Нестримна радість охоплює мене – професійного географа, коли відкриваю для себе такі куточки. Якихось 230 км на південь від Києва – і справжнє відкриття, майже географічне: тут тобі й еклектика, й модерн і навіть тетраконх. А історія яка!.. Але до весни 2011 року все це було мені невідомим. Про Златопіль я не чув взагалі, а Новомиргород лише бачив на карті. Чомусь мені здавалося що усі недалекі цікаві об’єкти я, якщо не бачив, то хоч знав. Неодноразово бував у Шполі, за 33 км від цього міста, але уявлення не мав про розкішну златопільську гімназію та геніальну будівлю новомиргородської лікарні. Просвітив мене Віктор Іванович Костенко, за що йому і дякую. І нестримно радію, що Україна настільки багата й маловідома. Хоча стан більшості пам’яток наганяє сльози на очі. Така собі виходить радість зі сльозами на очах.
Міська лікарня (1910-1913 рр.). Новомиргород
Гімназія (1885-1891 рр.). Златопіль
Миколаївська церква (1809 р.). Златопіль
Іллінська церква (1766, або 1786 р.). Новомиргород
Найкоротша дорога до Новомиргороду від Києва пролягає через Городище та Шполу. Досить непогана дорога, лише дванадцятикілометровий шматок від межі Кіровоградської області потрібно їхати обережненько й повільно – дорога давно не знала ремонту. Мені ж довелося апробувати шлях із Черкас через Смілу, Ташлик та Пастирське. Таких гострих відчуттів не рекомендую, проїдьте краще через Шполу. 20 кілометрів для скаженої собаки не гак, а якщо без жартів – ви зекономите собі і час і нерви. Якщо ж не боїтеся вибоїн у півколеса, або ж (як я) любите відкривати нові маршрути, тоді кривуляйте через Пастирське.
Як би ви не їхали, але із півночі потрапите спочатку у Златопіль. Зараз це частина Новомиргорода, а до 1959 року Златопіль був окремим містом. Перші письмові згадки про нього датують 50-ми роками 17 століття. Тоді поселення називалося Гуляй-Поле – типова козацька назва. У 18 столітті це вже було містечко й називалося воно Злато-Поле (назву часто пов’язують із проїздом Катерини ІІ – побачила імператриця золоті поля й сказала, що буде поселення Златим Полем, але, як у більшості випадків, ця легенда не заслуговує на довіру).
Радянський Златопіль
Будинок початку ХХ ст.
Колишній клуб Златополя
Колишній єврейський магазин
У 17 – середині 18 століть поряд із Гуляй-Полем у селі Турія була резиденція польського губернатора. Саме тоді в містечку з’явилася розгалужена мережа підземних ходів – катакомб. Златопіль і нині просто перенасичений ними. Точна мета будівництва катакомб не відома. Найімовірніше це була своєрідна підземна фортеця – місце схованки мешканців навколишніх сіл під час численних набігів татар і турок із Дикого Поля. Катакомби розміщувались на глибині 3-4 метри. Кажуть, що деякі ходи лежали на глибині 9 метрів. Це були переважно вузькі тунелі висотою у середній зріст людини, хоча ходять легенди про значно більші ходи.
Нині більшість входів до катакомб засипані, хоча лази все таки є. Є навіть приватні підприємства, які в катакомбах вирощують шампіньйони. А взагалі-то, катакомби нині є лихом для Златополя (читай Новомиргорода), адже просідаючи вони руйнують стіни будівель. Наприклад, зовсім недавно впав шматок муру старовинного магазину. Цікава і досить красива єврейська будівля (вул. Леніна 298) стоїть нині напівзруйнованою.
Наприкінці 18 століття Златопіль став єврейським містечком. У 1800 році тут навіть поселився хасидський цадик Нахман із Брацлава (це його могила в Умані притягує щороку десятки тисяч єврейських паломників). Але у 1802 році від сухот померла дружина цадика. Він поховав її на златопільському єврейському цвинтарі й подався у кращі місця (останньою його зупинкою була Умань – після 1768 року місце єврейської крові).
Миколаївська церква нині (2011 р.) та на початку ХХ ст. (архівне фото звідси)
До 1787 року містечко належало польським князям Любомирським. Ксаверій Любомирський стимулював розвиток Златополя, проводив тут ярмарки, кредитував єврейських торговців. Лаврентій Похилевич (автор «Сказаний о населеных месностях Киевской губернии») зазначає, що Любомирські організовували благодійні дні, в які годували й поїли всю округу, роздавали речі та гроші. Потім містечко перейшло у власність до Григорія Потьомкіна. Але недовго князь володів Златополем, адже помер у 1791 році, а поселення успадкував його племінник – генерал-майор Микола Висоцький. Останній у 1809 році, на місці дерев’яної Успенської церкви збудував кам’яну Миколаївську, яка стала усипальнею для генерала. Ця пам’ятка архітектури збереглася до нашого часу.
Златопільський костьол (початок ХХ ст.). Не зберігся. Фото звідси
Миколаївська церква була зведена у стилі еклектики. Велика трьохчастна споруда колись мала прибудовану дзвіницю, яка зникла в радянський період. Декор церкви є еклектичним, хоча загалом архітектурні форми храму продовжують традиції української культової архітектури. Поряд із церквою розташована велика базарна площа, на якій і нині функціонує ринок.
На початку 19 століття Златопіль населяли переважно поляки і євреї. Для польської частини міського населення Микола Висоцький у 1809 році звів мурований костьол. Ця будівля лишилася лише на фотографіях – радянські часи католицький храм не пережив.
У 19 столітті Златопіль входив до Чигиринського повіту Київської губернії. Із 1837 року власниками містечка та навколишніх земель були внуки Висоцького Адріан та Петро Лопухіни. У власності Лопухіних Златопіль перебував до 1917 року. За ініціативи та на кошти представників цього магнатського роду у містечку було створено повітове дворянське училище. У 1868 році цей навчальний заклад перетворили у чотирикласну прогімназію.
Златопільська гімназія – видатна пам’ятка архітектури. Це один із кращих зразків будівель провінційних навчальних закладів. Будівля, яка збереглася до нашого часу, була зведена у 1885-1891 рр. на кошти уроженця Златополя Лазаря Бродського (того самого київського «цукрового короля», власника чверті виробництва цукру в імперії). Видатний єврейський меценат фінансував будівництво гімназії разом із великим землевласником Митрофаном Цвітковим (це на його честь названо містечко та залізничну станцію Цвіткове). Проектував будівлю архітектор Архипов.
Златопільська гімназія нині і колись. Архівне фото звідси
Цінність будівлі гімназії полягає у її естетичному вирішенні. Основний стиль – еклектика із неоренесансними елементами. Свого часу це був справжній палац – нині будівля пустує і потроху руйнується, хоча все-рівно має розкішний вигляд. Башта, шпилі й фантастичне насичення зовнішнім декором нікого не залишають байдужими, а ось той стан, в якому перебуває будівля викликає у естетів лише ненормативну лексику. Кажуть, що існує якийсь проект реставрації, збираються пожертви, але поки що результатів немає жодних.
В 1920 році гімназія припинила своє існування. В будівлі у 1924 році розмістили лікнеп, а через рік – школу. У 80-ті роки минулого століття було зведено нове приміщення школи (прибудоване до старої будівлі). У 1992 році воно запрацювало, а пам’ятка архітектури (№213) почала занепадати.
У Златополі збереглися зразки житлових та торгових будівель 19 та початку 20 століть. Цікавою є будівля колишнього клубу. Що у ній зараз – мені не вдалося з’ясувати. На вигляд це дореволюційна споруда, перебудована у радянські часи.
За переписом 1897 року у Златополі мешкало 11400 осіб (з них 6373 були євреями). У 1959 році Златопіль перестав існувати, як окреме місто – його приєднали до сусіднього Новомиргорода. Але місцеві мешканці продовжують вважати Златопіль окремим населеним пунктом.
Старий кінотеатр у Новомиргороді
Новомиргород має дуже цікаву історію. В письмових документах він вперше згадується під 1740 роком як зимівник запорозьких козаків під назвою Тресяги. У 40-і роки 18 століття Тресяги стали Новим Миргородом – саме тоді сюди переселились миргородські козаки на чолі із полковником Василем Капністом. А у 1752 році Новомиргород визнали адміністративним центром специфічного територіального утворення – Нової Сербії.
Серби здавна були охоронцями кордонів імперії Габсбургів (Австрійської). Вони мали привілеї й вольності, існували фактично на козацьких правах, але з деякого часу австрійці до охорони кордонів залучили мадярів, а на сербів почали тиснути з метою переходу їх у католицтво. В середині 18 століття очільник сербських загонів Іван Хорват, через російського посла у Відні, звернувся до імператриці Єлизавети із проханням дозволити сербам переселитись в Російську імперію. Єлизавета дала згоду. Для сербів виділили землі в межах Кодацької та Бугогардівської паланок Війська Запорізького (північ Кіровоградської області). Переселення почалося у 1751 році. Вихідці із православних Сербії, Чорногорії, Македонії та Валахії сформували два великих полки, а столицею зробили Новомиргород.
Нова Сербія була автономною військовою республікою і підпорядковувалась безпосередньо Сенату та Військовій колегії. Її першим головою був генерал Іван Хорват, а поселенці формували полки, роти і шанці, які були одночасно і військовими, і територіальними одиницями.
У 1754 році на територію Нової Сербії переселили українських козаків, які сформували Ново-Слобідський полк. А у 1764 році Нова Сербія припинила своє існування – її включили до новоствореної Новоросійської губернії.
Я умисно випустив факт існування ще однієї сербської автономії – Слов’яносербії (існувала в межах сучасних Донецької та Луганської областей й мала столицю Бахмут) – це вже інша історія, й до Новомиргорода відношення вона не має. Мешканців Нової Сербії після приходу до влади Катерини ІІ чекала різна доля. Офіцерам дали дворянський статус та маєтки, решту мешканців приписали до державних селян. Частина сербів пізніше мігрувала на Кубань, де вони поступово злились із українськими козаками.
Наприкінці 18 століття Новомиргород був значним торговим осередком та повітовим центром Катеринославського, а потім Вознесенського намісництва (намісництва – найвищі адміністративно-територіальні одиниці в часи Катерини ІІ). У 1796 році намісництво було ліквідоване, а Новомиргород став заштатним містечком Єлисаветградського повіту Херсонської губернії.
Іллінська церква
Найдавнішою будівлею Новомиргорода є Іллінська церква. Це пам’ятка архітектури національного значення. На церкві табличка, яка вказує роком будівництва 1766, але існують твердження що ця дата помилкова, насправді ж церкву звели на 20 років пізніше.
Іллінська церква є зразком тетраконхового храму. Це греко-візантійський тип культової архітектури, який знайшов певне поширення в Україні в другій половині 18 століття. Тетраконхові храми були строго центричні, однобанні, із чотирма прибудованими екседрами або апсидами (тетра – чотири). Простіше – у плані вони мали форму рівностороннього короткого хреста. Часто це були храми фортифікаційного характеру. Один із перших тетраконхів України був зведений греками у Ніжині (церква Івана Богослова, 1752 р.). Всього відомо 22 тетраконхових храми, із них збереглося 16. На Правобережжі мені відомий лише один – у Новомиргороді.
Практично всі тетраконхові храми зводились на кошти значної козацької старшини (Лемеші, Короп, Китайгород, Полтава та ін.). Фахівці, вже в наш час поділили їх на три типи: простий, квадрофолієвий баштоподібний та Полтавський (перехідний). Не буду вдаватись у деталі (бо і сам їх достеменно не знаю), але скажу що Іллінська церква у Новомиргороді відноситься до Полтавського типу. Це пояснює появу тетраконху на Правобережжі – будували ж його козаки із Полтавщини. Хоча замовником офіційно вважається новомиргородський купець Микола Горджій.
Більшість дослідників сходяться на думці що тетраконховий тип храмів прийшов в Україну із Росії. Цим можна пояснити відсутність таких храмів на Правобережжі. Дійсно в Росії таких храмів значно більше ніж в Україні, хоча ще більше їх у Грузії та Вірменії, тому про те що тип є російським говорити не доводиться. В Україні ще у 17 столітті зводили храми близькі до тетраконхових (Сулимівка – 1628, Седнів – 1690-ті). Тоді їх будували подібними до козацьких дерев’яних церков. Але досить, не хочу більше вас заплутувати… Іллінська церква в Новомиргороді – унікальна пам’ятка, а чому вона вважається такою – то вже проблеми науковців від архітектури. Додам що за стилем – це перехід від бароко до класицизму.
Головною архітектурною перлиною Новомиргорода є комплекс будівель міської лікарні (вул.Леніна 89). Це така-собі пархомівська церква в цивільній будівлі. Вишуканий цегляний модерн, неоруський декор,фундамент із тесаного граніту, але знову… вікна без шибок, великі щілини та березки на карнизах… в голові не вкладається, як таке цегляне диво могли довести до такого стану. І чому так сталося?!
Будівництво комплексу лікарні пов’язане із новомиргородським купцем грецького походження на прізвище Мартакі. За життя він нажив величезні капітали й зберігав їх на закордонних рахунках. Під час однієї із ділових поїздок за кордон він помер (від хвороби амок). Значні кошти успадкувала його дочка Ганна Дмитрян. Зберігались вони у Каїрському банку (в Єгипті). Ганні порадили не перевозити гроші, а перерахувати їх на рахунок Новомиргородського міського банку. Так було і зроблено.
Колишня міська лікарня Новомиргорода
У 1910 році населення Новомиргорода складало 8 тисяч осіб (нині разом із Златополем трохи більше 11 тисяч), але нормальної лікарні у місті не було. Ганна Дмитрян вирішила збудувати лікарню. Вона звернулася в міську управу із проханням виділення землі та архітектора. Землю виділили, а от із архітектором було складніше… Довелося шукати архітектора у Єлисаветграді (нині Кіровоград). Точно не відомо хто порадив Ганні Дмитрян архітектора-художника Якова Паученка, але вибір був вдалим. Художній (саме так) твір Паученка став архітектурним шедевром. Хоч автором первісного проекту вважається відділення Департаменту у справах цивільного будівництва Одеси, воно ж і вибрало неоруський стиль для будівлі, але саме Паученко надав будівлі казковості й довершеності.
Лікарню заклали у 1910 році. Будівництво тривало три роки. Повністю усіма роботами опікувався Паученко. Спочатку звели цоколь із тесаного граніту (припасовка була дуже щільна). На місцевій цегельні Максимчука замовили різноманітну цеглу. Паученко сам керував її відбором для різних робіт: для зовнішніх стін відбирали міцнішу – така цегла дзвеніла, всередину брали трохи слабшу. Паученко виготовив шаблони, за якими робили фігурну цеглу для декору.
Фасад лікарні вказує на величезний хист і талант архітектора Паученка. Цей архітектор-художник є автором багатьох будівель у Кіровограді (цікаво, що Кіров не бував не лише у місті, але й на території області), але лікарня у Новомиргороді є одним із кращих його творів.
В лікарні було влаштовано центральне опалення та електростанцію. Електроенергія вироблялася двигуном внутрішнього згоряння під’єднаним до динамо-машини. Опалення та електроенергія були «ноу-хау» для Новомиргорода. Ще одним «ноу-хау» стала акумуляторна батарея, завдяки якій світло до лікарні подавалося рівномірно.
Колишній будинок головного лікаря
Колишні господарські корпуси лікарні
Обслуговувалася лікарня на кошти залишені Ганною Дмитрян у банку. Відсотків із 300 тисяч рублів було достатньо, щоб оплачувати роботу лікарів та персоналу, а також на ліки та харчі для хворих.
Лікарня складалася із комплексу будівель: лікувального корпусу, будинку головного лікаря, електростанції та ще кількох господарських корпусів. Нині все це стоїть покинутим. Лише колишній будинок головлікаря «заселений» – в ньому розташувалася податкова інспекція.
Лікарня розташована на головній вулиці міста, але щоб дістатись до неї, доведеться трохи покружляти, адже центральна частина Новомиргорода (біля міськради) пішохідна, тому наскрізного проїзду немає. Біля центральної площі завжди багато таксистів – запитайте у них. Як і про дорогу до Іллінської церкви, яка стоїть зовсім не у центрі, а на виїзді із міста. Я їхав до вказівника на Петроострів, тоді звернув праворуч, і по прямій.
Пам’ятки Златополя розташовані більш компактно. Миколаївську церкву із базарною площею ви побачите в центрі. А підійшовши до церкви відразу помітите гімназію (яка, сподіваюся, до того часу ще не розвалиться).
Текст та фото Романа Маленкова
