Недалеко від Овідіополя на Одещині, на лівому березі Дністровського лиману, є красиве село Роксолани.
Ці мальовничі береги, що різко обриваються над водою, вподобали ще древні греки, які заснували тут місто Ніконій у 6 ст. до н. е.
Свого часу ця археологічна знахідка у 40-х роках 19 ст. зробила маленький фурор серед краєзнавців. Мармуровий бик та красива амфора у Одеському археологічному музеї – знайдені саме тут.
Сьогодні про стародавнє місто говорять кам’яний знак, але самі краєвиди варті того, щоб сюди приїхати, спуститися до лиману, пройтися трохи далі по вузенькій смужці берега до місць, де гніздяться баклани – пейзаж просто неймовірний.
А у центрі села, по вулиці Шевченка, є старе кладовище, яке старожили називають козацьким. Тут ми бачимо схожі за формою та матеріалом кам’яні хрести, як і на Сотниківському кладовищі.
Багато хто заперечить: звідки взятися тут козакам, якщо до приходу Катерини цими землями турки володіли ще з 15 століття? Дуже близько до турецького поселення Аджидере (Овідіополя) та практично навпроти турецької твердині Акерман.
Розуміючи, що саме кладовище належить до набагато пізнішого часу, зайдемо трохи здалеку.
Турецький мандрівник Евлія Челебі у своїй «Книзі подорожей» описує перебування на землях «злополучних русів з країни місцевих козаків» – між Дністром і Дунаєм у 1657 році:
«… через ці місця пролягає головний шлях кораблів, що ідуть з Акермана до Очакова і далі в Крим. Козаки ж, зібравшись ватагою, очікують біля місць, зручних для стоянки суден, і ніхто з приїжджаючих не захищений від того, щоб не бути пійманим і полоненим. Упаси Боже, це дуже небезпечна дорога.
…З того часу, як султан Баєзид хан Велі завоював Акерман, цю місцевість [урочище От-ярик] освоїли і вона стала тилом після того, як на переправі було побудоване сильне укріплення. Через певний час прокляті козаки захопили це укріплення і зруйнували його вщент. До сьогоднішнього дня видно тут залишки споруд. Дикі та пустинні місця тут дуже небезпечні. В цю ніч, про яку йде мова, ми від страху перед козаками лишилися сну і відпочинку. Бо в цьому місці знаходиться дерев’яне укріплення козаків».
«Хай помилує нас Аллах! Ті, хто не бачили цього народу, навіть великі тлумачі релігії не можуть знати, що за душа у цих ворогів громади Мухаммеда та інших народів. Вступивши в їхню країну у середині місяця мухаррема 1068 (кінець жовтня 1657) року, ми проїжджали нею з молитвами: «О Господи, врятуй нас від їх злості! Амінь!»
Не знаю чому, але мені читати ці свідчення було дуже смішно))
Особливо смішно, коли в коментарях пишуть, що до приходу росії козаки на цих землях ніколи не жили, а навіть якщо й жили, то тільки в підданстві турецькому султану. Ага)))) Боялися його і завжди віддавали честь турецьким суднам на переправі через Дністровський лиман. Більше того, так шанували мусульманство, що спонукали тих бусурманів лишній раз помолитися Аллаху.
Після зруйнування Запорозької Січі (1775 р.) частина козаків змогли врятуватися з облоги човнами – через Дніпро та Чорне море вони піднялися по лиману до суч. Овідіополя та вирішили оселитись в околицях. Згодом, за конвенцією 1779 р. турки «попросили» їх за Дунай.
А в 1789 – 1792 роках територія сучасних Роксолан входила до Подністрянської паланки Чорноморського козацького війська. За даними військового інженера де Волана, тут проживали 5 козацьких родин, які займалися рибальством. Є навіть дані про два рибні заводи Харька Чуприни і Губи.
З початку 19 століття населення села поповнювалося так званими селянами-десятинниками (ті, що обробляли землю пана за десяту частину врожаю). Переважно це були втікачі-кріпаки та колишні запорожці.
Так що присутність у селі козаків та їх нащадків не треба доводити.
Ще якихось 40 років тому (як кажуть місцеві) на цих хрестах можна було прочитати написи. І вже тоді селяни розуміли, що цим могилам вже як мінімум 120-150 років.
Сьогодні ці старовинні козацькі хрести стоять у чагарниках, деякі сховані у густих заростях бузку – і їх терміново потрібно розчищати.
Багато хто зараз пише, що такі роботи – “не на часі” й можуть почекати до перемоги. Насправді не можуть.
Старовинне козацьке кладовище руйнується на очах. І перше, що необхідно зробити, – це добитися взяття цих пам’яток під державну охорону.
На останній світлині видно місце, де ховали жертв Голодомору. Вшанування їх пам’яті сьогодні полягає у звичайному вітхому дерев’яному хресті, який зламався і впав.
Ми не археологи, не фахівці. Ми просто небайдужі люди. Але ми хочемо привернути увагу до цієї теми та докласти зусиль, щоб такі безцінні пам’ятки не зникли з лиця землі і розповідали нащадкам, якого ми роду.
Текст та фото Ірини Байсак
