Унівська Лавра

За кілька кілометрів від Перемишлян розташовується село Унів, в якому зберігся архітектурний комплекс однієї з найбільших християнських святинь Галичини – Святоуспенської Унівської Лаври. Даний монастир є одним з найстаріших в Україні. Точних відомостей про дату заснування обителі немає, проте в документах початку ХІV століття Унів згадується як один з духовних центрів Галичини.

До середини ХV століття монастирем опікувались князі Гедиміновичі, а після них представники роду Лагодовських.

У 1549 році монастир зазнав нападу татар, які спалили обитель. Щодо відновлення святині існує цікава легенда, яка говорить, що Олександр Ванько Лагодовський, який опікувався монастирем, на полюванні впав з коня і зламав ногу. Уві сні до нього явилась Богородиця, яка порадила йому шукати цілюще джерело в сусідньому лісі. Лагодовський віднайшов це джерело, а вода з нього допомогла йому швидко одужати. Після чого шляхтич дав обітницю відновити обитель і звести храм на честь Богородиці.

Протягом 1549-1574 років було зведено пристосовану до оборонних функцій муровану церкву над джерелом, а трохи пізніше навколо храму з”явились стіни з баштами, а також земляні вали та рови під мурами. Як бачимо, обитель була добре пристосована до оборони і по суті являла собою непогано укріплену фортецю.

Від самого початку монастир був православним і стояв на захисті православ’я в Галичині, проте у першій половині ХVІІ століття між родинами Лагодовських і Балабанів, які на той час володіли монастирем, почалось протистояння за обитель і інші маєтки.

Особливо знаково події розгортались у 1631 році. Станіслав Баратинський, дружина якого походила з роду Лагодовських, прийнявши унію, зробив спробу захопити силою монастир. Проте монахи були вправними воїнами, та й обитель була добре пристосованою до оборони, тому ці напади вдалось відбити. Тоді Баратинський вдався до хитрощів, і вночі разом з своїми слугами непомітно через ліс підкрався до монастирських мурів і, використовуючи драбини, вдерся до обителі. Проте ченцям вдалось сховати ключі від церкви, а через шість днів Балабани вигнали нападників.

Врешті перехід на унію для монастиря став лише питанням часу, і відбулось це без застосування зброї.

В другій половині ХVІІ століття життя обителі стало стабільним, а піднесення і розквіт монастиря пов’язані з родиною Шептицьких.

Валаам Шептицький перший з унівських діячів прийняв унію у 1700 році, а в 1711 році собор монастирських настоятелів в Уневі вирішив і надалі притримуватися стародавніх монаших традицій. З тих часів монастир став греко-католицьким.

Наступник Валаама його племінник Атанасій Шептицький реставрував і перебудовав церкву та монастир.

У ХVІІІ столітті обитель досягнула найбільшого свого розквіту, проте з проходом австрійської влади у 1790 році монастир було закрито.

Щоб запобігти повному знищенню святині митрополит Михайло Левицький влаштував тут свою резиденцію, тим самим врятувавши монастир від руйнувань.

Оскільки в оборонних функціях споруд вже не було потреби, то в 20-х роках ХІХ століття було засипано рови та розрівняно вали, а також розбрано дві з чотирьох наріжних башт.

Відновив чернече життя в Уневі Андрей Шептицький, передавши святиню ченцям Студійського Уставу, а невдовзі монастир отримав статус Лаври.

У 1947 році радянська влада закрила монастир, а в його будівлях влаштували психоневрологічний інтернат. Щоб остаточно стерти в людей пам”ять про святиню навіть село було перейменовано в Міжгір’я.

Чернече життя тут було відновлено вже в часи незалежності у 1991 році, коли обителлю знову почали опікуватись монахи-студити.

Свого часу монастир окрім прямих обов’язків широко займався просвітительською діяльністю. Тут працювала одна з перших в Галичині друкарень. В обителі перебували відомі особистості, зокрема тут навчався Йов Княгиницький, який згодом заснував Манявський скит. Саме в унівському монастирі написав своє “Посланіє до стариці Домінікії” Іван Вишенський.

На фото нижче копія надгробку вище згадуваного Олександра Ванька Лагодовського. Цей надгробок вважається одним з найкращих зразків галицької ренесансової скульптури. Оригінал зберігається в Олеському замку.

Відомо, що монастир був добре укріплений, тож були припущення, що обитель повинна була мати міцну браму. Оскільки жодних письмових джерел про її існування не було, то існування такої брами будувалось лише на рівні гіпотез. Аж поки влітку 2002 року під час земельних робіт випадково було знайдено залишки в”їздної брами, а також інші середньовічні укріплення.

Брама розташовувалась на 50 метрів південніше від сучасних митрополичих палат. Зараз можна побачити лише частину цієї великої споруди, яку було відкрито під час розкопок. Про те, що брама мала суттєво більші розміри, ніж зараз можна побачити, свідчать підбрамні опорні елементи, які були характерними для середньовіччя.

Під час розкопок окрім барокових оздоблень було знайдено гармату, близько п’ятидесяти кам’яних ядер та іншу зброю і її елементи. Зараз більшість знахідок перебувають в монастирському музеї.

Сьогодні поруч з монастирем можна побачити нову дерев’яну церкву. Ідея створення цього храму виникла у 2007 році. Оскільки через велику кількість прочан, які часто прибували у складі організованих груп і мали бажання спільно помолитись, то, щоб не виникало накладок з службами ченців в монастирському храмі, було вирішено звести ще один храм для потреб паломників.

12 липня 2007 року було закладено і освячено наріжний камінь майбутнього храму.

Проект церкви виконав архітектор Роман Сулик, який також звів храм для монастиря в Зарваниці.
Основними спонсорами будівництва храму виступили паломники, на пожертви яких і звели церкву.
29 червня 2008 року храм було освячено на честь блаженних священномучеників Климентія та Леонтія.

Автор тексту та фото Роман Бречко                            rbrechko