Опішня – найвідоміше гончарське поселення Укаїни. Навіть назва селища походить від слова «опока» – це різновид глинистої породи, яку використовували у гончарстві. Хоча є версія, що назва пішла від слова «опішитися» – зійти з коня для відпочинку. Ну хтозна. Місцеві мешканці кажуть Опішне, а Опішня – то уже радянське пристосоване слово.
Російською мовою взагалі Опошня – як же вони люблять перекручувати географічні назви.
Продукція гончарів Опішного відома у всьому світі. Давно відома. Наприкінці 19 століття в Опішному мешкало більше половини гончарів Полтавщини, а то були часи, коли саме керамічні вироби гончарів були чи не єдиним посудом у кожній хаті. Горшки, глечики, миски, кухлики – все вироблялося із глини. У Опішному кожна третя родина займалася гончарством. Так пишуть, хоча особисто мені цікаво, чому інші дві третини родин гончарством не займалися, адже ринок збуту був наскільки налагоджений, що на базар у Опішному їхали покупці ледь не з усієї України, а самі опішнянці везли свої вироби по багатьох базарах Полтавщини. Ну звичайно, зрозуміло, що в містечку повинні бути різні ремісники: теслярі, бондарі, ковалі, кравці, шевці. А ще було багато візників – горшки потрібно було возити, і робота ця була не із простих, адже поб’єш чужі горшки…
Наприкінці 19 століття гончарством у Опішному займалися 1218 господарств. Напевне такому поширенню складного і творчого ремесла сприяли не лише поклади гончарних глин – їх загалом на Наддніпрянщині було немало, але і соціальний склад населення Опішного – це були переважно козаки, які у 18 столітті мали три свої сотні, а у 19-му зберегли традиційний козацький устрій і стан (сословіє). Відповідно козаки ніколи не закріпачувалися і вільні були вибирати собі професію не обов’язково пов’язану із сільським господарством. Кілька родин почали робити горшки, а інші за ними.
Опішне – одне із найстаріших поселень на Полтавщині. Перша письмова згадка про нього датується 12 століттям. Розташоване на пагорбах містечко, було зручним для оборони, тому тут збудували кілька земляних укріплень проти кочівників.
В часи Литви Опішне вже було вагомим населеним пунктом. Одним із перших його відомих власників був князь Лекса Глинський – нащадок темника Золотої Орди, Мамая.
На початку 17 століття, вже у складі Речі Посполитої, Опішне отримало Магдебурзьке право. Потім була Хмельниччина, Руїна і Московщина.
У 20 столітті в Опішне прийшли більшовики і з’явилася назва Опішня. На щастя, опішнянці не покинули гончарство, хоч і відчували радянський прес. Було створено гончарські артілі, найвідоміша з яких називалася «Художній керамік». На базі цієї артілі у повоєнний час з’явився однойменний завод гончарних виробів.
У 1986 році був створений Музей гончарства, який через три роки трансформувався у Державний музей-заповідник українського гончарства. У 2001 році він набув статусу Національного. Зайве казати, що музей дуже цікавий, як цікава і територія при ньому, із мальовничими пагорбами та парковим декором. І звичайно із гончарними виробами.
До складу музею-заповідника входить Музей родини Кричевських, розташований у будинку зведеному у 1916 році за проектом видатного архітектора Василя Кричевського та технолога-кераміста Івана Лебіщака. Стиль будівлі – український модерн, її називають найвидатнішою гончарською будівлею України. Зводили її за кошти Полтавського губернського земства (його будівлю проектував Кричевський) і вона мала бути своєрідним шоу-румом для виробів земства.
В Опішному побували усі письменники і поети, скульптори та художники, майстри-гончарі, партійні керівники союзу, депутати. Тут бували очільники СРСР і незалежної України.
Опішне постійно розвивається і змінюється. Ось вже й відкрились Духовний центр та Музей-садиба родини Пошивайлів. Тут бувають десятки тисяч туристів, адже Опішне цікав енне.
Текст та фото Романа Маленкова.
