного рову й із замкової брами, вимахуючи зброєю, висипали оборонці. Ці худі, виснажені люди з такою відчайдушністю і злобою кинулися на ворога, що татари, не витримавши натиску з обох боків, почали розбігатися – хто куди. Декотрі – самі кидалися під шаблі й списи нападників, а деякі – стрибали з крутого дністровського берега, розбиваючись об прибережне каміння та тонучи у водах ріки. Тільки одиницям вдалося переплести річку і понести у степи звістку про страшну поразку під Раківцем.

    Переможці святкували. В їх руки потрапив увесь татарський табір з численним і награбованим майном, сотні голів худоби. Було звільнено понад тисячу полонених.

    Тільки Андрій Сосновський не міг розділити з усіма радощів перемоги. Як не шукали його: і родина, і слуги пана Беньовського, і управитель чорнолицького замку, пан Броньовський – так і не змогли віднайти. Він пропав. Безслідно.