Кропивницький проти стереотипів
Кропивницький – місто маловідоме туристам – вони сюди майже не їздять, а місцеві мешканці дивуються людям з фотоапаратами – вони не звикли, щоб у їхнє місто приїжджало багато гостей. Це несправедливість, але я вже не дивуюсь подібним несправедливостям, адже Україна всю свою історію була такою собі терра інкогніто, і залишається нею і нині. Тому в ній навіть великі міста (а у Кропивницькому мешкає майже 300 тисяч осіб), з величезною кількістю доглянутих архітектурних пам’яток, серед яких немало справжніх шедеврів, з відносно розвинутою туристичною інфраструктурою, з новими атракціями (типу тюльпанів у дендропарку) залишаються невідомими мешканцям інших міст, туристам і, навіть, краєзнавцям. Ну що ж, наш сайт на те і існує, щоб намагатись виправити подібну несправедливість, зробити невідомі місця відомими…
Стереотипне уявлення про Кропивницький – провінційне індустріальне місто з брудними вулицями у оточенні банальної совдепівської забудови. Але цей стереотип побудований на банальному дефіциті інформації. Кропивницький – місто в якому вечорами на пішохідних вулицях, забудованих ще у позаминулому столітті прекрасними, навіть помпезними, будівлями, деякі з яких нагадують палаци (а можливо ними і є, адже і головна вулиця називається Дворцова), прогулюються молоді красиві люди, грають на гітарах, сидять на лавочках… Ну геть як, наприклад, у Франківську, або, навіть, у Чернівцях. А крім розкішних будівель, палаців та садиб тут є старовинні театри, церкви, костьоли (щоправда він один і не старовинний, але великий і симпатичний) і синагоги (Єлисаведградська хоральна синагога – одна з найгарніших в Україні, і тут знову варто говорити про несправедливість – у наш топ-10 синагог вона навіть не потрапила). А який тут «цегляний» модерн – в таких кількостях в Україні я не бачив його в жодному місті. Автор більшості видатних будівель – архітектор Яків Паученко (це той що земську лікарню у Новомиргороді проектував, а я коли писав, навіть не думав що у нього подібних будівель десятки).
Кропивницький має значні перспективи стати туристичним містом, і він повинен ним стати.
Хоральна синагога та будинок Мейтуса (вулиця Віктора Чміленка). Шедеври двох єлисаведградських архітекторів – Лішневського та Паученка збудовані наприкінці ХІХ століття. Синагога є одним із найяскравіших іудейських храмів України, нині в будівлі синагога та Музей “Євреї Єлисаведграду”. Будинок Мейтуса зводився як домівка рабина, навпроти синагоги, але згодом став власністю лікаря Мейтуса, який влаштував тут приватну лікарню; пізніше у будинку працювала музична школа композитора Густава Нейгауза (нині тут його музей).
Ще один шедевр Якова Паученка – будинок видатного лікаря та вченого-антрополога Самуїла Вайсенберга. Тут же була його приватна лікарня, в якій він лікував “внутренние женские болезни”. Нині тут обласне управління охорони здоров’я
Трохи історії
Раніше тут було Дике Поле – земля войовничих кочівників. Із становленням Російської імперії татари втрачали силу – куди їм із своїми луками та кінськими щелепами на дрючку було протистояти регулярному добре вишколеному війську, яке тут, у цілинному степу, з’явилося волею імператриці Єлизавети, яку на трон звів козацький син Олексій Розум (Розумовський). Військо це було зовсім не українське, і, навіть, не російське – воно було сербським… Два полки (сорок рот) сербів, яким імператриця дозволила поселитись у цьому краї, сформували цілу провінцію – Нову Сербію. У Австрійській імперії вони виконували роль прикордонників, які, аналогічно запорожцям, обороняли південні кордони від Османської імперії. Але австрійська влада не оцінила войовничих сербів і вирішила їх замінити на угорців. Під загрозою втрати більшості привілеїв і перетворення на звичайних селян сербський генерал звернувся до Росії із проханням дозволити переселення. Центром, створеної у 1752 році, провінції став Новомиргород. Проіснувала Нова Сербія не довго – її скасували у 1764 році й включили у склад новоствореної Новоросійської губернії.
Після створення нової військової провінції Єлизаветі захотілося посунути кордони ще далі на південь, тому, у 1754 році, на землях Запорізької Січі, на березі річки Інгул, вона почала будівництво великої земляної фортеці, яку назвала на честь святої Єлисавети. Вали фортеці утворювали шестикінечну зірку із п’ятикутними бастіонами на краях і мали близько шести кілометрів периметру. За вали були винесені шість равелінів. На території фортеці звели одноповерхові муровані будівлі, в яких містився штаб, шпиталь та казарми. Нині майже все це збереглося: у будівлях розміщено лікарню, земляні вели в кількох місцях розчистили, поставили гармати, але переважно вони вкриті густою рослинністю – деревами, чагарниками і бур’янами. Впритул до валів підходять різноманітні господарські будівлі радянського періоду. Фортеця не видовищна, але вона єдина повністю збережена земляна фортеця на території нашої країни й заслуговує на значну повагу.
Фортеця святої Єлисавети – найкраще збережена земляна фортеця України. Впритул вона виглядає не дуже ефектно. Нефотогенічна (на космічному знімку виглядає краще ніж наживо), місцями заросла чагарником, бур’яном в людський зріст, та деревами; місцями схожа на смітник. У приміщеннях казарм, штабу та шпиталю нині міська лікарня. Унікальна пам’ятка фортифікаційної архітектури
Навколо фортеці почали з’являтись нові поселення, які, під впливом влади, сформували Новослобідський козацький полк на землях Запоріжжя. Це територіальне військово-поселенське формування, хоч і складалося з українців, але вступало в постійну конфронтацію із запорожцями (із сербами також). Як пізніше з’ясувалося, головною метою формування цього полку, було зменшення вільності та сили запорожців. У 1764 році Новослобідський козацький полк перейменували у Єлисаветградський пікінерський полк. Єлисаведград став одним із головних військових прикордонних міст імперії.
У 1783 році Кримське ханство було окуповане Росією і Єлисаведград втратив військове значення (через відсутність близького зовнішнього ворога). Із 1784 року місто було центром повіту Катеринославського намісництва.
Будинок Окружного (нині Апеляційного) суду був збудований у 1845 році для статського радника Соколова-Бородкіна. Пізніше його викупили для окружного суду Єлисаведграду. Будівля розташована за адресою Велика Пермська 2
Будівлі колишнього Юнкерського кавалерійського училища, яке колись було одним із найкрупніших військових училищ імперії. В комплекс училища входили: триповерховий палац, штабний та навчальний корпуси, манеж, офіцерське зібрання та стайні. Нині тут військова частина
Будівлю театру звели у 1867 році на кошти Г.В.Трамбицького. У 1882 році тут було створено легендарний Театр Корифеїв – перший професійний український театр
У 1829 році повітовий центр перенесли до Бобринця, а у Єлисаветграді розмістили центр військових поселень, із великим військовим містечком та кавалерійським училищем. Із 1834 року місто повністю підпорядкували військовому відомству. Цікаво, що більшість будівель військового містечка, зведені у першій половині 19 століття, збереглися – в них і нині військова частина.
Із 1849 по 1858 роки головним архітектором міста був Андрій Достоєвський. Саме він розробив планування вулиць за європейським принципом. В центрі міста розмістили ратушу (в цій будівлі, невпізнавано спотвореній радянськими реконструкціями) нині розміщено облдержадміністрацію. Перехрестям усіх вулиць став сквер, в радянський період перетворений на площу Кірова. Нині це площа Героїв Майдану. На вулиці розташованій поруч – Великій Перспективній (колишня Карла Маркса) – головній транспортній артерії міста збереглася прекрасна бруківка 19 століття, яка додає ще більшого колориту кіровоградському центру, додає розуміння, що це і нині справжнє європейське місто. Більшість будинків розміщених у центрі були збудовані в другій половині 19 та на початку 20 століть – в «золотий вік» Єлисаведграду.
Грецьку церкву (нині собор Свято Різдва Богородиці) заснували грецькі переселенці. Будівництво закінчили у 1812 році. Храм зведено у стилі класицизму, але із домішками бароко. Наприкінці ХІХ століття його було суттєво добудовано. Це єдиний храм колишнього Кіровограду, який не закрили більшовики
Спасо-Преображенський собор освятили у 1813 році. Свого часу це був головний храм Єлисаведграду. На його повторному освяченні у 1913 році був присутній імператор Микола ІІ
Покровська церква завершили будувати і освятили у 1849 році. Вона зведена у неоруському (чи то неовізантійському стилі) – це і не дивно, адже архітектором був Костянтин Тон – “винахідник” русько-візантійського стилю, автор собору Христа Спасителя та Великого Кремлівського палацу у Москві, майбутній ректор Імператорської академії художеств
Храм святого Володимира зараз у процесі реконструкції. Будувати його почали у 1795 році для єдиновірців, як Покровську церкву освятили аж у 1826-му. Будували 31 рік, а після освяти відразу закрили – єдиновіри відмовились проводити в ньому богослужіння. Лише у 1847 році вони погодились прийняти храм. Судячи із фото – це була барокова будівля. У радянські часи храм закрили і розмістили в ньому, попередньо змінивши його до невпізнанності, клуб. Лише у 1996 році приміщення передали православній громаді і нині тут діє храм УАПЦ освячений на честь святого Володимира
Військовий статус міста послужив стимулом, як це не парадоксально, для культурного розвитку Єлисаветграду. Справа в тому, що місто, відносно часто, для огляду війська, відвідували імператор та члени його родини. Кожного разу для них розроблялася «культурна» програма, яка включала і театральні постановки – на маневри приїжджали театральні трупи, зокрема із Харкова. Вони виступали в дерев’яних балаганах, а у 40-х роках 19 століття купець Плотников звів перший театр (на вулиці Великій Перспективній). Цікаво, що у 1847 році в цьому приміщенні виступав видатний композитор Ференц Ліст (він прибув у Єлисаветград на можливу аудієнцію із імператором Миколою І). А через двадцять років після цієї події у місті звели справжній театр – ця будівля виконує свої функції і нині – тут розташовано обласний музично-драматичний театр імені М.Л.Кропивницького. Збудував театр на власні кошти генерал-полковник Трамбицький. Саме в цій будівлі виник перший український професійний театр – у 1882 році його створили Марко Кропивницький та родина Тобілевичів (Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський і Садовська) – легендарна трупа корифеїв. Театр і нині має другу назву – театр корифеїв. Досить розгорнуту інформацію про цей славетний заклад дає Вікіпедія.
Колишній пасаж купця Шполянського (Велика Перспективна, 60) був зведений наприкінці ХІХ століття за проектом Олександра Лишневського. Нині тут розміщено обласний художній музей – за словами фахівців один із кращих в Україні
Ще один витвір Лишневського – ремісниче грамотне училище (Жовтневої революції, 14). Відкрили заклад за ініціативи викладача кавалерійського училища М.Ф.Федоровського. Свого часу тут навчались 180 учнів
І знову архітектор Лишневський – колиня жіноча гімназія, нині корпус педагогічного університету. Ця будівля може служити еталоном “цегляного” модерну
Наприкінці 18 століття в Єлисаведграді почалося втілення програми по залученню купців – торгівлю хотіли зробити основою розвитку міста. В Єлисаведграді було дозволено селитись будь кому, хто зобов’язувався займатись торгівлею – розкольників, євреїв та інших «небажаних» на теренах імперії «персонажів», причому часто, для заснування справи видавались 150 рублів «підйомних»… Поступово Єлисаветград перетворився на торговий поліс, значення якого посилилось після відміни військового статусу, у статусі центру повіту.
Повіт рівня губернії
В Україні не знайти подібного колишнього повітового міста – губернські не часто є настільки помпезними за архітектурою та розпланованим за містобудівними принципами. Зробити Єлисаветград справжнім «європейським» містом дозволив розвиток не лише торгівлі, а й підприємств, причому бурхливий розвиток, із залученням іноземного капіталу. Дві третини підприємств міста займались переробкою сільськогосподарської продукції, більше десяти заводів виготовляли сільськогосподарські машини (належали вони іноземцям: Краузе, Бургардту, Кессеру). Найбільший «сільмаш» міста (а згодом один з найбільших у імперії та СРСР) відкрили у 1874 році англійці – брати Ельворті. Цей завод в радянський період отримав назву «Червона зірка».
Наприкінці 19 століття Єлисаветград був одним із найбільших міст України – 61 тисяча мешканців – це зовсім немало. У 1897 році тут вже був телеграф, поштова контора і, навіть, водогін на понад три сотні колонок (вода була платною).
У другій половині 19 століття в Єлисаведграді почався справжній будівельний бум. Ось як про це пише сайт «Мій Кіровоград»:
«Приходить час стильового розмаїття, пошуку нових засобiв досягнення виразностi архiтектурних форм, гострої творчої конкуренцiї авторiв. Романтичний напрям у мiстобудуваннi, для якого характерне “цитування” архiтектурних пам`яток минулих епох, об`єднав стилi з приставкою “нео”: неоготику, необароко, неоруський стиль. На вулицях Єлисаветграда з`являються справжнi невеличкi палаци – мавританськi, бароковi. Стали популярними будинки, на фасадах яких поєдналися готичнi та класицистськi мотиви, рококо та ренесанс. Особливо виразне маленьке “палаццо” Ельвортi, яким прикрашено iндустрiальну зону мiста. Прикладом напруженого пошуку стала творчiсть двох визначних єлисаветградських архiтекторiв – Якова Васильовича Паученка ( 1866-1914 ), вихованця Московського училища живпису, архiтектури та скульптури, та випускника Петербурзької академiї красних мистецтв Олександра Львовича Лiшневського ( 1868-1942 ).»
Відповідно до Реєстру це був колись житловий будинок. Нині це управління МВС (Чміленка, 41)
Ще трохи вулиці, названої на честь героя Небесної Сотні, фермера з Кіровоградщини, Віктора Чміленка. Раніше була Дзержинського
Як на мене, то Паученко і Лішневський – архітектори рівня Городецького за талантом, за красою будівель, хоча, звичайно не за відомістю. Навіть не здогадувався, що в Україні збереглися будівлі архітекторів такого рівня майстерності, не відомі широкому загалу (як і весь Кропивницький).
Із десяти православних храмів міста, які були тут на початку 20 століття, збереглися лише чотири, причому один з них – у дуже неприглядному, понівеченому радянськими варварами стані. Найвідомішою та найбільш помітною є Грецька церква (нині кафедральний собор Різдва Богородиці). Збудували її у 1812 році на кошти грецької громади (греки – відомі торгівці, тому не дивно, що вони жили й працювали й у Єлисаведграді). А через рік збудували Преображенську церкву (нині теж кафедральний собор) – доволі оригінальну будівлю, яка вирізняється поміж інших класицистичних храмів приземкуватістю бань. Є ще Покровська церква, яку звели у 1849 році за проектом відомого Костянтина Тона – розробника нової концепції «русько-візантійського» стилю, автора Великого палацу у Кремлі та собору Христа Спасителя (обидві споруди у Москві), ректора Імператорської академії художеств. Зрозуміло в якому стилі збудована Покровська церква? А от храм святого Володимира зараз у процесі реконструкції (важко назвати це реставрацією, адже його майже зруйнували комуняки). Будувати його почали у 1795 році для єдиновірців, освятили аж у 1826-му. Будували 31 рік, а після освяти відразу закрили – єдиновіри відмовились проводити в ньому богослужіння. Лише у 1847 році віряни погодились прийняти храм, але за умови вільного вибору священика. Шлях храму від закладення до початку богослужінь становив півстоліття.
Вулиці Дворцовій доведеться присвятити окрему статтю – вона просто вражає – такий собі захований світ імперської розкоші (в старовинній архітектурі). Вона без сумніву є однією з кращих пішохідних вулиць серед обласних центрів України
Судячи із фото – це була барокова будівля. У радянські часи храм закрили і розмістили в ньому, попередньо змінивши його до невпізнанності, клуб. Лише у 1996 році приміщення передали православній громаді і нині тут діє храм УАПЦ освячений на честь святого Володимира.
Справжньою окрасою Кропивницького є будівля Хоральної синагоги, зведена у немавританському стилі за проектом Лішневського у 90-ті роки 19 століття. Той же архітектор звів казковий будинок жіночої гімназії (нині педуніверситет) – із великих будівель «цегляного» модерну одна із найефектніших в Україні.
Трошки світлин із площі Героїв Майдану – головної площі міста, яка раніше носила ім’я вгадайте кого
Про архітектурні багатства Кропивницького можна розповідати довго, але це ми будемо робити в окремих тематичних статтях, а зараз згадаємо про ще один популярний об’єкт міста – дендропарк із великою алеєю тюльпанів. Кажуть, що тут висаджено найбільшу кількість тюльпанів серед усіх українських парків. Їх масове цвітіння починається наприкінці квітня, і саме в цей час Кіровоград стає хоч трохи схожим на туристичне місто, хоча переважна більшість відвідувачів парку – місцеві мешканці, але і вони підсилюють незабутню ауру не провінційності Кіровограда. Поїдьте самі й ви переконаєтесь у тому, що не лише на заході України є захопливі туристичні атракції, а як не вдасться – дивіться наші фото. Хоча, звичайно, ми й самі бачили в Кропивницькому далеко не все.
Текст та фото Романа Маленкова
Тюльпани у дендропарку
