Скорботний Ісус: рідкісний сюжет сакральної скульптури України

Серед давніх сакральних фігур України, мабуть, найбільш рідкісним сюжетом є зображення Скорботного Ісуса. Спаситель у цьому випадку сумно сидить, прикривши обличчя рукою (рідше просто сумно сидить).

Якщо фігур Божої Матері (включаючи цвинтарні пам’ятники) маємо чи не тисячу, зображень апостолів Петра і Павла — мабуть, не менше, а фігур інших святих — сотні, то «Скорботних Ісусів» добре як півтора десятка назбирається. Автору, який чимало подорожував та обстежив десятки старих цвинтарів, відомо лише вісім.

Перші образи зажуреного Ісуса з’явилися ще у XIV ст. в Німеччині та Голландії. Поширенню ж сюжету посприяв Альбрехт Дюрер. Цей німецький художник, що працював на рубежі XV–XVI століть, розмістив фігуру засмученого Ісуса, який ховає обличчя в долонях, на титульній сторінці ксилографії «Малі страсті» (1509–1511).

Відтоді сюжет поширився Західною Європою, особливо в Польщі. Попри це, широкої популярності він так і не здобув.

Найвідоміший «Скорботний Ісус» України сидить і журиться над нашими гріхами у Львові на знаменитій Каплиці Боїмів. Сама каплиця й згадана фігура надзвичайно відомі, тому зупинятися на цій пам’ятці ми не будемо. Фігуру, до речі, нещодавно реставрували, і про це було чимало повідомлень у медіа.

Менш відомий інший Скорботний Ісус міста Лева. Навіть більшість львів’ян про нього навряд чи чули. Йдеться про високу колону з датою 1761 на капітелі та зі Скорботним Ісусом наверху. Вона ховається серед насаджень та стихійних смітників на вулиці Зеленій, 251. Колись тут був чумний цвинтар, де ховали жертв моровиці.

До найвідоміших «Скорботних Ісусів» належить і фігура з Кам’янця-Подільського. Вона стоїть біля південної стіни катедрального Петропавлівського костелу (того, що з мінаретом). Цей храм обов’язковий для відвідин кожним туристом, відповідно й скульптуру бачили всі гості давньої столиці Поділля.

Кам’янецького Скорботного Ісуса встановили у XVIII ст. на пам’ять про похованих кам’янчан, чиї останки були сплюндровані турками під час ліквідації кількох християнських цвинтарів.

Наступною за «розкрученістю» є фігура Скорботного Ісуса із Сатанова. Вона, до речі, найбільш грубої роботи — ніби вирізав її якийсь підмайстер, який щойно навчився тримати різець. Враховуючи час встановлення скульптури, це не дивно: майстрів тоді серед живих залишилося мало.

Капличка-стовп, на якому сидить і журиться Спаситель, постала близько 1653 року. За переказами пам’ятник поставили на братській могилі. Це підтверджується тим, що коли у 1990-х тут прокладали траншею, натрапили на величезну кількість людських решток.

За однією версією, тут поховано поляків, які захищали місцевий замок і були вирізані козаками Богдана Хмельницького. За іншою — мирних українців, посічених польськими карателями після відходу війська гетьмана з Поділля.

Два практично ідентичних пам’ятники маємо в Тернопільській області, за якихось два десятки кілометрів від Сатанова. Автор підозрює, що вони не лише ровесники, але й виготовлені одним майстром.

Перший стоїть у Скалаті на подвір’ї Церкви Преображення Господнього (УГКЦ). Це гостроверхий стовп зі своєрідною «хатиночкою» на верхівці. У «хатинці» сидить і журиться Скорботний Ісус. Пам’ятник встановили у 1848 р. на честь скасування панщини в імперії Габсбургів.

Практично ідентичний пам’ятник можна побачити й на селянському обійсті в сусідньому зі Скалатом селі Полупанівці. Автор планує там побувати й детально його оглянути. Поки ж дивіться фото краєзнавця Андрія Майхера.

Дуже красивого й, мабуть, наймолодшого за віком Скорботного Ісуса можна побачити на цвинтарі села Богданівка, неподалік Підволочиська. Він же найбільш реалістичний і «академічний». Датується, якщо не помиляюся, 1920-ми роками.

Ще одна фігура Скорботного Ісуса ховається на старому цвинтарі в Олеську, що на Львівщині. Олесько передовсім знане своїм славетним замком. Як будете там — не пропустіть і цвинтар. Він теж цікавий!

Надгробок має коротку епітафію: «Ту спочиває Алексей с Іакобиѣнски. Пр[ожил] л[іт] 37. 1888».

Пам’ятник увінчує фігура Скорботного Ісуса.

Вік «Скорботного Ісуса» з Олеська не такий поважний, як у інших згаданих фігур. Але тут маємо одну дуже цікаву деталь, що приховує у собі потужний пласт історії.

Стовп, на якому сидить місцевий Спаситель, прикрашає мистецьки виконаний барельєф. Він цікавий не стільки якістю виконання (більшість сусідніх — досить примітивні), скільки сюжетом.

Практика зображувати на надгробках святих, чиє ім’я носив небіжчик, досить традиційна. Тож у тому, що на надгробку пана Олексія бачимо однойменного святого, немає нічого дивного. Цікавим і важливим є те, який саме святий Олексій зображений.

Зазвичай у таких випадках маємо зображення преподобного Олексія, Чоловіка Божого — ранньохристиянського святого, шанованого як Західною, так і Східними Церквами. Натомість в Олеську ми бачимо досить рідкісного для некрополів Галичини святого — митрополита Олексія (Бяконта).

Цей знаний московський святий передовсім шанується в Росії й є одним із найповажніших у пантеоні «русского міра».

Майбутній святий народився наприкінці XIII століття у Москві в родині чернігівського боярина Федора Бяконта. На двадцятому році життя він прийняв постриг у Московському Богоявленському монастирі й отримав чернече ім’я Олексій.

Від 1340 року Бяконт завідував судовими справами церкви при дворі московського митрополита Феогноста. У 1352 р. його возвели в сан єпископа Владімірского і Суздальського, а 1354 року Вселенський патріарх Філофей затвердив його «архиєпископом Києва й всієї Русі з титулом всечесного митрополита й екзарха».

Олексій, як палкий патріот Москви, чимало зробив для розбудови Московської катедри. Він активно протистояв спробам руських (українських) єрархів вирватися з-під влади Москви, особливо це стосувалося представників ліквідованої 1347 року Галицької митрополії та православних структур Великого князівства Литовського.

Після смерті великого князя Івана II Красного Олексій став опікуном його малолітнього сина Димитрія (майбутнього Донського). За Івана Красного та Димитрія Донського він фактично керував усією зовнішньою політикою Великого князівства Московського.

По суті, Олексій Бяконта став одним із творців як Московської Церкви (у сучасному, заполітизованому форматі), так і московської державності загалом.

Зображення московського святого на надгробку в Олеську є яскравою ілюстрацією до ситуації, що склалася в Галичині у 1870–1880-х роках. Саме тоді тут набуває популярності рух так званих «москвофілів», а Олесько й околиці стають одним із центрів поширення великоруської ідеї.

Про популярність «москвофільства» на Олеськівщині свідчить і той факт, що Йосиф Красицький — один із головних провідників цього руху — тричі обирався послом (депутатом) Галицького сейму (елекції 1867, 1870, 1877 років) саме по округу, що включав Олесько.

Не помилимося, якщо скажемо, що Олексій з Олеська був не лише пересічним шанувальником «москвофілів», але й активним членом цього руху.

Власне тут поставимо крапку. Вірогідно, десь на сільських цвинтарях Галичини ховаються ще кілька фігур, що втілюють сюжет Скорботного Ісуса. Але про них автору наразі невідомо.

Текст та фото Дмитро Полюхович (крім випадків коли в підписі вказаний інший фотограф)