Під час цієї поїздки я не мав на меті оглядати пам’ятки та красоти найпівденнішого куточка України (Фороса), мене цікавили дві пам’ятки старого шосе Ялта-Севастополь – Воскресенська церква та Байдарські ворота. Шосе це мешканці південного берегу називають Старим Севастопольським, а офіційне його маркування – Т-27-09. Воно йде майже паралельно Південнобережному шосе (Н-19) і лише на невеликій ділянці стрімко, серпантином, знімається вгору. От саме ця ділянка мене і цікавила.
Церква Воскресіння Христового (1888-1892 рр.)
Байдарські ворота (1848 р.)
Загрузивши на борт двох своїх дівчат, я попрямував від опорної точки у Кореїзі в напрямку Севастополя. Нова дорога дуже непогана. На ній немає ні крутих серпантинів, ні стрімких підйомів-спусків. Цього не скажеш про Старе Севастопольське шосе, на яке я піднявся в районі Фороса. Хоча за якістю й воно непогане, але досить вузеньке, скелясте і звивисте. Будували його ще в ті часи, коли ніхто навіть уявити не міг транспорт відмінний від гужового – у 1837-1848 роках. Ініціатором будівництва був губернатор Новоросійського краю Михайло Семенович Воронцов. На честь закінчення будівництва на Байдарському перевалі, за проектом відомого ялтинського архітектора Карла Івановича Ешлімана, збудували кам’яну арку. Арка мала вигляд масивного античного портика з двома великими прибудованими тумбами. Ця споруда отримала назву Байдарські ворота, а через неї і перевал почали так називати.
Поряд із Байдарськими воротами розташовано невеликий, але відносно цікавий сувенірний ринок. На воротах є оглядовий майданчик, до якого ведуть сходи. Звідси відкриваються чудові краєвиди з Фороською церквою та Байдарською долиною.
Байдарська долина
Байдарська долина – унікальне для Криму утворення. Це плоска міжгірна котловина, яка має довжину 16 км, а ширину – 8. На такій обмеженій ділянці розташовано аж 14 населених пунктів – і не дивно, адже тут прекрасний клімат, вдосталь води та родючий грунт. Назву долина отримала від села Байдари, яке після жорстокої депортації кримських татар перейменували в Орлине.
Але, якщо чесно, головним об’єктом моєї поїздки був не Байдарський перевал, а церква Воскресіння Христового, або, як її називають, Фороська церква. Збудували її у 1888-1892 роках на кошти московського купця Алєксандра Кузнєцова. Зараз кажуть, що храм був зведений на честь чудесного спасіння царської сім’ї під час аварії потягу біля станції Борки (неподалік від Харкова). Під час цієї аварії вагон з імператором Алєксандром ІІІ та його родиною перекинувся, але всі члени родини залишились живі. Це «чудесне спасіння» надихнуло чайного магната Кузнєцова на будівництво храму. Чи то Кузнєцов дійсно так «боготворив» імператора, чи то був страшним підлабузником – невідомо. Але офіційна версія будівництва храму в горах, далеченько від населених пунктів, була саме така.
Проект храму Воскресіння Христового розробив талановитий петербурзький архітектор Федор Чагін. Ікони були написані художниками Корзухіним, Сверчковим та Моковським. Внутрішні стіни прикрасили візантійським орнаментом, а підлогу виклали мозаїкою, виготовленою в майстерні Антоніо Сальвіатті. Але у 1924 році храм закрили. Тут влаштували склад (кому він потрібен в горах). Унікальні ікони було вивезено, а розписи храму знищила пожежа, яка виявилась наслідком розведеного, прямо на мозаїчній підлозі вогнища. Пізніше в храмі влаштували придорожній ресторан.
Замовник храму, Алєксандр Кузнєцов, був спадкоємцем (внуком) казково багатого купця Алєксєя Губкіна. Це був один з головних постачальників чаю в Російській імперії. Свого часу він піднявся на бартерних операціях з Китаєм – обмінював сукно та бавовняні тканини на чай. Згодом його «чайна імперія» стала найпотужнішою в Росії. Кузнєцов теж займався імпортом і розфасовкою чаю. Із 1892 року церква Воскресіння Христового стала головним лейблом його продукції (на банках малювали саме її), тому можна припустити, що присвята церкви спасінню царської сім’ї – рекламний хід.
Фороські землі Кузнєцов придбав у 1887 році. Його мучили різноманітні хвороби, тому лікарі прописали кримський клімат. Але і це не допомогло головному «чаєпромишленніку» Росії. Помер він у 1895 році (у сорокарічному віці), через три роки після завершення будівництва церкви Воскресіння.
Нині церква Воскресіння Христового перебуває у прекрасному стані. Із 1990 року належить Російській православній церкві. Загалом вона справила на мене те враження, якого я і чекав. Нібито нічого особливого, невеличка, схожа на багато псевдовізантійських церков кінця 19 – початку 20 століть. Але вражає її розташування й гармонічна вписаність у ландшафт. На високій червоній скелі між морем і горами вона ніби парить у повітрі. Це церква-картинка, яких у нас не так вже й багато. Це споруда, фотографія якої (виконана навіть мобільним телефоном), може заставити сказати: «Ух ти!». Це дійсно красиво. Хоча сама церква, без ландшафту, могла б виконувати функцію театральної декорації – дуже красива, але за душу не бере. Хоча насправді бере. Ну не знаю.
Текст та фото Романа Маленкова
