Відразу після заснування Станіславова у місті Потоцьких з’явилися дві конкуруючі громади торгівців і ремісників – євреї та вірмени. Історія будівлі, про яку я хочу розповісти, пов’язана з обома цими громадами. Отже у 1663 році, через рік після заснування міста, вірмени збудували свій перший храм. Він був дерев’яним і простояв майже сто років.
Фото 2012 року (на них храм блакитний)
Фото 2011 року (храм незрозумілого світлого кольору)
У середині 18 століття вірмени відігравали значну роль у житті Станіславова й займали цілий квартал. Вони хотіли мати власний великий мурований храм і його заклали у 1743 році. Закладку наріжного каменю здійснив власник міста, коронний гетьман Юзеф Потоцький, але офіційний дозвіл на будівництво він видав лише у 1748 році, а будівництво стін почалося ще через п’ять років – усьому причиною був брак коштів. Щоб компенсувати дефіцит коштів Потоцький видав універсал, яким примусив єврейську громаду сплачувати щорічно 1000 злотих на будівництво вірменського храму. І вони платили, щоправда, не завжди повну суму, й не завжди вчасно – хоча дивно, що вони взагалі погодились це робити. Невідомо, які важелі застосував Потоцький, але євреї фінансували будівництво собору Непорочного Зачаття Діви Марії вірменської громади. Будівництво тривало до 1763 року – з моменту закладення наріжного каменю пройшло 20 років. Розписи храму здійснив відомий польський художник Ян Солецький.
Храм збудували у стилі європейського бароко, його навіть називали взірцем цього стилю. Сюди перенесли чудотворний образ Божої Матері із старої церкви. Це була справжня святиня для вірменської громади – її скопіювали із Ченстоховської ікони, і вона сто років творила дива і зцілювала вірян.
Після поділу Польщі й встановлення австро-угорської влади вірмени почали масово переїжджати до Угорщини, у Станіславові їх залишилося дуже мало й храм довелося закрити. Із 1811 по 1826 роки він стояв зачинений і потроху занепадав. Потім справи пішли трохи краще, адже опікуватись церквою прийшов новий порох Антоній Борковський. Ця людина була настільки активною, що він навіть зміг у 1829 році здійснити деяку реставрацію будівлі.
У 1868 році у середмісті, де більшість будинків на той час були дерев’яними, сталася страшна пожежа. Вона отримала назву «мармулядова пожежа», адже за легендою її джерело стала кипляча мармуляда в одної із куховарок. Під час цієї пожежі згоріли барокові шоломоподібні верхи вірменського храму і їх замінили на нові – дзвоноподібні. Саме ці верхи нині відрізняють вірменську церкву від сотень інших барокових будівель Західної України.
Інтер’єр храму. Фото з Вікіпедії
Під час Першої світової війни храм зазнав певних руйнувань від німецьких снарядів, які летіли у російський загін розміщений на церковному подвір’ї – було пошкоджено фасад, а дах пробило у багатьох місцях. Потім, до 1930 року проводились відновлювальні роботи.
У 1937 році чудотворний образ Божої Матері було короновано. У 1946 році, після приходу радянської влади, ікону вивезли у Польщу, й вона зберігається зараз у Гданську. Вірменський собор віддали РПЦ, але у 1949-му і їх звідси вигнали – тут розмістилися майстерні художників.
Із 1971 року у приміщенні храму розмістили музей релігії та атеїзму.
Нині вірменський собор можна назвати колишнім, адже нині тут Покровський собор Української Автокефальної Церкви. Не так давно храм закінчили реставрувати. У Франківську його часто називають – «блакитна церква». Кажуть, всередині збереглися унікальні розписи Яна Солецького. І ще хочу додати, що вірменська церква у Івано-Франківську – мабуть найбільша серед вірменських церков України.
Текст та фото Романа Маленкова, Сергія Щербія
