Бушанська фортеця була збудована у другій половині XVI століття великим коронним канцлером і гетьманом Яном Замойським. Свою назву вона отримала завдяки одній з річок, що омивають мис, над якими височить фортифікаційна споруда – Бушанка і Мурафа.
Як повторюється зі статті в статтю в інтернетах «інженер Гійом де Боплан стверджував, що бушанський замок мав 6 веж, кожна з яких мала свій пороховий льох. З’єднувались башти між собою підземними переходами. Замкова брама знаходилась у північній стіні, неподалік від двох спостережних башт». Дивно, але ніде немає посилання на це «твердження» Боплана. Можливо тому, що, принаймні, «Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн» Гійома Левассера де Боплана не містить згадок містечка Буша. Звідки ж з’явився цей опис?
Від фортеці зараз залишилася тільки одна із спостережних веж. Під час облоги поляками в листопаді 1654 року Олена чи Мар’яна (як її звали думки теж розходяться) – дружина козацького сотника Завісного – підпалила пороховий погріб. На зустріч з апостолом Петром відправилася хоробра сотниківна, залишки залоги й вояки Станіслава «Ревери» Потоцького і Стефана Чарнецького.
Опис залишків фортеці, а не замку є в «Щоденнику» розвідника Ульріха фон Вердума за 16 листопада 1671 році:
“… bis an die Eonfluens der beiden Ströme Muraqua und Buzaza; deren die erste vom Süden, und die letzte vom Norden herkommt, und die eine gar spitze Ecke von Klippen machen, da Sie zusammen fliessen; auf welcher Spitze, und so landwärts an vormals die Stadt Busza gelegen, davon man noch die Ruinen sehen und haben abnehmen kann, das Sie in Form eines langen schmalen Triangels gebauet gewesen, davon zwo Seiten durch ob gedachte beiden Flüsse beflossen, und die dritte mit Wallen und Graben verwahret gewesen. Vor 18 Jahren haben die Polen sie erst ruiniret, und etliche Jahr hernach haben die Tatern alle Einwohner, so noch da geblieben, weggeführtet. Jetzünd war nichts mehr da vorhanden als vier Häuser, eine Mühle, undt eine verfallene Kirche …”.
І мій переклад, не такий художній («На цій маківці (…) стояло колись місто Буша», як у вікі), але більш точний: “…аж до злиття обидві річки Мурага і Бушаца, з яких перша виходить з півдня а остання з півночі. І вони роблять дуже гострий кут від скелі, і вони вже течуть разом (зливаються). На точці, кінці (кінчику, вершині) і так углиб лежить місто Буша. Від нього все ще можна побачити руїни і видно, що вони були побудовані у вигляді довгого вузького трикутника, дві сторони якого омивали річки, а третя насипом (валом, стіною) та ровом захищена була. 18 років тому поляки спочатку його зруйнували, а через кілька років татари забрали всіх мешканців, які там залишалися. Тепер там не залишилося нічого, крім чотирьох будинків, млина та напівзруйнованої церкви…”
Можливо, «твердження Боплана» запозичили з повісті Михайла Старицького «Облога Буші»? Напевно багато з вас бували в Буші, а може хтось і читав книгу, на першій сторінці якої є такий опис фортеці: «На південь від Могильова, за двоє гін від Дністра, на високій скелі лівого побережжя притулилось містечко Буша з тверджею-замком, що панував над околицею. На вузькім стрімчаку, немов орлине гніздо, повис отой замок і на синьому небові далеко білів своїми зубчатими мурами, своїми бійницями-баштами. Край п’яти тієї скелі розсипались, мов курчата круг квочки, манесенькі селянські й міщанські хатки, окутані вітами зелених садочків; між критими соломою стріхами здіймались де-не-де й високі черепичні дахи, що червоніли між яриною здалеку. Саме місто Буша,— цебто торговий майдан,— з одного боку тулилось до стрімчастої скелі, а зокола було обмежоване високим земляним валом і добрим дубовим гостроколом. За містом уже посувавсь пригород аж до узбіччя; з двох боків його огортало провалля, з третього — вали, а з четвертого — великий ставок, який набравсь з річки Бушки і тримавсь кам’яною загатою. Отой замок “Орлине гніздо” з містечком Бушею, з цілим ключем окружних сіл і маєтків належав до роду Чарнецьких…»
Цікаво, а от у вас склалося враження, що фортеця могла нагадувати «Орлине гніздо»? Чи це письменник дещо романтизував місце дії, разом з героями? На мою думку, вираз Старицького “Орлине гніздо” – це поширений штамп, що характерний для історичних чи пригодницьких романів при описі замків.
Старицький художньо переосмислив усі події. Головна героїня – донька сотника Михайла Завісного – Орися «її струнка постава, закутана сизими хвилями з кадильного диму, здається легесенькою, прозорою. Вродливого личенька риси і елегантні, й шляхетні; в чорних, стиснутих трохи бровах криється непорушна воля й відвага; карі очі з-під довгих темрявих вій палають вогнем; па мармуровім чолі лежать не дитячі думи, хоч у виразі уст пишає дитяча краса». Вона
Проте мені, здається, чомусь зовсім обійдений увагою інший персонаж, а саме Антось Корецький – коханий Орисі «такий гарний, хороший, з русявими кучерями, синіми очима і білим панським лицем». Він — поляк, його родину вбив батько дівчини (про що юнак і не знає), як помсту за смерть дружини й спалений дім, що здійснив батько Антося. Завісний лише малюка пожалів і забрав до себе на виховання.
Як правило, звертають увагу на любовну лінію взаємин, але ж Антон Корецький, набагато важливіший персонаж. Саме він у Старицького репрезентує думки про злагоду між поляками й козаками: «…оті звіроцтва, ота пекельна ненависть і злоба до брата — та хіба ж таким виром нелюдських загар може бути владована згода в розхитаній і облитій кров’ю державі? Ні, тисячу раз ні! Він зна цей народ, який завзялось обездолити і винищить розбещене панство, — він разом з ним жив, він укупі з ним паював і радощі і боління; оті щирозлоті серця і зимньої мужності, і теплої, безкрайньої прихильності повні; не чіпайте тільки їхньої волі, їхньої віри, їхніх звичаїв,— і вони на свої перса дужі здіймуть увесь тягар наскоків хижого азіата, і славутня Польща за залізним муром буде спокійно цвісти… Та хіба ж ці думки можливо натхнути навіженій сваволі? Він знайшов був собі й однодумців, але переважне число супротивних їх подавило… «
Можливо, якби з обох боків було більше тих, хто мислив подібно до героя Старицького, історія і України, й Польщі пішла б іншим шляхом. Якби такі як Антось Корецький «прийшов до стерна уряду і переконав туманіючу в мороці неуцтва шляхту зректися цього братовбивчого рабування, не видирати від оборонців своєї країни їх права, не знущатися над їх святою вірою…» , але сталося, що сталося. Про це ж згодом скаже й Тарас Шевченко:
Отак-то, ляше, друже, брате!
Неситії ксьондзи, магнати
Нас порізнили, розвели,
А ми б і досі так жили.
Подай же руку козакові
І серце чистеє подай!
І знову іменем Христовим
Ми оновим наш тихий рай.
P.S. Для допитливих цитата з «Історії України-Руси» Михайла Грушевського про облогу Буші:
«Тільки многострадальна Буша знову відмовила послуху. 6000 мешканців засіло тут, в неприступних замках, що пишалися назвою племінниць Камінця — як каже Коховский; на 12 тисяч рахує він міщан, дораховує богато ріжної дружини з сусідньої Волощини. Перші приступи Чарнєцкого, післаного під місто 28 листопада, були відбиті, з численними стратами Поляків; впало чимало визначних офіцерів, і сам Чарнєцкий дістав кульку в ногу. Але не кинув міста, і діставши підмогу від гетьманів, далі здобував його, наступ за наступом. Даремно закликав обложених щоб піддалися: вони не годилися, і штурханцями відправили парляментера-трубача. На польські наступи відповідали против-виступами і вибивали Поляків з занятих позицій. Так пройшов другий день завзятої облоги — поки Чарнєцкому не вдалось нарешті дослідити слабше боронене місце укріплень, над ставом, де вода не була так глибока щоб служити непоборимою перешкодою. Тут удалось добитись до укріплень і підпалити їх. Деревляні будови обхопив огонь — але обложені замісць того щоб ратуватися від сеї небезпеки підданнєм, рішили згинути, не піддаючись: сповідаючись один перед одним кидалися на ворожу зброю, або вбивали одні одних; навіть жінки кидалися в огонь, або в криниці.
Особливо між польськими вояками прославилася відвага жінки сотника Завистного, що потім як убито її чоловіка сіла на підпалену бочку з порохом, щоб вилетіти в повітрє, а не дістатися на наругу ворогові. Протягом ночи місточко з сьома церквами і кільканадцятьма тисячами людей згоріло до тла. Мало хто викрався в потемках і врятував своє життє.
Жовніри розповідали, що в одній з печер, знаючи її неприступність сховалося було більш як 70 людей, але обозова служба вислідила сей сховок, за ріжними познаками, що лишили жінки, погубивши хустки в утечі, то що. Післано туди ротмистра Целярія, щоб їх здобути; він обіцяв помилуваннє, коли піддадуться, але ті не приймали сеї ласки, чи не вірили їй і на слова відповідали вистрілами. Тоді Целярій постановив узяти їx без проливу крови. Помітили вгорі маленький струмок і рівчаками справили його в печеру, так що він залив її. Завзяті погинули в воді, але не піддалися. “Так згинула Буша”, кінчить се яскраве, як рідко у нього оповіданнє Коховский…
Натомість реляція головного актора сеї траґедії — Чарнєцкого королеві дуже суха і схематична, хоч доволі многословна. Він підчеркує свою уважність, з котрою він оглянув ситуацію, об’їхавши місто наоколо з ночи, по горах і долах, перше ніж почати приступ. Давши обложеним погуляти на герцях, він виманив їx на сусідню гору, і тоді перейшов також в наступ, погромив їх вилазку, і як любили висловлятися польські вояки, — “в’їхав на них до міста”, захопивши підчас погоні за ними одну з міських фірток. На обложених напав страх, і польське військо здобувало одну лінію валів за другою, і було б опанувало місто — але було занадто втомлене, так що Чарнєцкий мусів припинити битву, і післав до гетьмана просячи свіжого війська. Очікуючи його, Чарнєцкий післав до обложених парляментера, радячи їм піддатись, але вони відмовились, і коли тим часом наспіло піше військо від гетьмана, Чарнєцкий повів рішучий наступ. На його команду піхота перейшла в-брід воду, в найбільш приступнім місці, і се остаточно зломило відвагу обложених. Правда і польське військо понесло значні утрати, але їх не жаль, завважає Чарнєцкий, — бо сею ціною знищене місце здавна зване розбійничою норою».
Отака от історія про «орлине гніздо», яке не було ним, але по-орлиному захищалося.
Текст і фото Сергія Щербія
