Покровський монастир заснувала тітка останнього російського імператора Миколи ІІ – велика княгиня Олександра Петрівна. Дочка принца Ольденбурзького та принцеси Терези була лютеранкою від народження, але побралася із великим князем Миколою (сином імператора Миколи І) і прийняла православну віру.
Покровський монастир
Для молодят у Санкт-Петербурзі було збудовано великий палац (Миколаївський). Але шлюб Олександри Петрівни був невдалим, адже князь Микола ще до весілля вирізнявся легковажними любовними зв’язками із багатьма жінками. Крім того, він любив веселе життя та бали, хотів бачити поряд із собою ефектну жінку, якою можна було похвалитись на світських раутах. Та Олександра цього не любила. Княгиня рідко показувалась на людях, в ній все більше прокидався потяг до усамітнення та релігії.
Князь Микола Миколайович швидко просувався по службі (дивно, якби син царя по службі просувався б повільно). Командир гвардійського корпусу, генерал-інспектор кавалерії, головнокомандувач Дунайською армією в Російсько-Турецькій війні. В 1878 році він отримав найвищий чин в російській армії – генерал-фельдмаршал. Війни, бої, бали і жінки – з цього складалося життя великого князя. Олександра Петрівна тим часом приймала активну участь у громадському житті, піклувалася про школи і лікарні… У 1864 році Олександра Петрівна народила князю другого сина. Після цього подружнє життя в сім’ї повністю розладилося. Князь Микола почав відкрито зустрічатися із танцівницею Катериною Числовою (вона народила від князя чотирьох дітей).
Головна брама
Покровський монастир
Княгиня Олександра важко переносила розлад із чоловіком, була в постійній депресії. А у 1879 році з нею стався нещасний випадок – на кареті вона потрапила у дорожньо-транспортну пригоду й була тяжко травмована. У княгині відмовили ноги. Для лікування лікарі порадили південь, тому того ж року Олександра Петрівна залишила Петербург (щоб більше ніколи до нього не повернутись) і вирушила до Італії. Дорогою вона зупинялася в Києві. Місто їй дуже сподобалося, тому після півторарічного лікування (хворобу не вилікували повністю, але почувала себе княгиня значно краще) повернулася до Матері городів руських.
Велика княгиня назавжди поселилась у Києві. Самостійно пересуватись вона не могла, майже весь час проводила у молитвах.
У 1889 році за 50000 рублів Олександра Петрівна купила у купця Диковського велику садибу (близько 6 гектарів). Хоча існує версія, що землю надала Міська Дума. Ділянка була розташована на мальовничих схилах Вознесенської гори на Лук’янівці. Того ж року в межах садиби княгиня заснувала Свято-Покровський жіночий монастир.
Покровський монастир на гравюры початку ХХ ст.
Покровська церква
За п’ять місяців на території монастиря збудували Покровську церкву (автор проекту Володимир Ніколаєв), а через деякий час тут виросло ціле містечко: келії, господарські корпуси, лікарня з терапевтичним та хірургічним відділеннями, аптека із безкоштовними ліками, притулок для сліпих та невиліковно хворих, притулок для хронічно хворих жінок, бараки для інфекційних хворих, морг, пральні, їдальні та кухні. Тоді ж збудували монастирську трапезну із Михайлівською церквою. Все зводилося під особистим контролем княгині, яка постриглася в монахині й переїхала жити у монастирську келію. Таким чином, велика княгиня Олександра Петрівна перетворилася на інокиню Анастасію.
Покровський жіночий монастир став найбільшим благодійним закладом Києва. Цьому значною мірою сприяла моральна та матеріальна підтримка родичів княгині, зокрема членів царської сім’ї.
Миколаївський собор
Померла Олександра Петрівна у квітні 1900 року. Але й після її смерті монастир розвивався і збільшував свою популярність. Хоча відразу після її смерті гроші на монастир перестали надходити, але згодом економічний розвиток монастиря відновився.
Ще за життя княгині Олександри було закладено головний храм монастиря – Миколаївський собор. Сталося це у серпні 1896 року в присутності імператора Миколи ІІ. Проект собору був складений за малюнком великого князя Петра Миколайовича архітектором Володимиром Ніколаєвим. Основна частина монастиря була зведена на благодійні пожертви (наприклад, Микола Терещенко дав 50 тисяч рублів). Але пожертви надходили мляво, тому завершили будівництво аж у 1911 році.
Миколаївський собор – це найбільший храм Києва. За проектом він мав 15 бань, висота головної бані сягала 64 метри. Маючи розміри 58х38 метрів він вміщував понад 2 тисячі осіб. Але в радянські часи бані собору були зруйновані (те саме стосується і Покровської церкви). Відбудували бані монастиря вже у 21 столітті. Тому нині він знову має свій первісний вигляд і розміри.
Інтер’єри Миколаївського собору
Миколаївський собор – розкішна споруда (навіть незважаючи на його псевдо-руські форми). Від його розмірів та величі просто перехоплює подих. Це треба бачити…
Покровський монастир закрили у 1925 році (більшовики, хто ж іще). Під час німецької окупації обитель знову відкрили. Більше вона не закривалася, але в повоєнні роки дуже сильно обмежили монастирську територію (із 30 корпусів було залишено лише 7).
У 1981 році в монастирі сталася велика пожежа. Після неї проводилася тривала таємна реставрація (1982-1983 рр.). Тоді ж були розписані стіни Миколаївського собору, адже до того часу вони не мали розписів.
Після отримання Україною незалежності Покровському монастирю повернули частину його земель. Хоча мабуть назавжди відпала від обителі лікарня – свого часу найбільший благодійний заклад Києва, та одна з кращих лікарень імперії. До речі у цій лікарні у 1896 році було встановлено перший у Києві рентгенівський апарат. Із 1893 року в лікарні діяла найкраща в імперії безкоштовна амбулаторія.
Колишнє хірургічне відділення лікарні Покровського монастиря
У 1898 році на кошти Миколи ІІ в лікарні збудували корпус терапевтичного відділення (архітектор Володимир Ніколаєв). А у 1910 році в лікарні звели новий хірургічний корпус (архітектор Євген Єрмаков). Нині в цьому корпусі Дорожня станція переливання крові Південно-Західної залізниці.
Покровський монастир, незважаючи на всю свою привабливість, поки що не користується великою увагою киян та гостей міста. Хоча і розташований він в одному із центральних районів Києва. Щоб потрапити до нього, потрібно із вулиці Артема звернути у Бехтеревський провулок і пройти метрів сто до головної брами монастиря. Особисто я свого часу півроку проходив на роботу повз цей провулок, але навіть не здогадувався, що в ньому розташований монастир із найбільшим собором Києва. Яким же був мій подив, коли я дізнався…
Текст та фото Романа Маленкова
