Бугаївка-Ізюмець. Саме так називалось раніше село Ізюмського повіту, а зараз від назви залишилась лише перша половина. Можливо і є ще старі люди, які продовжують називати село, як пращури. Ми не питали.
Заснована слобода була в кінці 17 ст. першим полковником Ізюмського полку Костянтином Григоровичем Донець-Захаржевським. Рід був дуже знаменитим, багато його представників залишили слід у історії Слобідської України. Тому не має сенсу згадувати тут всіх, це займе великий шмат часу. Це прізвище будете зустрічати часто в наших статтях про населені пункти та пам’ятки Харківщини та Сумщини. Зупинюсь на декільках з Донців, тих, чиє життя було пов’язане саме з Бугаївкою.
Костянтин Григорович, син славетного батька, Григорія Єрофійовича Донця, який аж довгих 23 роки був полковником Харківського полку (1668-1691), й сам в ньому був наказним полковником. А коли в 1685 році з нього відокремили Ізюмський полк, став керувати цим “новоспеченим” полком. Спочатку з батьком, а після його смерті в 1691 році, самостійно. Правда, недовго, бо через рік і сам пішов з життя. Бугаївка була одним з власницьких маєтків, далі нею володіли син, онуки та правнуки. Напевно, церква була тут і раніше, але перша з відомих, дерев’яна Богословська, була збудована 1742 року. Це за онука засновника, Михайла Михайловича. Не збереглась.
Муровану церкву ікони Охтирської Божої Матері збудували 1840 року. А ось тут саме цікаве. В джерелах знайшов дві історії її виникнення. І хоча вони дуже схожі, проте нюанси та подробиці різняться. Далі наведу обидві, тому що достеменно не знаю, яка правдивіша, і до однієї, і до іншої є питання. Для порівняння перша буде поточним текстом, відмінність іншої – в дужках.
Отже. Відбував якось молодий Василь Михайлович Донець-Захаржевський на службу (на навчання) до Санкт-Петербургу (до Харкова). Мати його благословила та дала з собою в дорогу ікону Охтирської Богоматері. По дорозі молодий пан викинув ікону (згубив невідомо де). Після того, як з Бугаївки прийшла звістка про смерть матері, Василь Михайлович вирішив повернутись додому, але коні понесли і панич випав з карети (воза, брички), діставши поранення (за іншою версією подія сталась по дорозі на навчання, і смерті матері не було). Знайшли його кучер із слугою, закривавленого, з колись викинутою іконою під головою (коні примчали вночі в маєток самі, і батько під ранок таки знайшов сина). В пам’ять про порятунок і для спокутування гріхів Василь Михайлович будує в Бугаївці церкву ікони Охтирської Божої Матері (рішення про будівництво прийняла матір, яка в іншій версії вже була небіжчицею).
Першу версію взяв з блогу досить відомого дослідника історії Слобожанщини Антона Бондарєва, і базувалась вона на краєзнавчому нарисі про слободу Бугаївка авторства Володимира Александрова (1825–1893), що був виданий 1876 року. Друга – з Вікіпедії, яка досить часто грішить дезінформацією.
Останнім власником Бугаївки з роду Донець-Захаржевських був Дмитро Андрійович (1784-1871), дійсний статський радник, губернатор Кареринославської губернії в 1828-1831 роках, який хоч і прожив довге життя, але помер не від старості, а був задушений власним племінником. Про це ми згадували й в статті про Констянтівку, де він був похований. Величезна колекція картин, що залишилась після Дмитра Андрійовича, була розпродана, причому так швидко, що ні музеї, ні художники, ні колекціонери про це не знали. А старовинні цінні предмети вжитку із золота пішли безцінь на лом.
А що ж церква ? В 1910-1914 роках її розширили. З приходом радянщини, в 1921 році храм закрили, й стояв він так пусткою аж до 1926 року. Тоді в приміщенні відкрили сільський клуб, також розмістили РАГС, бібліотеку, а у підвалі – пекарню, а потім магазин.
Зараз діюча і приймає прихожан.
Текст Ігоря Дорожка, фото Максима Назаренка.
