В оточенні сучасних багатоповерхівок він виглядає пенсіонером в молодіжному нічному клубі, навіть ні – як раритетний автомобіль серед новеньких бех і крузаків. Або можу навести ще таке порівняння: пам’ятаєте французьку комедію прибульці, в якій лицар (Жан Рено) потрапив у наш час із середньовіччя. Закутий у металеві обладунки, із мечем він мчав по сучасному шосе проти диявола, яким виявився автомобіль. От саме таким є будинок на Воровського 34. Але якби він був лицарем, то мав би якісь башточки, шпилі, зубці, а так це якесь незрозуміле нашарування несиметричних цегляних кубів та багатокутників, ще й пофарбоване у зелений колір, нагадує індіанця у драних шкіряних штанях та мокасинах, серед лондонських денді.
Будинок хоч і стоїть на Воровського, але з вулиці його не видно. Щоб побачити – потрібно пройти крізь арку. Що у ньому зараз – зрозуміти непросто: тут і квіртири, і офіси, і майстерні якісь. Вікна мають різну форму й розташовані на різній висоті. Стиль будівлі визначити неможливо – так його спотворили перебудови і прибудови.
На будинку висить табличка, яка вказує на те, що тут колись було художнє училище, а збудували його у 1901 році. Але фахівці, та й місцеві мешканці, твердять що це якась помилка, адже будувався дім, як ремісниче училище у 1879 році, а історичні документи говорять про те, що художнє училище розміщувалося у будинку за адресою Воровського 2.
Мабуть, як це нерідко буває, вийшла плутанина із табличками – переплутали два училища, розташовані на одній вулиці. Але це додає ще більшого інтересу до будинку, що сховався серед багатоповерхівок і виглядає справжнім “франкенштейном”. Ні тобі особливої естетики, ні архітектурного стилю, ні довершеності. Але ж який колорит… Сучасні забудовники мріють про те щоб знести цього старого монстра і втулити тут ще одну новобудову. І слава Богу, що його захищає статус пам’ятки, адже цей будинок – втілення старого Києва. Не перебудованого, не прилизаного, а живого, хоч і схожого на зомбі. Це старий могиканин, який ой як багато пам’ятає. І побільше було б таких будинків у нашій столиці.
Текст (хоч і невелички) і фото Романа Маленкова
