Оскіл можна вважати одним з найдавніших населених пунктів Харківщини, який існував ще на початку XVII ст. під назвою Цареборисов з різними варіаціями. Заснований 1599 року на південних рубежах Московського царства, у місці впадіння Бахтина в Оскіл, воєводами Богданом Бєльським та Семеном Алфьоровим за наказом Бориса Годунова, як форпост для захисту від кочовиків. За однією із версій, Годунов навмисне направив Бєльського подалі від Москви, тому що бачив в ньому основного опонента на владу. А коли воєвода успішно почав будівництво фортеці, на нього було написано донос. Тут же Бєльського усунули від керівництва Цареборисовом, позбавлено звань, селян і маєтків.
Ось що пише про це «Історико-статистичний опис Харківської єпархії» в 1857 році, спираючись на «Новый летописец»:
“Царь Борис положил построить город в своё имя в защиту со стороны Крымской; послав Окольничего Богдана Яковлевича Бельского и Семёна Альферова, он приказал поспешить построением города; с ними послано много ратных людей, а иным из козаков и стрельцов приказано остаться там на житьё. Богдан Яковлевич был очень богат и взял с собою всего с избытком. Он начал строить город наперед своими людьми, – построил башню и немалую часть города с большою крепостью; по тому примеру приказал потом работникам строить и остальное. Скоро город отстроен, укреплён и населён разными жителями. Во время постройки города кормил и поил он всех ратных на свой счёт; иным давал он деньги, другим одежду и вообще снабжал всем нужным. Все хвалили его. Сильные похвалы Бельскому дошли в Москву. Борис объявил сильный гнев на него за службу, приказал схватить его как злодея и с бесчестием отправил его в ссылку, где посажен он в темницу; имущество его велено продать, поместья и отчины Борис взял на себя. Старших дворян, бывших у него в полку, Афанасия Зиновьева с товарищами, также разорил и сослал в заточение за то, что хвалили Богдана”.
В той час це була єдина подібна фортеця на Слобожанщині. Але вже 1612 року була зруйнована татарами та прийшла в запустіння. Після заселення території переселенцями-черкасами (воєвода Федот Сурмин записав їх в службу) Цареборисівське городище царем Олексієм Михайловичем було подароване патріарху Нікону, фортеця відновлена у 1655-1656 роках (відбудовувалась із сосни). Вона мала дев’ять веж, три з яких з воротами, 127 зрубів, стіни були подвійні та в 4 сажені й висоту. Місто навіть стало сотенним містечком Ізюмського полку, проте на кінець XVII ст. знову занепадає. Цьому передували повстання Івана Брюховецького (місто було спалене), участь мешканців у повстанні Степана Разіна, що привело до подальших репресій, кілька татарських набігів та епідемія чуми.
Чума була й 1718 року. Причому лютувала так, що наступного року прислали загін драгун на чолі з князем Григорієм Волконським, всіх мешканців під сторожою було вислано до лісу, фортецю, слободу та церкви, Миколаївську та Преображенську, спалено вщент. Сюди люди вже не повертались, слобода перейшла на нове місце, туди де зараз сучасний Оскіл.
В 1721 році в ній з’являється Миколаївська церква, потім, в 1770-му друга – Різдва Богородиці. 1799 року замість цих двох храмів будуть нові, теж дерев’яні, і теж Миколаївську та Богородицьку. Не скажу, коли вони були саме знищені, проте на світлинах Стефана Таранушенка початку ХХ ст. вони ще є. Також відомо, що на місці однієї з них в радянські часи звели універгмаг.
Коли до влади прийшли більшовики, то з 1919 року перейменували село у Червоний Оскіл. Така назва залишалась аж до 2016 року, коли неї скоротили, прибравши «червоний». З 1919 року і аж до початку 1922 року на території Оскільщини діяли загони Григорія Савонова, соратника Махна, що боролись з більшовиками.
А щодо сьогодення Цареборисова городища, то розкопи на його території велись з 2004 року, знайдено багато історичного та археологічного матеріалу. Зараз Цареборисове городище пересічному туристу й не так легко й візуалювати, час та війни зробили свою справу. Через городище проходить дорога, по якій їздить сільгосптехніка, частина розорана, укріплення другого кола (рови та вали) вже ледь помітні.
Текст Ігоря Дорожка, фото Максима Назаренка.
