Відразу скажу – Унівська лавра – надзвичайно гарне місце, як за естетичним наповненням, так і за внутрішнім душевним відчуттям. Навіть незважаючи на постійно значну кількість людей тут, адже це єдина греко-католицька лавра в Україні.
Унівська лавра не схожа на інші лаври України. Тут немає високих золотих бань, які б видно було за багато кілометрів – унівська обитель ніби навпаки ховається поміж високими пагорбами масиву, який називається Гологори. До 2003 року село Унів називалося Міжгір’я – ну зрозуміло чому. Але Унів назва давніша, і зустрічається у письмових документах вже у 14 столітті. І вже тоді в селі був монастир.
Наприкінці 14 століття руський князь із роду Гедиміновичів, кузин польського короля Владислава ІІ Ягайла, Федір Любартович, заснував православний монастир в Уневі. Будівництво завершили у 1400 році. Підпорядкували обитель Київському митрополиту.
Спочатку всі будівлі були дерев’яними, тому їх неодноразово палили татари. Останнє відоме руйнування дерев’яного монастиря датується 1549 роком. Після тієї пожежі з’явилися перші кам’яні споруди. Тоді з’явилися оборонні мури та башти, і точно тоді збудували оборонну Успенську церкву – головний храм монастиря. Його починали будувати в готичному стилі – на теренах Речі Посполитої готичний стиль затримався до 16 століття, а завершували будівництво у стилі ренесанс. В синтезі із товстелезними оборонними стінами, потужними контрфорсами, вузькими вікнами та стрільницями на верхньому ярусі (у фризі) стиль храму можна назвати унікальним.
Вважається, що заклав храм руський шляхтич Олександр Ванько Лагодовський. Згідно із переказом він мав якусь хворобу ніг і майже не міг ходити. У сні йому явилася Богородиця, яка порадила на схід від маєтностей знайти джерело, умитись в ньому – і все зцілиться. Як він його шукав із своїми хворими ногами – хтозна, але знайшов. Біля залишків згорілого дерев’яного монастиря. Умився і зцілився, ну й дав обітницю відродити спалений монастир. Через деякий час, над цілющим джерелом, Лагодовський заклам мурований храм Успіння Богородиці. Після смерті шляхтича поховали на території монастиря, ніби то над джерелом. Джерела я не помітив, але надгробок, створений у стилі ренесансу, є.
Церкву обнесли чотирикутником мурів, на кутах поставили наріжні башти, а навколо викопали рови.
Про відомість монастиря на початку 17 століття каже той факт, що в ньому у 1606 році якийсь час жив Іван Вишенський, після своєї мандрівки на Афон. Тут він написав «Посланіє до стариці Домініканії».
Із 1648 по 1770 роки примонастирі працювала друкарня.
У 17 столітті монастир перейшов в унію. Його архимандритами були представники роду Шептицьких – Варлаам (1668 р.) та Атанасій (1713 р.). Це був період розквіту та розбудови обителі. Недаремно на одному із контрфорсів є герб Шептицьких.
У першій половині 19 століття, вже в часи австрійського правління, Унівським монастирем опікувався Галицький митрополит та Львівський архієпископ Михайло Левицький. Він був похований в обителі, а після його смерті (1858 р.) австрійська влада закрила монастир.
Відкриття монастиря й нового його розквіту домігся ще один видатний представник роду Шептицьких – Андрей. У 1919 році він перевів в Унів ченців-студитів із Скнилова. Після того обитель набула статус лаври – найбільшого чоловічого монастиря із особливим статусом.
У 1939 році в Галичину прийшла радянська влада і монастир закрили, а у 1944-му було взагалі заборонено греко-католицьку церкву. Тоді у монастирі влаштували концтабір для унійного духовенства. Розписи у храмі забілили, знищили численні монастирські надгробки.
Чернече життя повернулося у монастир у 1991 році – після розвалу союзу.
Монастир було повністю відновлено. Реставрували усі будівлі, а у 2007-2008 роках було побудовано ще один храм – дерев’яну церкву Климентія та Леонтія. Нині в монастирській громаді 84 ченця.
Текст та фото Романа Маленкова
Читайте інші матеріали про Унівську лавру на нашому сайті.
