В XIV столітті Литва без зусиль приєднала до себе Україну (Південну Русь), яка була знесилена боротьбою з монголо-татарами. Звільнивши українців від татарського іга, Литва не насаджувала їм ні своєї релігії, ні своєї культури. Литовці не відбирали в українців земель, практично не пригнічували самобутність та самосвідомість українського народу.
Ситуація в Україні докорінно змінилася, коли 1569 року за Люблінською унією українські землі перейшли до Польщі. Почалася масова колонізація. Повільно, але досить впевнено поширювався польський етнос по Україні. Будувалися маєтки та міста поляків. Почалися заборони української релігії та мови, селян прилучили до примусової праці на панів (панщини). Життя населення стало нестерпним. Але знайшлися пасіонарно заряджені люди, які спробували нагадати народу про минулу велич та волю. До таких людей безперечно можна віднести Христофора (Криштофа) Косинського, який підняв селянсько-козацьке повстання супроти польського гніту наприкінці XVI століття.
Пам’ятник на честь повстання Косинського у Білій Церкві
Напередодні великого вибуху
1587 року, по смерті короля Стефана Баторія, корона Речі Посполитої. перейшла до Сигизмунда ІІІ – сина короля Швеції і його дружини, польської принцеси Катерини. У плани нового монарха входило створення імперії, в якій мали бути Польща, Литва, Білорусь, Московське князівство, Швеція та Україна. Але король не зміг здійснити своїх намірів – епоха його правління (1587-1632) стала початком цілковитого занепаду України, а за нею і Польщі.
Правління Сигизмунда ІІІ Вази позначилося гнітом народних мас та збільшенням прав шляхти. Сейм перетворився на єдиного володаря Речі Посполитої, а у ньому засідала шляхта, яка ненавиділа все українське – мову, релігію, культуру. На українських землях відбувалося примусове насадження польської мови, католицизму та закріпачення селян. Поставлені у нелюдські умови, українські селяни та міщани шукали силу, яка змогла б захистити їх. І така сила знайшлася – нею стали козаки, які під проводом Христофора Косинського повели першу козацьку війну проти Польщі. Це повстання започаткувало період майже безнастанних війн між Польщею та Україною, який тривав двісті років і так знесилив обидві країни (поряд з іншими війнами), що сусіднім державам було доволі легко пошматувати їх і позбавити волі, чим ті й скористались.
Христофор (Криштоф) Косинський
Сучасникам невідомо, коли народився Христофор Косинський. Невідомо, був він поляком чи українцем, яку сповідував релігію. Це був дрібний шляхтич з Підляшшя (сучасна Білорусь, околиці Бреста), який знайшов собі притулок серед запорізьких козаків. Перша згадка про цю людину зустрічається в листі кошового отамана Богдана Микошинського, де про Косинського говориться як про заслуженого члена запорізького товариства.
Христофор (Криштоф) Косинський
На історичну арену Косинський виплив у 1590 році. Сейм за видатні заслуги у війні проти татар обдарував Христофора маєтністю на Київщині, біля ріки Рось. Це було село Рокитне (сучасний районний центр у Київській області), оточене землями Білоцерківського староства. А старостував у Білій Церкві Януш Острозький – син князя Василя-Костянтина Костянтиновича Острозького, київського воєводи та сенатора. Януш не дав Косинському оселитися на подарованих землях – якимось чином він отримав від короля грамоту на володіння Рокитним, швидше за все, не повідомивши Сигизмунда ІІІ про те, що ця маєтність вже належить Косинському, і заволодів селом, прилучивши його до земель староства. Важко описати, яке обурення і гнів охопили Христофора. Він зібрав навколо себе значний козацький загін і 19 грудня 1591 року напав на Білу Церкву, сподіваючись помститись Янушу Острозькому.
Повстання
Білоцерківський замок був одним з найважливіших опорних пунктів Речі Посполитої у Східній Україні. Він мав перепиняти шлях татарам та тримати у покорі місцеве населення, попереджаючи втечі селян на Запоріжжя. З часу придушення повстання білоцерківських міщан* минув лише рік, тому ситуація у місті була дуже напружена: найактивнішим учасникам повстання суд заочно виніс смертний вирок, старостинська адміністрація жорстоко карала міщан за найменший вияв невдоволення. Тому й не дивно, що міщани, які ненавиділи Острозьких, повністю підтримали Косинського й перейшли на його бік. Білоцерківський замок було взято практично без бою. Повстанці захопили артилерію та боєприпаси. Януша Острозького в місті в цей час не було.
Косинського було проголошено гетьманом козацького війська. Успіх повстанців сколихнув місцеве населення. Селяни почали проганяти з маєтків шляхту, захоплювати її землі та майно. Багато селян проголосили себе козаками та приєднались до війська Христофора Косинського. Повстанці захопили Трипілля (нині село в Обухівському районі Київської області), яке на той час мало добре укріплений замок, а трохи згодом Переяслав (нині районний центр у Київській області – Переяслав-Хмельницький).
Василь-Костянтин Острозький
Зляканий розмахом народного руху, Сигизмунд ІІІ уже в січні 1592 року призначив комісію для розслідування “своєвольства” і покарання винних. Королівські слідчі – теребовлянський староста Яків Претвич, черкаський – Олександр Вишневецький, брацлавський – Струсь, барський – Гульський та інші під командуванням князя Язловецького з чисельним військовим загоном вирушили на Трипілля, в якому отаборились повстанці. Шляхетське військо зупинилося під Фастовом (нині районний центр в Київській області). Від імені Язловецького у стан повстанців було надіслано листа, в якому поляки пропонували видати Косинського та скласти зброю. Керівники повсталих прийняли листа й почали переговори, побоюючись вступати в бій із поляками, військо яких переважало повстанців, насамперед в озброєнні, а можливо, і в кількості. Переговорами керівництво повстання намагалося виграти час і домогтись розпуску польського війська. Переконуючи комісарів у тому, що Косинський вже втратив гетьманську булаву, козацька верхівка обіцяла визнати гетьманом того, кого призначать поляки і повністю підкорятись їм. На цих умовах було укладено договір, після чого комісари залишили свої позиції під Фастовом і роз’їхалися по староствах.
Януш Острозький
Але повстанці не мали наміру виконувати умови договору. Повстання швидко поширювалось. Кілька разів селянсько-козацьке військо оточувало київський замок і грабувало околиці Києва. Протягом 1592 року та зими 1593-го повстання поширилось на Волинське та Брацлавське воєводства. Повстанці розправлялись зі шляхтою, а на захоплених землях впроваджували козацькі порядки.
Косинський люто ненавидів Острозьких, очевидно через відібраний маєток, а може й через якусь іншу причину, якої до нас історія не донесла. Він весь час намагався дошкулити їм, захоплював та руйнував маєтки і замки.
На вересневому Сеймі 1592 року українські магнати на чолі з Костянтином Острозьким – депутати з України – вимагали відправити на придушення повстання коронне військо, але їхній заклик не підтримали депутати з центральних польських земель. Більшість депутатів відхилили вимогу відправити коронне військо в Україну.
Князь Костянтин Острозький зібрав навколо себе практично всю шляхту Київського, Волинського та Брацлавського воєводств, його військові загони складалися із шляхетської кавалерії та німецьких найманих піхотинців. Януш Острозький найняв жовнірів у Галичині та в Угорщині. Загалом у розпорядженні Острозьких було велике, добре озброєне та належно підготовлене для ведення війни військо. Виступаючи у похід, шляхта сподівалась на швидку перемогу. Збірним пунктом для війська було призначено Костянтинів (нині Старокостянтинів, райцентр в Хмельницькій області).
Поразка
Погано озброєні й так само погано споряджені повстанці, здебільшого не знайомі з військовою справою, здавалося, були не спроможні чинити опір шляхетському війську. На ту пору стояли сильні морози, і піхота, яка становила основну силу селянсько-козацьких загонів, не могла окопатися у мерзлій землі. Становище повстанців було вкрай важким. Через холод та дефіцит продовольства багато з них розійшлося по домівках.
Селянсько-козацьке військо стояло під Острополем (зараз смт. в Старокостянтинівському районі Хмельницької області), але під тиском переважаючих сил ворога, Косинський почав відводити повстанців на більш вигідні позиції. 23 січня 1593 року під містечком П’ятка, що біля Чуднова (зараз райцентр в Житомирській області), почалася битва. У перший день легка козацька кіннота пішла у наступ й завдала поразки частині шляхетського війська. Жовніри передових загонів почали розбігатись, і козаки кинулися переслідувати їх, але надійшли основні сили Острозького й повстанці змушені були сховатись за стінами містечка. Цілий тиждень оборонялось військо Косинського, зазнаючи величезних втрат. Дві тисячі повстанців полягло під час цієї битви.
Невідомо точно, як розпочалися переговори між шляхтою та повстанцями і чому Острозький погодився їх вести. Скоріше за все, його військо також зазнало значних втрат, тому князь вирішив зупинити кровопролиття. 31 січня 1593 року Костянтин Острозький від імені панського війська і Христофор Косинський з військовим писарем від імені козаків підписали ганебну для другої сторони угоду, за якою козаки втрачали всю артилерію та корогви (знамена). Вони повинні були також повернути все награбоване у панів, негайно скинути Косинського з гетьманства та скоротити кількість реєстрових козаків до мінімуму. Однак Косинського, незважаючи на ненависть до нього, князь все-таки відпустив.
Косинський, довго не розмірковуючи, вирушив на Запоріжжя, де розпочав підготовку нового повстання. Влітку 1593 року двохтисячне козацьке військо виступило із Запорізької Січі. Двома загонами, один з яких плив на човнах, козаки підступили до Черкас, де перебував черкаський староста, князь Олександр Вишневецький. Почалась облога міста. Усвідомлюючи безвихідь свого становища, Вишневецький вирішив вдатися до хитрощів. Він запросив Косинського до міста ніби-то для ведення переговорів, де по-зрадницькому захопив і вбив його. За народними переказами, пани, схопивши Косинського, замурували його у стовп в одному з католицьких монастирів.
Після смерті Христофора Косинського повстання не вщухло, козаки не зняли облоги Черкас. Вишневецький вимушений був підписати угоду, за якою реєстровці отримували право на вільні зв’язки із Січчю, а також право скаржитися воєводі на старост та старостинську адміністрацію.
Восени 1593 року повстання спалахнуло з новою силою. Чотирьохтисячне військо підступило до стін Києва. Але облога тривала недовго, оскільки козаки отримали тривожну звістку – на Запорізьку Січ напали татари на чолі з ханом. Козаки вирушили на захист Січі. В Запоріжжі на той час був лише невеликий загін, який після нетривалого, але мужнього бою залишив табір. Татари його повністю зруйнували, але великого зиску не мали з цього, адже Січ була порожньою.
Жорсткими заходами польській владі та місцевим панам вдалося приборкати бунт, розпочатий Косинським. Та перемога ця була короткочасною, адже не минуло і півроку як вибухнуло нове, ще більш грізне повстання, яке очолив колишній сотник князя Острозького Северин Наливайко.
Бунт Косинського був потоплений в крові, але значення його для історії України неоціненне. Це перший організований масовий всенародний виступ пригнобленого українського населення. Дивний збіг обставин зробив головним катом повстанців провідника української освіти, ярого захисника православної віри, князя Василя-Костянтина Костянтиновича Острозького.
*Повстання у Білій Церкві. В 1589 році король Сигизмунд ІІІ наділив Білу Церкву магдебурзьким правом, але Острозькі самовільно відмінили цей привілей, продемонструвавши жителям свою всесильність і незалежність від королівської влади. Незадоволені міщани підняли повстання проти Острозьких і захопили місто та замок. Повстання тривало цілий рік – кілька тисяч озброєних міщан довгий час не впускали у місто ні королівських комісарів, ні слуг воєводи Костянтина Острозького. Князю довелося зібрати сили майже з усього Київського воєводства, щоб придушити повстання.
Автор Роман Маленков
КАРТА СЕЛЯНСЬКО-КОЗАЦЬКОГО ПОВСТАННЯ 1591-1593 рр.
