Подільське село Кутківці, що в Кам’янець-Подільському районі, відоме передовсім пам’ятником своєму земляку Пилипу Коновалу — єдиному українцю, кавалеру Хреста Вікторії, найвищої та найпочеснішої нагороди за мужність перед лицем ворога, якою можуть бути нагороджені солдати з країн, підлеглих Британській короні. Це надзвичайно статусна нагорода, зауважимо. Наприклад, якщо власник такої відзнаки раптом зустріне короля, то король має привітатися першим.
- Пам’ятник Пилипу Коновалу
Що особливо приємно, скромний та аскетичний бронзовий хрестик цієї відзнаки карбується з металу трофейних російських гармат, захоплених у Севастополі під час міжнародної миротворчої місії 1853–1854 років по вгамуванню зарвавшогося агресора.
- На костелі й досі проглядається напис “Будинок культури”
Є в Кутківцях ще й костел XVIII століття, але після пожежі в 1950-х його кардинально перебудували (тут був сільський клуб). Цікавим його не назвав би навіть найзатятіший оптиміст. Мандрівники до таких сіл спеціально ніколи не йдуть, але й не оминають, якщо трапляється нагода. Так сталося цього разу. Попри те, що автору довелося зробити чималу петлю досить таки «убитою» дорогою, це було недарма. І, як це не дивно, пам’ятник героїчному подолянину тут виявився абсолютно другорядним.
- Дорога до Кутківців (не найгірша її ділянка)
Виявляється, в Кутківцях маємо дивовижну і сповнену поки що нерозгаданими загадками пам’ятку, про яку широкому загалу абсолютно нічого невідомо! Йдеться про старий римо-католицький цвинтар. Він знаходиться біля самої дороги й одразу привернув увагу своєю огорожею.
Кам’яні огорожі, тим більше у цих краях, — річ звична і традиційна. Тим більше, що каміння тут хоч завалися, адже поруч Товтри. Кутківці взагалі притулилися до підніжжя однієї з чималих гір цього кряжу.
Ця ж огорожа вразила тим, що склали її не просто з каміння, а обтесаного в блоки. Але навіть це не головне. Блоки ще й ретельно підігнали один до одного. Подібного автор цих рядків більше ніде й не зустрічав до цього.
Як незабаром з’ясувалося, Кутківецький цвинтар є одним із найбільших і найцікавіших давніх римо-католицьких цвинтарів цієї частини Хмельницької області. І це пов’язано із раніше згаданим костелом.
Будувати храм Воздвиження Святого Хреста (1786–1789) розпочав своїм коштом тодішній дідич Кутківець Каєтан Ковальковський. Завершив будівництво Август Кіцький (при фінансовій участі родини Варжевських), до якого місцеві маєтності перейшли як посаг після його одруження з Маріаною Ковальковською.
Важливо: храм був освячений єпископом-помічником Львівської дієцезії Каєтаном Кіцьким (родичем Августа). Не кожен костел мав таку честь. Родина Кіцьких фундувала новій парафії незле матеріальне забезпечення, зокрема 900 злотих на утримання настоятеля, 400 — для вікарія, земельні ділянки під храмом, парафіяльним домом та іншими костельними спорудами, а також орну землю та луки.
Враховуючи, що парафія включала у себе 12 довколишніх сіл, на неї чималі кошти виділяли ще й їхні дідичі.
При костелі було закладено і великий римо-католицький цвинтар, де ховали вірних, які входили до парафії, і відповідно шляхту з довколишніх сіл.
- Повалені колони біля одного зі склепів…
Крім мурованої огорожі, явно зведеної в XVIII столітті, некрополь вразив великою кількістю склепів. На жаль, усі вони були брутально вскриті, а пам’ятники над ними повалено. За переказами, колись тут було понад два десятки підземних склепів. За переказами до революції, коли за цвинтарем доглядала парафія, тут був своєрідний парк — з газонами, квітниками, посипаними пісочком доріжками і навіть лавочками, де можна було посидіти та відпочити.
У шістдесятих більшість склепів повзламували та розграбували місцеві скарбошукачі.
Автор нарахував шість склепів і десь стільки ж місць, де проглядалося щось схоже на подібні структури.
Кому вони належали, поки невідомо. Лише на одному з них, який прикрашав великий пам’ятник, складений із великих блоків досить таки дорогого лабрадориту, вдалося прочитати, що це гробівець родини Підгородецьких. Блок з іменами незле вгруз у землю. Внизу, вірогідно, ховаються роки народження та смерті. Аби це з’ясувати, треба трішки підкопати землю.
- Гробівець родини Підгородецьких
Підгородецькі були дідичами сіл Теремківці та Юрківці, що знаходяться по сусідству з Кутківцями.
- Блок з іменами небіжчиків.
З власниками інших гробівців потрібно ще розбиратися, зокрема бажано почистити від землі та моху деталі понищених надгробків.
Найцікавішим і найкрасивішим є пам’ятник над одним із склепів, що являє прикрашену високим шпилем вирізьблену з каменю неоготичну альтанку, в якій колись стояла якась сакральна фігура (остання відсутня). Хто тут був похований — встановити неможливо. Таблички з іменами та епітафіями (вірогідно бронзовими) давно вирвано і здано в брухт.
Найбільша ж загадка — це склеп, до якого ведуть напівзасипані землею та опалим листям сходи. Обабіч підземного коридору тут бачимо три ряди ніш під труни. З кожного по десять (можливо більше; автор до такої пригоди не готувався, відповідної екіпіровки не мав, тому лише заглянув до середини, але не заходив). Тобто цей гробівець розраховано принаймні на 60 (шістьдесят!!!) поховань.
Подібне за масштабами місце останнього спокою автор бачив лише у Язловці. Але ті стилізовані катакомби були передбачені для поховання черниць місцевого монастиря. Натомість у Кутківцях жодного кляштору ніколи не було. Тоді що це? Цю історичну загадку потрібно ще розв’язати.
Цікавий цей цвинтар і архаїчними плоскими хрестами досить специфічної форми. Подібних автор ще не бачив. Вони датуються першою третиною ХІХ ст.
Найстаріший із виявлених хрестів датується 1816 р. Що цікаво, він належить до так званого «хрещатого» типу, надзвичайно популярного у цих краях на православних некрополях.
- Хрест 1816 р.
Враховуючи, що цвинтар постав практично одночасно з костелом, тут має бути й чимало поховань XVIII століття, але значна частина найдавніших надгробків давно впала (чи була повалена вандалами). Відповідно, аби їх дослідити — все це потрібно піднімати та відчищати.
На загал Кутковецький римо-католицький некрополь виявився надзвичайно цікавим об’єктом, що приховує низку дивовижних таємниць.
Текст та фото: Дмитро Полюхович
