Раніше привчали до думки, що царі і цариці мають відношення до моєї столиці, якесь право на те, щоб я про них знав, щоб з кожного кутка, кожної екскурсії, інформ.довідки намагались донести, що вони дотичні до історії славного міста, а справжньої історії Києва і славетних родин, які її дійсно творили, я і не маю знати.
Добре, що можемо нарешті дізнатись більше, обговорювати і захоплюватись тими, хто справді був частиною історії Києва.
А я б хотів ще і допомогти пам’яті про них. Як саме? Покажу на прикладі двох видатних родин, які загубились в історії, але варті того, щоб ми про них знали, шанували і пам’ятали.
Розповім таке:
– як хочу допомогти Кирилівській церкві і відновити втрачені артефакти, що розповідали про видатних постатей нашої історії;
– як ставали святими;
– як довгожителі побували в трьох століттях, переживши найславетнішу козацьку добу від Сагайдачного до Мазепи;
– як козаки плекали Київ;
– як київські родини поєднували в собі козацьку славу, шляхетські привілеї, європейську високу освіченість, відданість місцевим традиціям, вірі;
– як цікаво переплетені долі київських родин і видатних пам’ятників архітектури, які дожили до наших днів і зберегли в собі пам’ять поколінь, переповідають і досі ці історії, які були б забути, якби не кам’яні мури святинь.
Кому лонгрід не під силу, прошу відразу в кінець тексту перейти і почитати про мою ініціативу допомоги старому Києву.
Фото: Кирилівська церква
Ця наша історія починається 1599-го року, коли в родині Григорія Туптало народився Савва, який встиг одним оком побачити XVI-те століття.
Якщо його батько був дрібним православним шляхтичем, то інший родич, Подільський єпископ Інокентій Туптало, був помітною фігурою на Берестейському сеймі 1596 року, де виступив проти унії та за незалежність грецької (православної) церкви.
Молодий Савва виховується на грандіозних подіях, які відбуваються на його очах: під керівництвом гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного здійснюються легендарні морські походи козаків на Варну (1606-1608, 1612), Перекоп і Очаків (1607), Білгород, Ізмаїл (1609), Трапезунд і Синоп (1614, 1616), Стамбул (1615, 1616), найбільш значного розголосу не тільки в Україні набув похід на Кафу (Феодосію) (1616) тощо, тривала успішна війна проти Московії, коли було спалено і пограбовано багато її міст, а сама Москва взята в облогу козаками (1610, 1618), військовим ремеслом здобувається козацький хліб аж під Прагою (1619-1620), в 1621 році відбулась велика битва проти османів під Хотином.
На таких прикладах виростати могли справжні герої, яким і став Савва Туптало, що доклав міцну козацьку руку із шаблею до відновлення незалежності рідного краю. Унікальний приклад, як встигнути бути частиною доби славетного Петра Конашевича-Сагайдачного, легендарного Богдана Хмельницького, а закінчувати військову й адміністративну діяльність вже за гетьманування уславленого Івана Мазепи.
Фото: Заповіт останньої доньки Туптало щодо родиної садиби біля церкви Миколи-Притиски. У власності Тупталів цей будинок із землею знаходився до 1710 року аж поки наймолодша Параскева не заповіла перед своєю смертю «двіръ свій отеческій близ Притискаго Николы» Києво-Кирилівському монастирю
Однією з задокументованих подій життя став польський полон, в який він потрапив 1670-71 року. За ним приходить несподіване звільнення, Савву з групою старшин відправляють до Димеру. «А з Димеру полковник Пиво відіслав його в Польщу до гетьмана Яна Собеського». Коронний гетьман зіткнувся з турецьким військом під Хотином. Знаючи напевне, що султан прагнутиме реваншу за поразку, Собеський заграє з козаками і відправляє до гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка полоненого сотника.
Рядовим козаком побував Савва майже у всіх битвах і походах, що їх вів Київський полк як військова одиниця Війська Запорізького. Наприкінці 50-х Туптало обирають сотником. Він також збирає “мито” — плату за переправу через Ірпінь біля села Мостище, має нерухомість в Києві, хутір на Пріорці, кілька сіножатей, рибне Чернече озеро та інші хороші доходи.
До останніх днів свого життя несе службу, аж в 85 років зустрічаємо звістки про нього верхи на коні (відомий знавець козацтва Т.Чухліб наводить такі дані; з інших джерел відомо, що ще в 1686 році лишається сотником), але багато часу приділяє і іншим важливим справам розвитку міста.
Фото: Іоаникій Галятовський – автор першого вітчизняного підручника з риторики «Наука, албо спосіб зложеня казаня». Чудовий зразок старої української мови
Фото: З книги росіянина І.О.Шляпкіна «Св. Димитрий Ростовский и его время» (1891), про наміри і злодіяння московитів в Києві
Народжується син Даниїл, який ввійде в історію кількох країн як святий православної церкви (під церковним ім’ям Димитрій Ростовський Туптало), а також і чотири доньки. Сам святитель у своєму «Діаріуші» власноручно запише пізніше, що його «во грісі родила мати 1651 року, місяця грудня», «на той час була війна Радзивілова і хрещенням святим просвітлений був».
Дружина Савви, Марія Михайлівна, була дуже набожною, а тому виховувала дітей у повазі до традицій, до славетного Києва і своєї країни.
Родина Туптало велику частину грошей жертвує на благодійну діяльність, допомагає зберегти численні київські святині. Це набуває особливого значення в часи Руїни.
Савва був ктитором (меценатом) Кирилівського монастиря, який стане усипальницею для всієї родини. Як своїх благодійників поминали сім’ю Тупталів у Братському Богоявленському монастирі і у Києво-Могилянському колегіумі. Допомагав Оленоконстянтинівській церкві на Подолі. Пізніше в пам’ять про це тут було збудовано ще один престол на честь сина. На кошти сотника Савви Туптала відновлений і Миколо-Йорданський монастир.
Сімейна садиба знаходилась між Флорівським монастирем і церквою Миколи-Притиски, якій він також допомагав. У власності Тупталів цей будинок із землею знаходився до 1710 року аж поки наймолодша Параскева не заповіла перед своєю смертю «двіръ свій отеческій близ Притискаго Николы» Києво-Кирилівському монастирю (на фото нижче). Але доля склалась інакше і там містилась церковно-парафіяльна школа храму Миколи Притиски.
Доньки Савви також присвятили своє життя служінню, заснували при Йорданській церкві монастир, який підпорядковувався Києво-Кирилівському і одна за одною були в ньому настоятельками – старша Олександра, Памфилія, Февронія і Параскева. Остання з них була до чернецтва замужньою і від шлюбу з Романом Артем’євим мала доньок Софію і Феодосію, а також сина Іллю. Донька Параскеви Софія (1708-1811) у Києві була відома як «Артемиха» і відповідно була внучкою Савви Туптала і племінницею для святителя Димитрія, як і дід її, прожила 103 роки. Її рідна сестра Феодосія була замужем за Іваном Драбинкою-Лешкевичем. Їхня донька Палажка вийшла 1810 р. замуж за київського архітектора Андрія Меленського (архітектора найстарішого пам’ятника Києва – Магдебурзькому праву, яким я як раз зараз опікуюсь і продовжую ремонтувати). Від цього шлюбу народились у них донька Феодосія та син Іван. Донька Палажки і Андрія Меленських, Феодосія вийшла замуж за віце-губернатора Федорова. Відомо про існування їх двох дітей – доньки Олени і сина Сергія, які проживали у Києві в другій половині ХІХ ст.
Фото: Димитрій Ростовський
Фото: Про портрет Савви Туптало, копію якого я хочу відновити і встановити над його похованням в Кирилівській церкві
Фото: Напис, якій містився на портреті
Фото: Пам’ятна дошка на честь Святителя Туптало
Фото: Поховання в Кирилівській церкві
Фото: План поховань в Кирилівській церкві
Фото: Портрет Савви Туптало, який потрібно відновити
Фото: Оригінальна дошка, яка була над похованням Туптало в Кирилівській церкві, була втрачена, а потім випадково знайдена в Софії Київській
Фото: Перші спроби відновлення пам’яті про Туптало в Кирилівській церкві
Ще більше уславив родину непересічний геній сина, Даниїла Туптало.
Вже з перших років життя він потрапляє в кругообіг таких подій, які мало кому судилось пережити. Слабке здоров’я, а також набожність матері, вплинули на його вибір місця у бурхливому калейдоскопі змін. Він обрав один із тих шляхів, де боротьба за Україну потребувала його таланту – освіту. А оскільки остання в ті часи нерозривно була пов’язана із релігією, то вже з молодих років Даниїл опановує науки спочатку в Києво-Могилянському колегіумі, а трохи пізніше у Кирилівському монастирі, де йому пощастило зустріти надзвичайних наставників. Вивчив грецьку мову, латину, низку класичних наук.
Першим вчителем був архімандрит Іоаникій Галятовський – автор першого вітчизняного підручника з риторики «Наука, албо спосіб зложеня казаня» (наведу на фото цей чудовий зразок старої української мови).
Наступним став відомий ігумен Мелетій Дзик, професор поетики і риторики.
Прикладом був і видатний Інокентій Гізель, який мав прекрасну європейську освіту.
Ще одним вчителем і другом став Інокентій Монастирський, ігумен Кирилівський. Характерним епізодом, який об’єднав їх долі, була участь у знаменитій дискусії між московським та українським духовенством «О пресуществлении Святых Даров». Даниїл поділяв позицію Монастирського, який показував себе у полеміці набагато кращім за патріарха Іоакіма по ерудиції та по гуманності своїх поглядів.
Важкі для колегіума роки, слабке здоров’я, глибока релігійність, бажання усамітнитись від мирських небезпек і пристрастей привели Даниїла Туптала ще зовсім юним до Києво-Кирилівського монастиря, який знаходився на мальовничій горі на межі Києва. На сімнадцятому році життя він приймає чернецтво. Постриг над ним звершує той самий ігумен Мелетій Дзик 9 липня 1668 р. і дає йому нове ім’я – на честь святого великомученика Димитрія Солунського (так він стає спочатку Димитрієм Туптало, а згодом в історії лишиться під іменем Димитрій Ростовський).
Побуває ігуменом монастирів Батурина, Глухова, Чернігова, Новгород-Сіверського, Києва… Висока освіченість, мудрість і людяність Димитрія настільки піднесуть авторитет, що його ім’я стає відомим в усій Україні, Білорусі і Литві.
Служіння Богу і людям завжди поєднувалось із служінням Україні, бо він був один з тих, хто до останнього намагався відстояти незалежність української церкви від Москви. Прийнявши монашество від рук ігумена Мелетія, проходячи під його духовним керівництвом монастирські слухняності, він цим засвідчив, що приєднався «до тієї партії українського духовенства, яка відстоювала самостійність Української церкви (під юрисдикцією Константинополя) і її незалежність від Москви». На користь цього говорить і інший факт: в 1669 році він був висвячений в ієродиякона митрополитом Йосипом Нелюбович-Тукальським, а не призначеним Москвою місцеблюстителем Київської митрополії. Це посвячення відбувалося в стародавньому монастирі XII століття в Каневі, який був в цей час під владою гетьмана Петра Дорошенка.
З 1684 року предметом головної турботи в житті святителя Димитрія стала підготовка до видання “Книги житій святих” (Четьї-Мінеї), над якою він працював до кінця свого життя. Це була титанічна праця. Вони стали найпоширенішими й улюбленими книгами для сімейного читання, виховання, оскільки тут загальнолюдський ідеал подавався не в формі нудних повчань, а через літературно опрацьовані образи святих подвижників.
Подальший пастирський та архіпастирський подвиг святителя – окрема сторінка його величного земного житія, яке увінчалось блаженною кончиною та прославленням через 54 роки після упокоєння.
Життя Туптала — це життя десятків подібних великих українців того періоду. Це вони, українці,— М.Смотрицький, І.Гізель, І.Вишенський, Л.Баранович, Г.Кониський і багато інших несли вітчизняну барокову культуру XVIII ст. в сусідні землі. І серед них талановита постать Димитрія Ростовського, якого історики назвали “найсвітлішою особистістю в церковному світі XVIII століття”.
Як сина, любив Димитрія ігумен Мелетій Дзик. Перед своєю смертю Мелетій заповів Димитрію Ростовському два червонці на спомин своєї душі. Приносив свої щирі молитви за Димитрія, у тому числі і за таку потрібну Церкві драматургію, особливо в ті важкі часи для України, коли «…у пошуках самоти Даниїл Туптало несподівано опиняється у вирі боротьби за церковний статус України, яку ідейно підтримували усі провідні монастирі України».
Михайло (Мелетій у чернецтві) Дзик.
На становлення Даниїла Туптала (Димитрія Ростовського) великий вплив мав мудрий професор поетики і риторики, який не тільки навчав наукам, але і «рукоположив» майбутнього святителя у ченці.
Михайло Дзик був ректором Києво-Могилянського колегіуму в 1655-1657 та 1662-1665 р.р., в 1658–1677 рр. ігуменом Кирилівського монастиря, а з 1677 року і до своєї смерті 7 лютого 1682 року ігуменом Михайлівського Золотоверхого монастиря.
Зв’язувало його з родиною Туптало те, що став улюбленим викладачем Даниїла Туптала, а потім і особистим наставником майбутнього святителя і автора “Житій святих”.
Дзик не просто один з найосвіченіших церковних діячів свого часу, а уславився і як справжній український патріот, прихильник гетьмана Дорошенка, а ще більше як відкритий поборник незалежності України та неможливості підпорядкування Московії Київської митрополії. Разом із Сильвестром Косовим, Йосифом Тризною, Варлаамом Ясинським і Пилипом Орликом Мелетій Дзик був переконаним прихильником державної незалежності України і ставив собі за мету відірвати Україну від Москви. Він був одним з тих, кого Київська православна ієрархія відправила 9 березня 1666 до Московського царя з листом, підписаним також Інокентієм Гізелем, Феодосієм Софоновичем, Феодосієм Углицьким, Варлаамом Ясинським, Олексієм Туром. Тоді ієрархи відстояли права Київської митрополії на незалежність.
Фото: Михайлівський Золотоверхий. Запис про М.Дзика.
Фото: З щоденника шотландця П.Гордона, який був знайомий з родино Туптало і Дзиком та лишив нам деякі відомості про той Київ
Вся ця дуже тонка і складна гра мудрих духовних лідерів України справляла враження на молоді таланти, серед яких виділявся майбутній святитель Димитрій.
В найкращій роботі про його життя, авторства росіянина І.О.Шляпкіна «Св. Димитрий Ростовский и его время» (1891), ми хоча і бачимо яскравий приклад московської пропаганди, намагання виставити Україну і її європейський шлях як невдалий і нездійсненний, а порятунок у єднанні з Московією, але разом із тим автор не може приховати деякі очевидні речі несприйняття українцями московської влади, а тому вимушено визнає, що ігумени в той час прямо заявляли московским представникам: «…краще нам смерть прийняти, ніж митрополита московського».
А під впливом жертовної діяльності Дзика, про Димитрія Ростовського констатує: «…выясняются и тогдашние симпатии черного духовенства вообще и в частности воззрения Мелетия Дзика. Надо думать, что Димитрий, постриженик Мелетия и человек к нему близкий, живший в том же монастыре, разделял убеждения своего наставника, был поборником самостоятельности малороссийской церкви и не особенно долюбливал Московское государство. Эти выводы получают еще большее вероятие из обзора последующей жизни Димитрия».
Цікаві епізоди тієї боротьби української церкви, ролі в ній М.Дзика і вплив на Димитрія, я вирізав з книги і наводжу нижче у якості фото (хто хоче краще зрозуміти всі хитросплетіння тих подій – раджу почитати 10 сторінок вкладення).
У Михайла Дзика такими ж національно свідомими були і родичі, як той, що увійшов в історію першим записавши себе у університетських книгах Європи “українцем” – Данило Дзик.
Запис 1660 року в університеті Падуя (Італія) занадто дошкуляє деяким російським історикам. До яких тільки маніпуляцій не вдаються, щоб хоч якось спробувати знівелювати цей цілком конкретний і неспростовний доказ самоідентифікації українців XVII ст., які 1648 року знову здобули в бою свою державу, а значить і нові змісти самоназв.
Цікавою була дискусія між російським д.і.н. Ф.Гайдою і українкою Інгою Шпігель щодо коректності перекладу вказаного запису. Позиція Інги, як спеціаліста з латини, видається більш аргументованою і доведеною. Більше того, вона підтверджується як доводами історика, який першим зробив розвідку і публікацію документу (Г.Нудьги), так і сучасними науковими дослідженнями.
Текст історичного запису 1660 року з Падуї: “Joz.Daniel Dzik, wikaryuz katedralny lucki «natione Vkrainensis de districtu Kiiouiensi», тобто “українець з округу київського”, або якщо за оригіналом розвідки: «Йозеф Данило Дзик, катедральний вікарій Луцький, національність — українець, Київський дистрикт».
Та не лише в цьому хиба позиції російського автора. Він ще і не зважив на історичний контекст, а також помилився в локалізації походження Дзиків. Називає їх польскими шляхтичами з Луцька.
Як мені вдалося з’ясувати в архівах, Дзики (Микола) вказані у документі “Нарахування поселень і будинків воєводства Брацлавського, для стягнення податку “podymnogo i mlynowego” в 1664 р.”. У історика Липинського ми знаходимо ще одну згадку, інформацію про старого Миколу Дзика, який йде з військом по Брацлавщині, а також синів його: “Петро служить у Війську Запорізькому, як полковник хвастівський”, а “Мелетій… ректор Могилянської академії”. Можемо зробити висновки, що походив рід з Брацлавщини, служили, хто у Фастові, хто в Києві. А Данило досить однозначно підписався в списках Падуанського університету, що він з Київщини (Kiiouiensi).
Козацтво відіграло неабияку роль у консолідації української культури, зокрема у наданні матеріальної допомоги Київському і Львівському братствам та їхнім школам, у постійній підтримці Києво-Могилянського колегіуму, а потім академії, підтримці і збережені київських святинь у найважчі роки. Освічену частину козацтва складали вихованці львівської, острозької, київської та інших братських шкіл, а потім Києво-Могилянського колегіуму і академії. Велику роль відігравали духовні лідери нації, які часто ризикуючи життям несли і свій тягар боротьби. Колишні студенти ставали не лише військовими писарями, а й відважними козаками, сотниками, полковниками і гетьманами, входили до складу дипломатичних місій як секретарі та перекладачі насамперед з латинської і польської мов, якими вільно володіли, деякі обирали шлях служіння науці і релігії, які на той час були тісно зв’язані між собою, досягли визначних висот на цій службі. Серед таких і герої нашої розповіді.
Цікавою загадкою є місце поховання ігумена Мелетія Дзика.
Довгий час вважалось, що якщо він помер ігуменом Михайлівського Золотоверхого монастиря, то і похований має бути там. На підтвердження цієї думки я знайшов в Кіевскія епархіальныя вѣдомости за 1861 рік (№14)
«Приложенія к хронікѣ К.Михайловскаго Монастиря»:
«Мелетій Дзик из ректоров кіевской академіи в 1677 г. переведен бил в сей же монастирь и в нем 1682 февр. 7-го скончался» (на фото наводжу документ).
Але, могила його так і не знайдена. А інший документ, дає нам підказку, що зв’язки із родиною Туптало, які переросли у взаємну прив’язаність і дружбу, могли посприяти тому, що Кирилівський монастир, який зрештою став родинною усипальницею Туптало, міг прийняти і тіло Дзика. Цей факт був досліджений і описаний к.і.н. І.Марголіною, яка посилається на архівний документ Кирилівської церкви від 5 жовтня 1869 р.:
“…із зовнішнього боку церкви по ліву сторону є в стіні два заглиблення, в яких, як кажуть очевидці, були встановлені два образи на міді (у 30 фунтів кожен), один над могилою батьків святого Димитрія Ростовського, а другий – над могилою ігумена, який рукоположив святого Димитрія в іноцтво і що ікони ці були зняті у 1865 р. для поновлення ликів святих…” (подальша їх доля сумна – були розплавлені).
Запис Діарушу (щоденника) Димитрія Ростовського 1689 року повідомляє: “…марта 20 дня, во святой великий пяток, в спасительные страсти, мать моя Мария Михайловна, законная супруга отца моего Саввы Григорьевича, преставися в 9 часов дня. Апреля в З день, в среду, святого воскресенья седьмицы совершили мы погребение в монастыре Кирилловском и положили в церкви св.Троицы, на левой стороне, в самой стене, при дверях, коими на хоры входят…”.
Друг і наставник святителя Димитрія Мелетій Дзик помирає у 1682 р., а мати святителя – у 1689 р. На час ігуменства Димитрія Ростовського у Кирилівському монастирі ці дві близькі йому людини були вже на небесах. Отже, цілком зрозумілим є його прагнення увічнити їх пам’ять образами та написами, влаштованими на зовнішній північній стіні храму.
6 січня 1703 року у віці 103 роки помирає батько святителя Димитрія Ростовського – Сава Туптало. Місце поховання ним було обумовлено заздалегідь – поряд з дружиною, біля сходів на другий поверх. Там же поряд знайдуть спокій і сестри Димитрія.
На сьогодні у нас збереглась схема розташування поховань під підлогою Кирилівського храму (наведу на фото), але не виявлено офіційних звітів про дослідження цих поховань і їх точну належність.
Тому ми можемо спиратись лише на писемні джерела, а також на деякі матеріальні знахідки з фондів, як то дерев’яна дошка-присвята покійному Савві, яка розташовувалась над похованнями Туптало в Кирилівській церкві, а пізніше була випадково знайдена на підлозі в запасниках Софії Київської (наводжу її фото).
У північній зовнішній стіні Кирилівської церкви знаходяться дві невеликі порожні ніші, призначення яких тривалий час було невідоме. Лише через виявлення та дослідження зазначених вище архівних документів з’ясувалося, що у цих нішах колись було влаштовано пам’ятні дошки із записами про визначні поховання, розташовані у церкві (Туптало і Дзика).
Сподіваюсь, що всі, хто прочитав цю історію, як і я, більше за все хочуть, щоб ці славні імена були відомі нашим дітям, щоб про них розповідали на екскурсіях Києва, щоб шанувалось місце їх служби, благодійності і спокою у Кирилівській церкві, а також були відновлені ті образи і портрети, які колись прикрашали цю церкву і переповідали історію двох славних родин.
І раз у мене вийшло долучитись до допомоги пам’ятнику Магдебурзькому праву, то тепер мрію і про те, щоб допомогти Кирилівській церкві відновити втрачене.
Вже мав з цього приводу розмови з представниками Департаменту охорони культурної спадщини, відомим істориком д.і.н. Тарасом Чухлібом, а також завідувачкою науково-дослідного сектору Національного заповідника «Софія Київська» Іриною Марголіною, які підтримали ініціативу та завірили у сприянні словом і ділом.
Тож питання тепер лише за втіленням в життя чудової ідеї.
Для цього потрібно знайти:
1. скульптора, який би міг працювати з міддю, щоб відновити два образи, розміщених колись на фасаді Кирилівської церкви: “…на міді (у 30 фунтів кожен), один над могилою Туплато, а другий – над могилою ігумена…” (на фото показую місце фасаду, де вони розташовувались);
2. художника, який би міг намалювати копію з портрета Савви Туптало (додаю їх у фотографіях).
Якщо хтось має з цього приводу ідеї, поради, бажання допомогти, знайомих скульпторів і художників, які готові реалізувати замисел, то буду радий кожному коментарю, поширенню, рекомендації.
Пишіть, хто міг би долучитись до проекту і спільними зусиллями відновити пам’ять про видатні українські родини, а також втрачене в Кирилівській церкві.
Поширюйте пост, щоб більше людей дізналось про родини Туптало і Дзиків, а також долучилось до відновлення втраченої пам’яті.
Автор: Ігор Полуектов
Нижче: Історія боротьби за незалежність української церкви в книзі росіянина І.О.Шляпкіна «Св. Димитрий Ростовский и его время» (1891) (обережно, є пропаганда московська)
