Неподалік від Харкова є селище Хорошеве, історія якого цікава, проте так до кінця і не вивчена, оскільки має багато таємниць та загадок, особливо пов’язаних з давнім городищем та з Вознесенським дівочим монастирем.
У нас вже є стаття про Донецьке городище. Хорошівське, разом з ним згадуються в розписах сторожових пунктів за 1571 рік, які встановлювались за наказом Івана Грозного для захисту на південних рубежах. Читаємо: «Да вниз по реке Удам через Павлово селище к Донецкому городищу, да к Хорошеву городищу через Хорошев колодезь». І скоріш за все, ці два городища були найбільшими в ті часи.
В часи заселення краю переселенцями-черкасами, а саме 1653 року близ городища засновується слобода Хорошево. Було віднайдено старовинний документ в якому написано: «черкашенин Тимошка Михалев сказал: стоят де они н[ы]не и поселитца хотят на реке на Удах от Чюгуева верстах в десяти и болши». Про це писав і Філарет Гумілевський.
Саме городище виникло задовго до цього. Воно відноситься ще до скіфських часів (IV—III ст. до н. е.), потому тут на основі скіфських фортифікаційних споруд виникло поселення сіверян, згодом й поселення Київської Русі.
Й не дивно, важко було б знайти місце краще, ніж це. Природа в даному випадку постаралась відмінно. Сама місцевість досить ізольована, та й з усіх боків захищена. З півночі, заходу та півдня все було порослим густими лісами, й досі ліси на південь називають Чорним лісом, зі сходу – заболочена долина Уди, берег ріки підіймається над нею на близько 50 метрів та утвоює мис-останець, причому крутизна берега складає іноді до 60 градусів. А ще й два глибоких яри поруч як додатковий захист. Залишалось лише посилити ровами та валами вже зроблене ландшафтом. Цей мис є центром городища, його домінантою, тут був дитинець, звідси відкриваються надвичайні краєвиди, навіть околиці Харкова можна бачити, й називається воно теж дуже красиво – Гуляй-Гора.
До речі поселеення, що належало ще скіфам, доволі немале, довжина стін, вирахувана вченими, складала до 5 км, слов’янське було лише на його частині, дитинець при цьому займав 0,5 га. Після кількавікового запустіння, спричиненого монгольською навалою, ця місцевість знову оживає. Козацька слобода Хорошево, що заселилась козаками-черкасами, згадується з 1654 року. З часом Хорошево стає сотенним містечком Харківського слобідського полку. Зроблю невеличкий ліричний відступ. В перепису Хорошівської сотні за 1742 рік, серед інших можна побачити такий запис: «Полковой есаул Герасим Романов сын Буцкий, 80 лет, у него сын Герасим 3 лет». Ну що ж можна сказати, моцний був козак !
Ще в роки виникнення козацього поселення, а саме в 1656-1660 роках (за іншими даними 1664 року), черниці, що прийшли з Правобережжя, місце на Гуляй-Горі облюбовали для будівництва Вознесенського дівочого монастиря. У дослідників ці дати різні, не буду тут описувати аргументи, що наводяться істориками, я й сам в них заплутався. Власне я спираюсь на думку Філарета Гумілевського, що монастир засновано не раніше 1656 року та не пізніше 1660-го, за грамотою митрополита Питирима, а першою ігуменею була Олександра, старанням якої й виникла обитель.
З самого початку на території монастиря була Архангело-Михайлівська церкви, до кінця століття звели ще Вознесенську. 1744 року велика пожежа практично знищила обитель, згоріло багато монастирських будівель, в тому числі і обидва храми. Перше десятиріччя після пожежі були найважчими для обителі, ці роки припадають на неврожай, і черницям доводилось дуже скрутно.
І та, й інша церкви були відбудовані, хоч і не зразу, й обидві вже в камені. Вознесенська в 1754-1759 рр, старанням ігумені Марії Квітки (Квіткіной)-Гамалієвой, дочки харківського полковника Григорія Семеновича Квітки. Кошти на будівництво надала монахиня Єфросинія, вдова Вовчанського сотника Нестерова. Не дивуйтеся, монастир був, як би сказали зараз, “елітний”, черниці в основному були дворянського походження, з чималими статками, які заповідали церкві. Кошти збирались і раніше, ще з 1749 року, спочатку ігуменею Афанасією Ковалевською, сестрою сотника Григорія Ковалевського, потім ігуменею Феофанією Квіткою, родичкою Білгородського владики Іосафа Міткевича, яка й звернулась з проханням про відбудову храму. В грамоті 1754 року Іосаф Білгородський писав: “благословительно позволяем означенную каменным зданием церковь заложить вновь”. За Феофанії всигли збдувати храмовий фундамент та келії. Забігаючи наперед, зазначу, що мощі ігумені Марії Квітки були сховані черницями в храмовому підземеллі, в 1920 році, коли монастирі закривали, й вони там були аж до 1978 року, до часу, коли монастир остаточно почали руйнувати.
В 1835-1837 роках, за ігумені Анатолії Верьовкіної, теж з дворян, церкву значно розшилили та додали до двох ще три куполи. При ній же збудували і лікарню та муровану огорожу з баштами.
Другий храм, Михайлівський трапезний, відбудували значно пізніше, в 1785 році, при ігумені Тавіфі Розальон-Сошальській. Через рік його освятили. Свій остаточний вигляд святиня набула на початку ХІХст., після прибудови дзвіниці коштами купця 1 гільдії Дмитра Ковальова.
Для повноти картини додам, що в самому Хорошеве теж була церква, Воскресенська, збудована 1776 року на кошти прихожан. Її вже нема, нова, Казанської ікони Божої Матері, збудована в наші часи, в 2004-2009 роках.
Взагалі на ХІХ ст. припадає найбільший розвиток монастиря, його розквіт. Багато з дворян та купців жертвують на обитель хто значні кошти, хто землю, хто млини. Будуються ігуменський корпус за проектом архітектора Тона, готель, а з 1871 по 1899 рік діяв дитячий духовний притулок. На кінець століття в монастирі було до 500 черниць та послушниць, і як писалось вище, основна їх частина походила з відомих дворянських родин. Перед 1917 роком в обителі налічувалось вже 722 мешканця, до них приєднались 150 сестер Городишенського жіночого монастиря з Волині, що знайшли тут притулок в роки Першої світової.
На початку 1920-х років (вказується і 1920, і 1921, і 1922 рік) більшовики монастир закрили, черниці вимушені були покинути обитель. В келіях спочатку створили швейну колонію для “падших женщин”, потім – санаторій для інвалідів Громадянської війни. Ні один заклад довго не проіснував, проте відкритий на території монастиря та в його господарчих будівлях в 1924 році гереатричний пансіонат існує й до сьогодні.
Руїни Вознесенського храму, що постраждав під час війни, підірвали 1978 року, 2 роки потому біля колишніх північних воріт звели п’ятиповерховий корпус пансіонату, при цьому зруйнувавши частину монастирського кладовища та Хорошівського городища, а 1986 року вже практично повністю монастир було зруйновано. Пощастило лиш частині огорожі, кільком башочкам, колодязю та ігуменському корпусу. Ось така доля одного з більших колись монастирів Лівобережжя.
Ну й наостанок трохи легенд та містики.
Свого часу в статті про Броньку, це на Закарпатті, я писав про багато легенд, пов’язаних з Бронецьким замком. Визнаю, що Хорошове може посперечатись з ним за їх кількістю, принаймі стільки легенд про одне місце я не зустрічав на Лівоберіжжі ніде.
Ще в старі часи існувала легенда про скарби (а хіба буває без них?), буцімто хтось із давніх власників цього місця десь закопав шапку й рукавиці, і хто їх знайде, тому відкриються шість підземель: в першому заховане золото, у другому – срібло, у третьому – посуд, у четвертому – зброя, у п’ятому – порох, у шостому – козацька похідна церква. Існують і варіанти цієї легенди. В одній скарби ховали козаки, в іншій татари, в третій розбійники. І навіть коня десь у підземеллях заховали із золотими збруєю та підковами. А підземні ходи ж і немаленькі, на чотири вершника і ведуть до самої Полтави.
Але сама знаменита Хорошівська легенда про церкву. Оповідають, що неподалік кладовища на Гуляй-Горі з давніх давен стояла церква. І ось одного разу, під час богослужіння, вона якимось чином разом зі всіма людьми пішла під землю. З тих пір, якщо в потрібному місці прикласти до гори вухо, можна чути голоси, молитовні пісні та відлуння дзвонів. Якою б фантастичною не була ця історія, але все ж якась доля правди в ній є. В середині 1980-х років при проведенні розкопок Хорошівського городища під керівництвом професора Харківського університету Б. А. Шрамка, було знайдено глибоку яму, провалля, на дні якого виявили дерев’яні уламки, які могли бути складовою частиною якоїсь будівлі. А чому б не церкви?
Розповідають також, що одного разу земля на схилі гори сповзла й оголила залізні двері з величезним замком. Що це, як не вхід у підземелля. Двері, від гріха подалі, знову замаскували, посадивши на це місце дерева.
Отже, загадок більш ніж достатньо. Можливо, відповіді на них можна було б знайти під час великих розкопок, але, як вважають, на сьогодні їх вже проводити тут недоцільно: культурний шар перемішаний в ході пізнішого будівництва, та й чорні археологи свою справу зробили.
Текст Ігоря Дорожка, фото Максима Назаренка.
