8 грудня 1769 року через місяць після смерті імператриці Катерини II, помер Петро Олександрович Рум’янцев-Задунайський, видатний воєначальник і державний діяч, фаворит царського двору, який “усе свідоме життя присвятив служінню державі”. Імператор Павло наклав на всю Російську Імперію триденний траур “На згадку великих заслуг фельдмаршала Рум’янцева перед Вітчизною“. За заповітом Рум’янцева, тіло його перевезли до Києва і поховали в Лаврі, біля крилоса соборної Успенської церкви. Біля входу в храм, в особливо влаштованому приміщенні йому спорудили грандіозний пам’ятник.
Багато хто з вельможних людей хотів, щоб після смерті їх поховали на Лаврському цвинтарі.
Подібний заповіт залишив, зокрема, генерал-фельдмаршал Борис Петрович Шереметьєв. Проте після смерті Шереметьєва, який помер у Москві, за велінням Петра I тіло покійного доставили не в Київ, а в Олександро-Невськую Лавру Санкт-Петербурга. На Різдвяному цвинтарі Лаври, у Великій Успенській церкві, на території обителі було поховано багато видатних діячів Росії та України, у тому числі дочка Б.П.Шереметьєва – Наталя (в чернецтві – Нектарія) Долгорукая. Не було людини в Росії, яка б не чула про важку долю цієї жінки. Опальна княжна прийняла схиму у Флоровському монастирі (в 1757 р., у віці 43-х років). Освічена, діяльна жінка, вона брала участь у відновленні Десятинної церкви та інших київських храмів. Черницю Нектарію, яка померла 3 липня 1771 р., з належними княгині й подвижниці почестями було поховано в Лаврі.
Митрополича церква Благовіщення Пресвятої Богородиці У 1911 р. земля обителі прийняла останки Петра Аркадійовича Столипіна – видатного державного діяча Російської Імперії
Після жовтневого перевороту для Лаври почалися найважчі в її історії часи. Згідно з Декретом радянського уряду «Про відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви» усе майно церковних і релігійних товариств було оголошене надбанням народу. 29 вересня 1926 р. ВУЦВК і Рада народних Комісарів УРСР ухвалили постанову про «Визнання колишньої Києво-Печерської Лаври історико-культурним державним заповідником і про перетворення її на Всеукраїнське музейне містечко». Поступова ізоляція церковної громади, витіснення її новоствореним музеєм завершилися на початку 1930 р. повною ліквідацією монастиря. Частину братії вивезли за сотні кілометрів від Києва й розстріляли, інші були ув’язнені або заслані. Лавра була розорена і зруйнована.
Келії
Величезної шкоди архітектурним та історичним цінностям Лаври було завдано в роки Великої Вітчизняної війни. 3 листопада 1941 р. було висаджено у повітря Успенський собор. Досі точно не встановлено, ким виконувалися вибухові роботи – гітлерівцями чи радянським подпіллям. Проте залишається очевидною руйнівна і дика за своїм характером сутність обох безбожних режимів. Наприкінці 50-х років посилився тиск партійно-політичної системи, і Заповідник перетворюється на розсадник заідеологізованої атеїстичної пропаганди. У цей час за вказівкою директивних партійних органів було засипано старовинні колодязі Антонія і Феодосія, які ще з давніх часів користувалися великою популярністю у віруючих, а також виконували дренажну функцію. 
У 1961 р. волюнтаристським рішенням партійних органів діючий монастир, який поновив свою діяльність на території Нижньої Лаври у 1941р., за часів фашистської окупації, було закрито, його насельників вигнано.
У червні 1988 р. з нагоди святкування 1000-літнього ювілею Хрещення Київської Русі, згідно з постановою Ради Міністрів УРСР, новоствореній печерській громаді було передано територію Дальніх печер з усіма наземними будівлями й печерами; у 1990 р. передано територію Ближніх печер.
