Сколе — місто Стрийського району Львівської області України, колишній районний центр. Розташоване в долині річки Опір в Українських Карпатах, один з історичних центрів Бойківщини, занесений до Списку історичних населених місць України. Через Сколе проходять стратегічні загальнодержавні і європейські транспортні комунікації: автодорога E50 (М06) (Київ—Чоп) та E471 (Мукачево—Львів), залізниця Київ-Чоп, південна гілка нафтопроводу «Дружба».
Щодо походження назви міста Сколе (Сколе) існують три різні версії:
- від слова «скеля», оскільки долина, у якій розташоване місто, нібито оточена скелями. Версія є малоймовірною, адже власне скель у Сколівській улоговині немає. Однак коли придивитися до топографічної мапи, річка ніби розколює суцільний масив надвоє, праслов. *skala виводиться від *skoliti («to cleave, to split») — розколювати, розділяти.
- від племені сколотів, які нібито заселяли в давнину ці землі. Версія також видається неправдоподібною, тому що основний життєвий ландшафт скіфської цивілізації — це степи.
- від дієслова «сколоти» — існує легенда, яка базується на Лаврентіївському літописі[4], що тут у 1015 році від руки брата Святополка загинув князь турівський Святослав Володимирович, син Володимира Великого, з дружиною Параскою та дружинниками. Під час нападу Святополк, прозваний в народі «окаянним», вигукував: «Сколіть їх усіх!». Ця версія є найбільш поширеною і має кілька літературних варіантів, що з часом обросли так званими народними переказами.
Щодо сучасного відмінювання назви міста, то існують дві різні тенденції — одна підтримується чинним правописом, інша є поширеною розмовною практикою серед місцевих жителів. Отже, орфографічний словник і Український Лінгвістичний портал чітко зазначають, що: «Сколе (місто в Україні) — іменник середнього роду, не відмінюється». Однак мешканці самого Сколе і довколишніх місць дуже часто і в розмовній мові, і навіть на письмі відмінюють назву міста: Сколе, але: (до) Сколього, (у) Сколім, (в) Сколе. Це, очевидно, пов’язане з тим, що назва міста польською мовою «Skole», відмінюється за правилами польської мови: Skole, (do, ze) Skolego.
Правдоподібно, що до монгольського нашестя та місцина, де зараз розміщене Сколе, мала назву «Тухля», або «Тукла», а сучасне село Тухля (вище в горах і в стороні від «угорського» шляху) виникло вже після нищівного розгрому монголами старого поселення у Сколівській улоговині.
При в’їзді до міста з півночі, на перевалі Тухольські ворота до 1241 року існували потужні фортифікаційні споруди для захисту від ворожих нападів кочівників — трирядна система оборонних дерев’яно-земляних валів з високою дерев’яною вартовою вежею (баштою) на кам’яному фундаменті. З верхнього майданчика башти було видно вежу монастиря у Синевицку Верхньому. Цей перевал тоді називався «Ворота», а пізніше, за часів Австро-Угорщини — «Колодка». Із тих давніх часів гору, на якій стояла вежа, називають Баштою, а другу, що навпроти, через річку — Забаштою.
10 березня 1241 року величезне (~ 20 000 воїнів) монгольське військо під проводом Батия і Субудая, прямуючи з Волині в Панонію, розпочало штурм укріпленого перевалу «Тухольські Ворота», вщент розгромило в нерівнім бою малочисленний гарнізон оборонців, і вже через 2 дні передові загони монгольської кінноти вийшли на Верецький перевал. Саме ці події так яскраво описав у своїй історичній повісті «Захар Беркут»[22] знаменитий бойко — Іван Франко.
1387—1772: Польське королівство і Річ Посполита
Перша письмова згадка про Сколе датується 5 березня 1397 року. Тоді, брати Мико та Іванко Волохи отримали дозвіл від короля Владислава ІІ на розбудову поселення у «пустому полі» під назвою «Сколе» над річкою Опір.
Але не довелося братам Волохам довго володіти розбудованим ними поселенням. Через кілька років в боротьбу за Сколе і навколишні багаті ліси включились польський магнат Пйотр Кміта і краківський воєвода Ян з Тарнова (Тарновський), переможцем з якої вийшов останній з них.
Палац Гредлів нині та у 19 столітті
Є відомості, що у 1449 році село Сколе належало Івашку Гошовському і Корчинському. У 1508 році Івашко Гошовський згаданий як дідич Семигинова, Тухлі та Сколе. Дідичами Сколе якийсь час були також представники роду Крушельницьких гербу Сас.
Через якийсь час Сколе і навколишні землі повернулись до родини Тарновських. У 1567 році землі Тарновських і Сколе переходять у власність князя Костянтина-Василя Острозького, нащадки якого на початок XVIII ст. зосереджують у своїх руках майже всі сколівські володіння.
У 1568 та липні 1594 року жителі Сколе зазнали нападу татар, які дійшли аж до Славська.
30 січня 1657 року, в ході союзної війни проти Польщі, угорське військо семигородського князя Ракоці Юрія II, прямуючи до Стрия зайняло і розграбувало Сколе.
Близько 1660 року у долині Сколе Олександр Януш Заславський розбудував кам’яні укріплення та дерев’яний замок, а сам населений пункт отримав характер міста із назвою Олександрія — на честь князя. Нова назва не прижилася, і місцеві жителі почали називати місто, як і село — Сколе. Крім дерев’яного замку та мурів, над брамою княжого замку височіла дерев’яна вежа з бійницями. Відомо, що першим каштеляном Сколівського замку був Ян Ольбрахт Пілєцкі (Пілецький)). Посеред торгової площі було збудовано ратушу, єдину на той час муровану споруду в містечку. Її пізніше використовували переважно під торговельний центр і склади, бо місто не мало магдебурзького права. Ратуша дуже постраждала в часи Другої світової війни, була розібрана в середині 50-х років XX ст.
Ходачкова шляхта Сколівщини відрізнялась «запальною вдачею», подекуди після гучної забави вдавалась до не менш гучних прогулянок, які неодмінно закінчувались розбоєм, насиллям і грабіжництвом. Так, у червні 1664 році близько 40 турківських молодих шляхтичів верхи, на чолі з Петром Височанським в базарний день напали на Сколе, зчинили стрілянину, масову бійку на торговиці, поперевертали вози, і понищили багато майна. Нападників було схоплено і заарештовано. Вони навіть подали скаргу до суду, про те, що їх було побито під час арешту. Суд скаргу відхилив і визнав турківських шляхтичів винними з відшкодуванням майна потерпілим сколівчанам. Проте розмір відступного сколівчан не задовольнив, і коли влітку 1667 року три вози з крамом Яна Височанського (батька одного з учасників розбійного нападу) дорогою до Славська проїжджали через Сколе, їх було заарештовано, а коли старий Височанський приїхав у Сколе за майном, його замкнули до льоху замкової вежі. Тримали доти, доки не сплатив відкуп у повному розмірі…
Протягом 1671—1681 в околицях Сколе діяв загін опришків на чолі з колишнім пастухом Андрієм Дзигановичем.[3]
У 1673 році, через раптову смерть князя Олександра Заславського, Сколе, разом з усіма іншими маєтками родини Заславських перейшло у володіння роду Любомирських.
Станом на 1692 рік Сколе було типовим галицьким містечком, поділеним головним карпатським торговим шляхом на дві половини: шляхетську, де був княжий замок і дерев’яні будинки ходачкової шляхти; і хлопську, або рустикальну — власне давнє село Сколе, посеред якого йшла одна вулиця, яка так і називалась, «серед села». Шляхетське Сколе складалось з 55 будинків, 6 корчм, 2 пивоварень, при населенні близько 500 осіб. В рустикальній частині Сколе було трохи більше хат, але приблизно стільки само населення, тож загалом — близько 1000 душ.
Ельжбета Гелена Сенявська в квітні 1704 видержавила від Теофілі Лещинської Сколе та Тухольщину, які купила того ж року.
10 червня 1772 року у Сколе вступили австрійські війська. Розпочався довгий період поступової німецької колонізації краю.
В останній чверті XVIII ст. графиня Ізабела Любомирська запросила на Сколівщину німецьких колоністів, які селилися переважно у Сколе і займались ремісництвом (пекарі, слюсарі, годинникарі, шевці). В присілку Сколе — яке пізніше отримало назву Демня, німецькі колоністи-гірники збудували доменну піч, із заліза якої місцеві майстри виготовляли сільськогосподарське знаряддя. Домна спочатку працювала на жидачівській залізній руді, а згодом (1780) знайшли руду і на Сколівщині. Дещо пізніше, недалеко від залізної гути колоністи з Богемії збудували склодувну піч, на якій виплавляли зелене і прозоре скло. Виробництво розвивалось швидкими темпами, і у 1809 році тільки на скляній гуті працювало понад 140 осіб.
На початку XIX ст., за згодою Франца Йосипа I розпочалась масова колонізація Бойківщини німецькими ремісниками, що сприяло розвитку промисловості краю. Вони утворили кілька колоній, де компактно оселилися: Феліценталь (нині с. Долинівка), Карлсдорф (нині с. Климець) та Аннаберг (нині с. Нагірне). Багато їх було і у самому Сколе. Німецький вплив і досі помітний у забудівлі, побуті, місцевому діалекті, веденні господарства.
Палац Гредлів, також палац Грьодлів — пам’ятка архітектури місцевого значення у місті Сколе, в історичному районі Демня. Збудований у стилі необароко. Має два поверхи.
Палац і парк у Сколе були закладені бароном Еугеніушем Кінскі в середині XIX століття після того, як він він придбав сколівські землі у графа Потоцького.
Наприкінці XIX століття палац перебудували в стилі необароко єврейська родина братів баронів Гредлів, які контролювали місцеву промисловість. На деяких світлинах немає куполу над центральною частиною будівлі, проте є два бічних — можливо, вони були зруйновані у Першу світову війну… Більше читайте тут
У 1784 р. новозбудований гостинець з’єднав Сколе з Нижніми Воротами, що значно пожвавило торговельні і культурні зв’язки Бойківщини з Закарпаттям. У тому ж році Сколе зазнало великої повені, було зруйновано чимало хат біля річки, підтоплено городи і обійстя, згнило багато урожаю. Повінь спричинила голод 1784—1787 рр.
У 1847 році Сколівщина належала графу Альфреду Потоцькому, в місті того часу було 238 домів і близько 2000 населення. 1859 року граф А.Потоцький продав сколівські землі разом з Тухольщиною графу Еугеніушу Кіньські (Кіньському) за 275000 злотих ринських.
Близько 1862 року граф Кіньські збудував тут перший на Сколівщині паровий тартак, а 1864 року заснував найбільшу в Галичині сірникову фабрику на північній околиці Сколе, де працювало понад 50 робітників.
1885 р. — відкрито залізницю Стрий — Сколе, що була продовжена у 1887 році до Мукачевого. Перший пасажирський потяг прибув на станцію Сколе зі Стрия 4 квітня 1885 року. Після прокладання через Сколе залізниці, в місті та околицях інтенсивно розвивається рекреаційне господарство.
1886 року австрійський барон, єврей Альберт Ґредль (1868-1942) разом з двома братами заснував у Сколе фірму «Брати Барони Ґредлі». У тому ж році він разом з підприємцем Вільгельмом Шмідтом купив у сколівського дідича графа Еугеніуша Кінського багаті місцеві ліси. Будівництво залізниці стимулювало промисловий розвиток міста, і невдовзі фірма Ґредлів розвинулась у різногалузевий промисловий комплекс, до якого належали лісозаготівельні промисли, каменярня (тартак), ремонтно-механічні майстерні і навіть невелика гідроелектростанція. Загальна площа володінь баронів Ґредлів на Сколівщині становила більше 36000 га.
При виробництві паралельно розбудовувалась і комунально-соціальна сфера. Відпрацьована пара йшла на опалення службових приміщень. Був побудований водогін з керамічних труб, який обслуговувався лише однією людиною. Цей водогін справно працює і досі.
Брати Ґредлі перебудували і розширили колишній палац графа Кінського на Демні і заклали довкола будівлі розкішний парк і оранжерею. Цей палац і досі вважається перлиною Сколівщини, хоча станом на кінець 2008 року знаходився у дуже занедбаному стані. Після окупації Сколе радянськими військами у кінці вересня 1939 р. в палаці був розміщений відділ НКВС, який повернувся сюди у серпні 1944 р. і діяв до 1948 року. Потім палац було передано інтернату безпритульних дітей, який і досі тут розміщується.
Брати Ґредлі побудували у Сколівських Бескидах кілька вузькоколійок. Найбільший ухил мала ділянка від Демні через Свидник до Тисовця (18,7 км), на Козьову і на гору Парашку — найвищу вершину Сколівщини. Ширина колії від 620 до 1050 мм, ухил траси — до 25 %. У період між двома світовими війнами фірма «Брати Барони Ґредлі» давала дуже добрий дохід, який подвоювався щорічно. Розвивали вони і туристичний бізнес.
30 березня 1888 року велика пожежа знищила майже третину міста (близько 100 будинків). Центр містечка був представлений щільною дерев’яною забудовою, будівлі стояли майже поруч, вогонь за дуже короткий час поширився майже на все місто. Вщент згоріли дерев’яний костьол, поштамт, будинок податкової адміністрації і початкова школа[12]. Невдовзі після цієї трагедії у Сколе стараннями Корнеля Міроновича було засновано добровільну пожежну сторожу, яка станом на 1900 рік налічувала понад 60 волонтерів. У 1900 році з’явилися на Сколівщині перші охоронні лісові округи (69 га).
Майбутній президент ЗУНР Євген Петрушевич 1908 року переніс свою адвокатську канцелярію з Сокаля до м. Сколе, де невдовзі став посадником міста.
1912 року Сколівщина була виділена зі Стрийського повіту, місто Сколе стало повітовим центром.
1914—1918: в часи Першої світової війни
Російські полонені на залізничній станції Сколе, літо 1916 року
В часи Першої світової війни значних бойових дій у Сколе не було. У вересні 1914 року, після перемоги в Галицькій битві, ескадрони 2-ї Кубанської козачої дивізії переслідуючи відступаючі австро-угорські війська швидким маршем пройшли через Сколе і з боями захопили карпатські перевали Бескид і Верецький. У лютому 1915 року через місто в напрямку Верецького перевалу пройшли колони російських військ 22 піхотного корпусу 8-ї армії генерала Брусилова.
3 березня 1918 року в місті відбулось «свято державності і миру» (віче) на підтримку дій уряду УНР, на якому були присутні близько 8 000 осіб.
2 листопада 1918 року старший десятник Михайло Гребеняк, стрільці Семен Сиродник, Іван Корчинський та Василь Юзвак роззброїли жандармерію прикордонної охорони у Сколе. Це був сколівський відгомін Львівського листопадового чину. У пам’ятному листопаді 1918 року гурток українців під проводом отця-декана Михайла Мосори, в імені Української Народної Республіки у Сколе перебрав владу від австрійської адміністрації. З 1918 по 1920 рік у місті лютувала епідемія тифу.
У 1919 році в місті почав діяти повітовий суд, який знаходився в приміщенні сучасного відділу районних електромереж. Першим суддею був доктор Іван Дубрович. Лев Левицький (1868—1928) був начальником міського суду. Адвокатами були доктори Євген Петрушевич, Андрій Чайковський, Осип Назарук. Судді — Михайло Камінський, Євген Левицький, Дмитро Бобанич, Євген Калянівський. Визначними адвокатами і громадськими діячами були Степан Дольницький, доктор Степан Булак, Теодор Бекеш, Євген Малиняк. Активним громадським діячем у Сколе був Іван Гребеняк — працівник сколівського суду, музикант, керівник церковного хору, активіст «Просвіти».
З 1928 до 1935 року у Сколе видавалася газета «Відомості Демнянські» (пол. Wiadomośći Demniańskie), в якій висвітлювалися питання економіки, історії, географії та побуту краю. У 30-х роках XX століття на Сколівщині інтенсивно розвивається туризм. В цей період було відкрито пансіонати, відпочинкові вілли, туристичне інформбюро, кінотеатр, пляжі над річкою Опір, гірськолижний трамплін, хокейне поле, ковзанку і першу в Карпатах санну трасу. Влітку на цей кліматотерапевтичний курорт приїздило близько 1500 відпочиваючих. 26 травня 1936 року Сколе відвідав Президент Естонії Костянтин Пятс, а у червні 1939 — учнівська делегація з Будапешту (70 осіб). На Сколівщину для вивчення долини Опору приїжджали студенти Кембриджу.
11-12 липня 1936 року у Сколе відбулась регіональна виставка, присвячена природним ресурсам і народним промислам Сколівщини. З 5 по 6 червня 1937 року у Сколе тривав з’їзд Союзу гірських земель під проводом Валерія Гоетля та з’їзд туристично-рекреаційної спілки “Східні Бескди”організатором якого був Станіслав Лещинський. Спеціально до цього з’їзду був виданий перший ілюстрований путівник по Сколівщині.
У міжвоєнний час місто було центром Сколівського повіту (пізніше приєднаного до стрийського повіту Станіславського воєводства). 1937 року Сколе було включено до переліку гірських поселень, що заслуговують охорони, як рекреаційна місцевість. До 19 вересня 1939 року в місті розташовувався базовий гарнізон першого батальйону Корпусу Прикордонної Оборони «Skole» (командир — майор Єжи Станіслав Дембовскі).
Наприкінці травня 1939 року на перевалі Тухольські ворота біля Сколе відбувся бій між польською поліцією і прикордонниками з одного боку та бійцями Карпатської січі, які поверталися в Галичину з окупованої угорцями Карпатської України, з іншого. Про це згадує Юрій Шухевич.
19 вересня 1939 року, на третій день після початку Польського походу РСЧА, польські прикордонники і адміністрація містечка за наказом головнокомандувача Едварда Ридз-Смігли були евакуйовані залізницею через Лавочне до Угорщини. Наступного дня, 20 вересня в місто ввійшли передові частини Вермахту. 22 вересня 1939 року, відповідно до остаточного узгодження демаркаційної лінії між СРСР та Третім Рейхом, німецькі війська почали передавати СРСР раніше захоплені ними території Галичини — було передані міста Стрий, Сколе, Миколаїв-Дністровський.
З жовтня 1939 року по червень 1941 в районному відділку НКВС було заарештовано і вислано в концтабори понад 360 місцевих мешканців — «ворогів радянської влади». Особливо ретельно вистежувались чекістами члени ОУН і АК, а також члени їх сімей і ті, хто був запідозрений у співпраці з ними.
Церква Святого великомученика Пантелеймо́на (Св. Параскевії) — діюча греко-католицька дерев’яна церква у бойківському стилі. Більше читайте тут
Станом на 22 червня 1941 року в місті дислокувалась військова частина в/ч 3232 (146 гсп і 179 гап 44-ї гсд 13-го ск 12-ї армії), та 2-й батальйон 75 полку 10-ї дивізії НКВС по охороні залізниць. Також в Сколе, в палаці Ґредлів на Демні, був штаб 94-го прикордонного загону КОВО НКВС (командир загону майор Павло Босий, начальник штабу — майор Федір Врублевський, комісар — батальйонний комісар Микола Авдюхін).
З відступом радянських військ на початку радянсько-німецької фази війни, 1 липня 1941 року місто без бою було зайняте підрозділами угорської 1-ї гірської бригади 8-го Кошицького корпусу та частинами військ 17-ї армії вермахту. За час окупації, підрозділами СС, жандармерії та поліції було розстріляно тут понад три тисячі людей (переважно євреїв), зруйновано промислові підприємства, спалено чимало житлових будинків.
На південно-західній околиці Святослава, поблизу Сколе німецькою окупаційною адміністрацією був створений концентраційний табір (каменоломня) для молоді, що відмовилась служити в «Баудінсті», чи їхати на працю до Третього Рейху. Умови побуту в цьому таборі були жахливі. У ніч з 7 на 8 липня 1943 року, підрозділи Української народної самооборони, за допомогою жителів Коростова перебили охорону концтабору і звільнили близько 150 в’язнів.
За даними польського товариства пам’яті жертв злочинів українських націоналістів, в Сколе, 5 вересня 1943 року українськими націоналістами було розстріляно цивільне польське населення міста.[52] Точна кількість жертв не відома і деякі дослідники ставлять під сумнів сам факт такої події — очевидно поліція чи гестапо вбили когось із поляків.
В 1941 в Сколе проживало 2670 євреїв.
З літа 1944 року на Сколівщині активно діяли підрозділи УПА. Найбільші бої з німцями й угорцями в Галичині відбулися з 6 по 16 липня 1944 року неподалік гори Лопата (Бій на горі Лопата), в районі Сколе і Долини на стику Дрогобицької та Станіславської областей.
9 серпня 1944 року передові частини радянської 18-ї армії генерал-лейтенанта Журавльова, що наступали на захід (частина сил 66 гвардійської стрілецької дивізії, 95 стрілецького корпусу, 24 стрілецької дивізії і 11 стрілецького корпусу) з ходу зайняли Сколе. Запеклий бій точився тільки в районі Святослава до ранку 10 серпня.
Після завершення Другої Світової війни у Сколе і околицях діяли численні партизанські загони УПА, які проводили активну терористично-підривну діяльність проти радянських установ та окремих представників і активістів місцевої радянської влади. Так, у березні 1947 року молодий бандерівець в центрі міста, опівдні, у всіх на очах застрелив начальника Сколівського міського відділку НКВС.
З 1944 по 1959 рр. Сколе — районне місто Дрогобицької області УРСР.
З 30 жовтня по 4 листопада 1956 року, протягом 4 ночей через місто суцільним потоком в напрямку угорського кордону йшли колони техніки 8-ї механізованої і 38-ї армій Прикарпатського військового округу для придушення повстання у Будапешті. У місті були прийняті безпрецедентні заходи безпеки: цивільному населенню було суворо заборонено виходити на вулиці міста після 20-00, весь особовий склад міліції і внутрішніх військ здійснювали цілодобове патрулювання і охорону маршруту проходу військових колон. Навіть зі Львова прибув полк внутрішніх військ для підсилення охорони. Небезпека диверсійно-терористичних дій з боку місцевого бандерівського підпілля була дуже високою. Автомобільні і залізничні мости через рр. Стрий і Опір охоронялися трьома лініями оборони з ДОТами і бронетехнікою.
Такі самі події були в кінці серпня 1968 року у Сколе під час Празької весни. Цікаво відзначити, що під час вводу радянських військ в Чехословаччину, майбутнього першого секретаря ЦК Чехословаччини Густава Гусака співробітники КДБ переховували і давали останні інструкції в мисливському будиночку по дорозі на Кам’янку, недалеко від Сколе.
Станом на 1975 рік у Сколе функціонували лісокомбінат, лісгоспзаг, кар’єроуправління (Святослав), промкомбінат, маслозавод та два хлібзаводи, комбінат побутового обслуговування об’єднання «Сільгосптехніка», електростанція, 26 магазинів, 10 підприємств громадського харчування, три загальноосвітні школи, музична школа, два дитячих комбінати, Будинок культури «Бойківщина», дві бібліотеки (районна і міська), широкоекранний кінотеатр, єдиний в місті готель, поліклініка, районна лікарня, тубсанаторій.
З 1957 по 1991 роки у Сколе розташовувався вузловий батальйон урядового зв’язку військ КДБ СРСР. Потужний ретранслятор тропосферного радіорелейного зв’язку (станція Р-414) на г. Корчанка справно працює й досі.
У середині травня 2015 року в урочищі Альтана, що біля міста, пошуковці комунального підприємства «Доля» та громадської організації «Українські Меморіали» знаходять масові захоронення воїнів Української повстанської армії. У 8 санітарних похованнях виявлено більше тридцяти останків людських тіл, при них — кілька радянських монет, найстарша датується 1946 роком, та алюмінієвий тризуб, який повстанці носили на головних уборах.
Текст із Вікіпедії, фото Романа Маленкова
